«Тих хто сидить на паркані – однаково ненавидять обидві сторони»
                          А. Сапковський. «Кров ельфів».
 
Якщо вибір не робиш ти – його роблять за тебе. Не на твою користь.
Існує така життєва філософія – ні в якому разі не брати на себе відповідальність. Якщо ти береш її - мусиш відповідати за свій вибір. Якщо твій вибір був помилковий або недбалий – доводиться відповідати перед людьми та історією. Інколи – доводиться бути винним. А винним бути, ну так не хочеться! Тож кращій вихід – не брати відповідальність взагалі. Ні за що й ніколи. Нехай, мовляв, ті кому треба самі розберуться, а ми долучимося до переможця і зможемо з чистою совістю його лаяти за гріхи, самі залишаючись чистенькими. Філософія – убивча. В часи коли я працював на заводі майстром, мене до сказу доводили робочі, які місяцями дивилися як гине сучасне дороге обладнання, але пальцем о палець не били без наказу «згори». Якщо хтось і винен у розвалі Союзу і сучасній ситуації в Україні – то саме істоти, що живуть за принципом «ми – обивателі, нас обувайте ви, і ми тогда за вашу власть».
 
З такими кадрами боротися майже неможливо. Бур’ян не боїться ні вітру, ні зливи. Прогнувшись під тимчасовою негодою, він знову здійметься й квітнутиме на зло усьому світу. Єдине що справді може загрожувати бур’янові – вогонь і люди. Чистячи землю для власних потреб, люди з корінням видирають бур’яни і спалюють. Звичайно, згодом земельну ділянку знову опанують бур’яни. Але це будуть зовсім інші бур’яни. Бур’яни ж видрані під час очистки землі, спіткає перетворитися на попіл і тільки на попіл.
 
В житті такі «очистки» приймають форми кривавих драм. У Києві є місце яке називають «могила 500 офіцерів». У лютому 18-го року на місці сучасного парку Ватутіна (тоді - біля Храму Олександра Невського), більшовики розстріляли приблизно стільки професійних військовослужбовців царської армії. Аж от диво - про це поховання майже ніхто не згадує. Я не пам’ятаю, аби шанувальники «Росії которую ми потєрялі» здійняли б якусь серйозну компанію в пресі щодо увіковічення загиблих. Гадаю причина у тому, що назвати цих людей героями на рівні зі Шкуро, Туркулом та Красновим, не повернеться язик навіть у шанувальників «єдиної і неділимої». А називати «невинними жертвами» війни професійних військових…
 
Гіршого приниження складно й вигадати. Але іншого – не підбирається.
 
Було все так. Після прийняття III універсалу, Центральна рада опанувала владу у Києві і всій Центральній Україні. Тобто проголошувала вона владу «від Сяну до Дону», але реальність внесла деякі свої корективи. Та навіть таке становище аж ніяк не подобалося силі, яка доти щиро проголошувала «право націй на самовизначення». Тобто – більшовикам.
 
25 грудня у Харкові було заявлено про створення Української Совєтської Народної республіки. Опершись на заагітованих червоними робочих Харкова та Донеччини, більшовики об’явили в Україні Совєцьку владу. Тепер від імені Совєцької України червоні мали всі підстави, аби вирушити на Київ. Комуністи завжди діяли в такий спосіб. Осінню 39-го було заявлено про більшовицьке повстання на території Фінляндії і проголошено Фінську Совєецьку республіку. Та фіни з червоними не мигдальничали – гіркий урок України їм пішов на користь. А зимою 17-го новостворені українську червону гвардію очолили прибульці з Пітера: колишній підполковник царської армії Микола Муравйов та професійний більшовик Володимир Антонов-Осієнко. 3000 червоногвардійців розпочали наступ на Київ. Та за Полтавою їх зустріли 200 вільних козаків та Червоних Гайдамаків отамана Волоха. Гайдамаки розібрали залізницю і створили поруч вогневі засідки. Наступ більшовиків було зупинено.
 
