Фелікс
Небо поволи розквітало сонцем і відкривало моїм очам надзвичайні краєвиди у вигляді замків, але в мініатюрі, якщо порівнювати їх з провдивими. Хати самих неймовірних, від пастельних до цілком хімічних кольорів з десятками башт та веж і піками на кажнім чубку. Скажені паркани з нержавійки, ковані чавунні брами та мармурові слупки поміж прогонами. Весь цей пейзаж неабияк заворожував, а гладосенька, як шкло, дорога тєгнуласі перед моїм лобовим на довгі кільометри і змушувала прискоритись. Та архітектурні винаходи вздовж неї не давали на то жодних шансів. Я їхав поволи, роздивляючись докола і всотував в себе кажен центиметр місцевих новацій.
Раптом вдалині вигулькнув тлум людий. Проїхати не було як, то я запаркував авто біля корчів, шо росли попри дорогу, посцяв при оказії і пішов зиркнути на причину такої напрочуд ранішної активізації аборигенів.
На дорозі лежєв кінь з надто слабкими ознаками життя. Рожева піна, шо бомбками* видобувалась з пащі та ніздрів, створювала на асфальті таку си пляму, котра здалека нагадувала провдивий бУкєт з руж. Задна нога тварини лагідно подригувалась в ритмі якоїсь колисанки.
Обійнявши конє єднов руков за шию, на земли лежєв смаглявий фацет і ревів без пам'єти. З писка його виринали звуки такої гучности, шо боїнг, котрий пролітав над нами соромливо сховавсі в хмарах. Трохи поодаль, догори колічками диміло авто, об бампер котрого несамовито бивсі головов якийсь пацан з золотими перстенями на кажнім пальцю. Поміж ударами він підоймав свій банєк до неба і, наскіко я зрозумів з його слів, згадував тата, котрий невдовзі мав би го закатрупити на смерть.
Все це створювало фист напружену атмосферу, котра миттєво активувала тлум гарно засмаглих людий, шо зібравсі докола події. Картина вимальовувалась фист яка кольорова. Зачинаючи від спідниць і закінчуючи блишчєчими в ранковім сонцю ланцами, товщинов з великий палець. Всі, як оден, золотозубі люде голосно говорили межи собов невідомою мовою, смачно обсмоктуючи незнайомі ми слова, крізь які я чотко вловлював такі рідні вирази про сраку, писок та інші статеві органи. Завершували пейзаж два поліцаї, котрі здалека сі дивили на натовп квадратовими вчима і синхронно шкрібали свої поголені, з багатьма жировими зморшками, потилиці.
З усього мною почутого, люде, зрозумів'єм, жи той пєрдольоний кінь, в котрого були спутані передні ноги, раптом сі розпльонтав і рішив перейти асфальт в недозволенім місци. За ним побіг його господар, би, Боже борони, не дати му порушити священні правила дорожнього руху.
Але так сі стрєсло, люде, жи ідею кажного з них, на корню зарубало ганц нове беемве, в котрім їхали два мєстних йолопа зи швидкістю троха меншій єдного Маха. Авто вкоротило життє тварині і додало гризоти її власнику, котрий теперка лежєв біля свого парнокопитного, лив сльози і ричав, як неграний олень.
Люде по черзі підходили до сплаканого хлопа, плескали го по плечох і казали шось підбадьорливе, на кшталт:
- Не плач, Фелікс, зробиш з того конє ковбасу, продаш та й купиш си нового. Кіко того життє.
Але той не зважав, продовжуючи обіймати тварину і репетувати так ніби хтів, би го вчули в самім Мукачеві.
Дехто підходив, задирав коньови то задню, а то передню лаби, певне оцінюючи якої якости бде ковбаса.
Але шось в тім всім було підозріле. Мови я не розумів, тому вирішив підойти і переконатисі самому в своїх припущеннях:
- Ти чо так плачеш, Фелікс? Конє так і так вже не вернеш.
У відповідь я почув лиш купу гортанних звуків і тому ввічливо перепитав:
- Шооооблять?
- Блятькурва! Шошо!!! Руку кінь ми притис!,- врешті видусив з себе ковбой мовою, яку я одразу ж зрозумів.
Тута стало все ясно. Тварина, після удару авта впала і вже довгий чєс лежєла на руці Фелікса, шо аж ніяк не сприяло гарному настрою хлопаки. Йому вже була до сраки втрата годувальника, іно би го руку пошвидше видобули з-під парнокопитного тіла.
Я заволав про допомогу, але аборигени ня не чули, не розуміли або їм було до дупи, про шо кричит якийсь блідолиций. Кажен займавсі чим хтів. Суперечками, радісними обімами, а їхні діти вже зачєли бавитись в індєйців і по колєйці всідались на тушу, шо тиж не приносило радости Феліксови.
Я ше декілька разів становчо, але безрезультатно повторив прохання, потомка сі вкурвив і заричав на загальновідомій:
- Каняблять! Нада паднятьблять! Бєґомсука!
Тиша, котра настала знинацка, неабияк ня настрашила, але то тривало недовго, бо за мить натовп обудивсі, за дві - кінь лежєв в куветі, а бідного Фелікса несли до наглої помочи, шо акурат над'їхала.
Поки я задоволено спостерігав за дійством до мене підойшли поліцаї:
- О, файно, шо пан ту є. Підеш за свідка.
Ти гет ся йобнув, хлопе,- помислив я і сказав:
- Яаааа? Та я тіко над'їхав, дви скіко ту людий, бери - не хочу.
- Людий багато, а тих, з ким можна сі порозуміти, тіко ти,- він ше шось говорив, але я го вже не чув, поспішно віддаляючись в бік свого авта.
- Куди ти? Ми ті мЕдаль дамо, за порєтунок,- долинуло до мене, але я вже встромив перший зуб* і з писком опон* зирвавсі з місцє.
*встромив перший зуб - ввімкнув першу передачу
*опОни - шини
#Радіо_Рура
