Давним-давно на пострадянському просторі, коли цар Леонід Другий сфальсифікував вибори і вдруге усівся на трон; коли в сусідній країні Президента-алкоголіка замінив нікому не відомий ФСБшник; коли всі сміялися не з київського мера, а з Президента США; коли головним злодієм ЗМІ називали бен Ладена, а не Беню Коломойського; коли після смерті Лобановського донецький "Шахтар" італійського теренера Невіо Скали нарешті захитав гегемонію київського "Динамо", Петро Олексійович Порошенко виходив на чільні політичні ролі в кучмівському паханаті.
Коли у 1999-му році Леонід Другий розіграв на виборах вже трохи застарілу російську драму "Президент проти комуністичного реваншу", до його команди залучили майже всіх депутатів-бізнесменів. Створена струнка схема підкупу й залякування виборців на чолі з тіньовим штабом, яким керував майбутній "директор" парламентської більшості Олександр Волков, нарізала країну на зони впливу. На чолі кожної зони (як і на справжній зоні) стояв "смотрящий"-пахан - депутат-мажоритарщик чи представник місцевої влади, який головою відповідав за результат. Таким "смотрящим" у рідному окрузі на Вінниччині був Петро Порошенко. Результат в окрузі "папу-патрона" (як називало оточення Леоніда Другого), вочевидь, задовольнив, хоча в цілому Вінниччина залишилася червоною. І політичні акції Порошенка почали зростати.
На початку 2000 року він раптом залишив свою партію-годувальницю СДПУ(о). Вочевидь, відчув, що цей проект уже досяг свого піку і невдовзі покотиться з гори. Перемога Леоніда Другого виявилася пірровою. Фальсифікація виборів була настільки очевидною, що влада буквально вислизала з рук. Захід погодився закрити очі на нечесні вибори лише за умови призначення головою уряду Віктора Ющенка. А невдовзі Захід уже вимагав від царя достроковї відставки і передачі влади своєму фавориту. Не послухався - одержав касетний скандал.
Але, крім Заходу, цар заборгував ще й олігархам. Саме вони забезпечили йому "перемогу", залякавши незгодних, підкупивши виборців і відверто накидавши в урни бюлетенів. Тепер олігархи вимагали сатисфакції. Особливо злетіли акції т. зв. "донецьких", адже саме в цьому регіоні глава ОДА Віктор Янукович "забезпечив" перемогу царя над вихідцем з Донбасу комуністом Симоненком. Тепер донецькі звозили на матчі "Шахтаря" у столицю по 30-40 тисяч уболівальників, і Леонід Другий боявся, що ці "уболівальники" можуть вмить перетворитися на заколотників.
У цих умовах акції лідера СДПУ(о) Віктора Медведчука - партії, яка першою висунула царя на новий термін - пішли вниз. Він не зумів захопити омріяне крісло голови Верховної Ради, звідки за підтримку комуністів виперли голову колгоспу Олександра Ткаченка. Однак одного колгоспника замінив інший - на чолі Ради знову став Іван Плющ. А Медведчук, який організував усю інтригу з повалення Ткаченка, змушений був задовольнитися посадою першого заступника. Це був провал, і його відчув Порошенко.
З візантійською хитрістю Порошенко вирішив дружити з усіма центрами сили: з Ющенком, якого зробив своїм кумом; з "донецькими", лідерами яких тоді вважалися Володимир Щербань і Микола Азаров; і з царем. Як вірний васал негайно ж поклявся цареві у відданості. Плівки Мельниченка зафіксували такі слова вірнопідданого Петра: "Я - член Вашої команди! Буду виконувати любий Ваш наказ! Там де Ви скажете!"
Сьогодні на передвибочих зустрічах Порошенка з насильно зігнаними бюджетниками крутять марш зі словами: "Для нас закон єдиний - то наказ". Дуже вже хоче ПАП бути схожим на папу-патрона.
Цар оцінив зусилля вірного олігарха, і дозволив йому сформувати та очолити власну фракцію. Так виникла "Солідарність" - унікальний союз геть різношерстих сил, які могла поєднати тільки вірність цареві. Основу фракції склали члени Селянської партії України - партії голів колгоспів, які після президентських виборів вирішили відійти від традиційного союзу з Соцпартією Олександра Мороза і "лягти" під Леоніда Другого, чим назавжди поховали себе і свою партію. Набилося туди й відвертих фріків, зокрема Юрій Кармазін, який з того часу вірно служив Порошенку у вигляді ручного клоуна. Сьогодні "балотується" в Президенти, забезпечуючи патрону квоти у виборчих комісіях.
Восени 2000 року Петро Порошенко входить до Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України». Цю какофонію утворили назви партій-засновниць: Партії регіонального відродження Володимира Рибака і Валентина Ландика (т. зв. "стародонецьких", неформальним лідером яких був Микола Азаров), Трудової партії України, порошенківської "Солідарності" та партії "За красиву Україну" Леоніда Черновецького. З останнім Петро Порошенко збереже найтісніші стосунки. Саме від "Блоку Черновецького" до Київради пройде його армійський друг і бізнес-партнер Ігор Кононенко. Саме з "молодої команди" Черновецького з досвідом масової скупки голосів за гречку прийде в команду Президента України Сергій Березенко. Петро Порошенко став одним із співголів цього політичного гібриду, а головою обрали Миколу Азарова.
Однак конгломерат різних політсил виявився недовговічним. Невдовзі Порошенко і Черновецький підуть, і виникне Партія регіонів. Політичний нюх запропонував кращий варіант - силу, що формувалася під кума Віктора Ющенка. Яка різниця, з ким і проти кого? Головне, щоб прибутки зростали, а для цього в Україні потрібно мати владу.