Муравйов чудово розумів, що уповільнювати темп не годиться і від’їхав до Конотопа куди підходили вже не маріонеткові, а 100%-во російсько-більшовицькі загони – московські червоногвардійці та балтійські морячки командарма П. Єгорова. Саме ці загони 26 грудня зайняли Бахмач, а 27-го під станцією Крути вклепалися в позиції курсантів 1-ї Юнацької школи сотника Носенка та штабс-капітана Гончаренка, посилені бійцями «Студентського куреня Січових стрільців». Загалом – біля 420 осіб. От саме у цьому бою більшовики вперше зазнали чуттєвих втрат. 2,5-тисячний загін червоних втратив біля 300 осіб убитими. Ця подія гарно прохолодила бравурний настрій червоних, які доти прямували на Київ майже не зустрічаючи опору. Спекулюючи гаслом «земля – селянам, фабрики - робочим», більшовики легко схиляли до себе населення. Військові частини масово розбігалися, або переходили на бік червоних. Та після бою під Крутами Муравйов лютував: «Знаете, как я буду брать Киев? Я возьму анархистов, дам им бомбы, кинжалы — они войдут в город ночью, буду всех резать… Жителей не жалеть, они нас не жалели, терпели хозяйничанье гайдамаков… Нечего бояться кровопускания: кто не с нами — тот против нас».
 
28 січня більшовики наблизилися до столиці України. А 29-го у Києві спалахнуло більшовицьке повстання центром якого став завод «Арсенал». Українські солдати опинилися у пречудовій ситуації, коли битися довелося на два фронти. Попереду – більшовицькі війська Муравйова, загалом – коло 7000 осіб. Іззаду у спину били повсталі «арсенальці». А українських частин у місті було: загін із залишків київського гарнізону та курсантів-крутян на чолі з генералом Присовським; Гайдамацький кіш Слобідської України капітана (майора) Удовиченка; галицькі Січові стрільці сотника Сушка; залишки полку ім. Богдана Хмельницького капітана Болбочана; полк ім. Костя Гордієнка капітана Петріва; вільне козацтво (фактично – ополчення), тощо. Спільно – біля 2000 осіб. Старання Центральної ради досягли свого - українську армію прийшлося створювати прямо в ході боїв.
 
Спроба червоних взяти Київ сходу, розбилася об опір українських солдат. Більшовики почали гарматний обстріл і пошуки засобів обійти місто з флангу. А тим часом в місті тривали бої з «арсенальцями». 4 лютого повстання було придушене. Всупереч совєцькій і сучасній російській пропаганді ані 500 (совєтський варіант), ані 1500 (сучасний російський) полонених повстанців гайдамаки не розстрілювали. Коли зброю було складено, соціал-демократ Петлюра заборонив вбивати «таких самих українців як ми». А «арсенальці» з полоненими українцями не церемонилися.
 
Того ж 4 лютого кавалерійська група Примакова по кризі Дніпра обійшла Київ з півночі. 5 лютого більшовики застосували снаряди з отруйними газами і увірвалися на Печерськ. Київ стрясли запеклі вуличні бої. Червоних косив кулеметний вогонь з вікон. То тут то там противники сходилися на багнети. Українці трималися твердо і мужньо. Але 8 лютого під загрозою оточення, українські воїни були змушені покинути свою столицю. І тут почалося саме лиховісне.
 
Місто жахнулося від червоного панування. Почалися розстріли, грабежі та насилля. Був убитий київський митрополит Володимир Богоявленський. Хапали всіх кого запідозрювали у зв’язку з Центральною радою. А оскільки всі чиновники урядовці та військові УНР вивезли свої родини з Києва до сіл – коса найшла на звичайних міщан.
«В саду дворца, который был назван «штабом Духонина» расстреливали очень много людей без всяких оснований.… Все трупы были раздеты и все, что с них снимали, тут же, на глазах у толпы, распределялось между расстреливавшими. Когда на место расстрелов приехал Муравьев и увидел, что его окружает толпа озверевших красногвардейцев с награбленным имуществом, то он ничего не сказал о том, чтоб не грабили, а наоборот стал призывать к дальнейшим расстрелам, говоря, что главное теперь быть беспощадным» - свідчив член Народного секретаріату Совєцької України С. Мойсеєв.
«В «штаб Духонина» отправлялись и виновные, и невиновные… Все это не запрещалось, а наоборот считалось особым молодечеством. Многие хвастались тем, что «достали» 30 тысяч, золотые часы и пр. Одним словом грабили, пьянствовали, расстреливали… Муравьев — владыка и он приказывает…» - додавав ще один член Народного секретаріату Л. Цвангер.
 
Дійшло до того, що ледь не розстріляли Затонського – бо говорив українською мовою. Гинули навіть робочі, які намагалися опиратися безладу. Водночас почалися грабунки по селах. Продзагони лютували. В селян силою забирали збіжжя «для голодуючого Пітера» та вивозили до залізниць. До Росії зерно потекло ешелонами. Терор був настільки жахливим, що викликав опір навіть більшовиків-українців. Є. Бош, С. Бакинський та Ю. Коцюбинський писали скарги, зустрічалися з Леніним і нарешті добилися арешту Муравйова. Ознайомившись зі справою, совєцький суд постановив звільнити главкома за відсутністю складу злочину. Не долучися Муравйов влітку 18-го до бунту лівих есерів, з нього вийшов би чудовий червоний маршал. Не гірше «газового карателя» Тухачевського.
 
Ймовірно причина лояльності центру полягала в тому, що Муравйов виконував особистий наказ Леніна, з яким членів Народного секретаріату зі зрозумілих причин не ознайомили. Похід на Україну відбувся у той самий час, коли більшовики домовлялися з німцями у Брест-Литовському про умови миру. І одною з принципових умов німців було дотримання більшовиками «права націй на самовизначення» у вигляді створення незалежної української держави під німецьким протекторатом. Себто – відправляючи Антонова-Овсієнка, Муравйова та Єгорова в Україну, і Ленін, і Троцький, консультовані генералами Потаповим та Бонч-Бруєвичем, чудово розуміли. Втративши людей і боєприпаси, з України вони підуть за місяць-два. За будь-яких умов. То навіщо ж вони сунулися в Україну?
 
Виключно за трьома речами. По-перше за хлібом. Російська Імперія торгувала збіжжям і цукром по всьому світу. Землевласники багатіли шаленими темпами. Гасло «земля – селянам» сприймався тоді приблизно як зараз «кожному росіянину - нафтову вишку!» А з огляду на втрату більшовиками усіх хліборобських теренів, більшовикам банально загрожував голод. Врожай 1917 року, не вивезений з України через «великі історичні події», був ласим шматком. Також більшовиків цікавило золото київських банків. Київ був не тільки центром найбагатшого в Імперії хліборобського регіону. Київ ще й кілька років був потужнішою перевалочною базою з постачання частин російського Південно-Західного фронту. Саме у Києві складалися контракти на постачання армії. Через це від золота у київських банках лущали сховища. До речі, Муравйову довелося гризти лікті. Склади боєприпасів і банки українці встигли евакуювати. Та була ще й третя обставина, яку дуже добре розуміли професійні військові Єгоров та Муравйов. Люди які живуть за принципом «мета виправдовує засоби», як природне сприймають твердження «хто не з нами – той проти нас».
 
Офіційна претензія червоної Москви до жовто-блакитного Києва полягала тому, що Центральна Рада не перешкоджала офіцерам та бійцям царської армії їхати на Дон аби долучитися до загонів Каледіна. Таке було. Та було й інше – чимало офіцерів осідали по Україні і в самому Києві. Зважте, коли на вулицях Києва 2000 солдат-українців відбивалися від 7000 більшовиків, в місті знаходилося 420 000 мешканців. З них біля 20 000 – колишні солдати та офіцери царської армії. Більшовикам пощастило – ця маса вояків не ворухнулася аби вчинити опір більшовикам. Але це ще не означало, що більшовики збиралися дати цим людям можливість приєднатися до Добровольчої армії чи-то Армії УНР, кому що миліше. «Хто не з нами – той проти нас!»
 
Скільки було розстріляно військових – наразі не відомо. З 2500 осіб убитих більшовиками за місяць панування в Києві, 500 людей у військовій формі не змогли упізнати (всіх упізнаних ховали на кладовищах родичі). Невпізнаних, поховали біля Храму Олександра Невського – напроти Маріїнського палацу. І дуже швидко могила забулася. Є версії, що так сталося, бо після війни населення Києва змінилося докорінно. Сумніваюся.
 
Гадаю, справа у тому що мешканці міста не надто співчували загиблим офіцерам. Не було за що. Що б там не сталося під Крутами, але студенти та курсанти загинули захищаючи місто Київ. Загинули як лічить воїнам - у бою, зі зброєю в руках. Такий вчинок можна поважати. А ЗА ЩО поважати ПРОФЕСІЙНИХ ВІЙСЬКОВИХ, які протягом півтора тижня пасивно спостерігали, як хлопчики-курсанти, стільці-галичани та добровольці-гайдамаки піднімалися на багнети, аби вони-солодкі пожили ще кілька днів? За що поважати ОФІЦЕРІВ, які бачили витвори «арсенальців», бачили газову атаку на дніпрових кручах, бачили як захисники Києва гинули ворожим під вогнем, але самі гріли дупи у теплі? За що їх поважати?
 
Так! Колишні унтера і офіцери царської армії в своїй пасивності були абсолютно праві. Навіщо їм було до когось долучатися? Хіба вони підтримували «Декрет о мирі» чи «Декрет о землі»? Хіба прагнули «Миру без анексій і контрибуцій»? Хіба раділи переговорам з німцями про мир? А навіщо їм було долучатися до солдат-українців? Хіба вони підтримували ідею створення Незалежної української держави? Хіба не бачили що в керівництві України нема ані спрацьованої команди, ані злагоди, ані чіткої програми дій? Хіба гасло «Україна понад усе», чіпляла їхні серця?
 
Зробити вибір було так просто! Достатньо було підібрати гвинтівку будь-якого з убитих хлопчиків-гайдамаків і долучитися до бою. Зрештою, війна - професія офіцера. Та хіба для них не були байдужі і червоні, і жовто-блакитні?
Вони певно багато між собою кепкували стосовно «знайти саму чисту свиню у калюжі», «обрати самого товстого серед чортів» чи-то «розібратися в сортах лайна». Вони не бачили серед кого обирати, бо серед воюючих не було їхніх вподобанців. Врешті решт вони відмовилися від вибору. Вибір зробили за них.
 
Все зло світу робиться з мовчазної згоди байдужих.
 
Вибір зробили за них. Не на їхню користь. Як завжди у таких випадках.
На жаль, для сотень офіцерів що були розстріляні у Києві в лютому 18-го, цей вибір був останнім. Не зробивши вибору самі, вони подарували право вибору ПЕРЕМОЖЦЯМ. І ті обрали для них розстрільну яму. Шкода, але переможець вирішив саме так. Коли клацнули затвори – пізно було щось міняти.
 
Теорія «вибору меншого зла», звичайно дуже суперечлива. Та лихо в тому, що доки шанувальники меншого зла обирають яке зло – найменше, шанувальники більшого зла роблять все можливе аби унеможливити їхню змогу обирати взагалі.
Німецький антифашист і в’язень Дахау, пастор Мартин Німьоллер колись саме про цю ситуацію сказав:
 
«Коли нацисти прийшли за комуністами – я лишився безмовним. Я не був комуністом.
Коли вони садили соціал-демократів, я промовчав. Я не був соціал-демократом.
Коли вони прийшли за членами профспілок, я не став протестувати. Я не був членом профспілки.
Коли вони прийшли за євреями, я не обурився. Я не був євреєм.
Коли вони прийшли за мною, не лишилося нікого хто міг би за мене заступитися»...