Пообіцяв я Тузіку написати про Юлю, тож нехай читає. Він сам винуватий що спровокував.
 
     Почну з далеку, з початку дев’яностих. Так сталось, що останній із могікан радянського режиму Каганович, наказав довго жити. Компартійна верхівка відчула свободу і партійні царьки союзних республік захотіли царювати кожен в своєму царстві. Але страх перед «вєлікім і магучім», а точніше, перед «вєлікой і магучей Расєєй» сковував виконання цього бажання. І все таки бажання перемогло страх. В Біловежскій Пущі на «сходняку», під чарочку і шашличок, трьома республіками, а точніше, представниками компартійно-бандитських кланів трьох республік було прийнято рішення про розпад Радянського Союзу. Бажання решти дванадцяти республік навіть не брались до уваги. А навіщо? І так було зрозуміло, що вони залишаться під теплим крилом Росії. Царювати самостійно хотіли тільки клан України і клан Білорусії. Клан Росії висував багато умов (кому ж хочеться втрачати такі жирні шматки), але змушений був погодитись на відносну самостійність України і Білорусії. І, можливо, через деякий час, Україну б спіткала доля Білорусії, і вона б потрапила, як і Білорусія, в залежність до Росії. Та, на щастя, дякуючи зусиллям українських патріотів і зокрема, Левку Лук’яненку, був проголошений Акт про незалежність України. Це був самий болючий удар для Росії, але вона не втрачала надію вернути Україну «в стойло». Були придумані всілякі там таможенні союзи, укладений договір про «вєчную дружбу» і таке інше. Але ж я обіцяв про Юлю.
 
     Так от, коли «вєлікій і магучій» розвалився, партійні бонзи виявили, що в країнах господарюють не тільки вони, а ще й чисто бандитські клани. І тут потрібно було щось робити. Або воювати, або кооперуватись. Кооперуватись виявилось вигідніше. Посередниками між партійцями та бандитами стала рідна міліція. І понеслись лихі дев’яності. Партійці наввипередки стали приватизувати, а точніше грабувати все, що тільки можна, а бандити активно «стригли» молоде підприємництво та допомагали партійцям грабувати державну власність. Отут і народжуються наші «чесні та незламні патріоти, Петя і Юля».
 
     Почну з Петі, так як він діючий президент і претендент на другий строк. Народився Петя на самому півдні Одеської області в містечку Болград що недалеко від Ізмаїла. В школі Петя був відмінником. Правда поведінка в нього кульгала. Він був грубуватим та задерикуватим і часто провокував бійки. Дякуючи своїй поведінці він так і не закінчиш школу з золотою медаллю, хоч і мав всі оцінки відмінні. Батько, Олексій Іванович, був на той час головним інженером Болградського об’єднання сільгосптехніка. Тож сім’я Порошенків не бідувала. Що до прізвища Порошенко. В 1956 році Вальцман Олексій Іванович одружився з Порошенко Євгенією Сергіївною. В ті часи євреїв не дуже жалували, тому він взяв прізвище дружини і став Порошенком. Це давало йому можливість вступу до КПРС та зайняття високих керівних посад. Будучи директором Бендерського дослідно-експериментального ремонтного заводу, був арештований. 11 червня 1986 року Олексія Івановича виключили з членів КПРС в зв’язку з арештом та відкриттям кримінальної справи. Що ж інкримінували Олексію Івановичу? Це статті  155, 123, 184 ч. 1, ст. 220 ч. 2, ст. 227 ч. 1 КК МРСР і КК РРФСР. Нормальною мовою: навмисне створення приписок в державній звітності, надання недостовірних звітних даних про виконання державних планів, крадіжка державного майна в особливо крупних розмірах шляхом зловживання своїм службовим становищем, присвоєння державного майна за попередньою змовою групою осіб. Ну і в такому ж дусі. На той час вже йшла повним ходом горбачовська перебудова і, дякуючи деяким зв’язкам, Олексій Іванович відбувся легким переляком. Отримав всього-на-всього п’ять років позбавлення волі в колонії загального режиму. Просто трішечки вкрав, трішечки нафантазував при звітності, трішечки зберігав зброю.
 
     Петро Олексійович тим часом закінчив Київський Університет ім. Т. Г. Шевченка з переривом на службу в армії і одночасно налагоджував свій бізнес. Перші серйозні прибутки отримав на торгівлі какао бобами. Далі допомагав братові Михайлу вести бізнес в компанії «Укрпромінвест» яка на той час була створена стараннями та грошима Олексія Івановича. Також, дякуючи профільній освіті та зв’язкам батька, Петро Олексійович активно просувається на політичному поприщі. Але його цікавило не благополуччя України, а особиста бізнесова зацікавленість. Жадоба грошей і влади завжди були на першому місті. Перший серйозний капітал було зароблено сім’єю Порошенко на контрабанді в Придністров’ї, в тому числі й на контрабанді зброї. Влада Петі потрібна була щоб лобіювати свій бізнес.
 
     25 серпня 1997 року загинув старший брат Петі, Михайло. Що до його загибелі існує безліч версій, від нещасного випадку до безпосередньої допомоги Петі. Але як би там не було, а Петя стає одноосібним власником «Укрпромінвесту». Фінансові можливості, жага влади та наживи, вміння з усіма домовлятись, а також безжалісно знищувати суперників, дають змогу Петі благополучно співпрацювати з Лазаренком, Юлею, Кучмою, Ющенком та Януковичем і будувати свою імперію. І на кінець ці зусилля дали можливість отримати булаву президента України та необмежені можливості.
 
     Другий потенційний кандидат на пост президента, Тимошенко Юлія Володимирівна. Почну з батьків. Батько, Володимир Абрамович Григрян. Національність – вірмен (аж смішно). Дід, Абрам Кельманович Капітельман (чистокровний вірмен). Одружившись на бабусі Юлі, Марії Йосипівні Григрян, взяв її прізвище. Мати, Людмила Миколаївна Нєлєпова (Тєлєгіна, Григрян). Відомостей про неї мало. Відомо що народилась в Дніпропетровську в російській сім’ї Нєлєпових. Від першого чоловіка отримала прізвище Тєлєгіна. Вдруге одружилась з Григрян Володимиром Абрамовичем. Коли Юлі було три роки, батьки розвелись. Юлю виховувала мати.
 
     На відміну від Петі, Юля з дитинства знала що таке бідність. Мати працювала звичайним диспетчером в таксопарку і як могла самотужки виховувала дочку. Юля вчилась в звичайні дніпропетровські школі №75. Відмінницею не була, але і в відстаючих не числилась. Після школи закінчила економічний факультет Дніпропетровського держуніверситету з «червоним дипломом». Свій трудовий шлях вона починала інженером економістом на Дніпропетровському машинобудівельному заводі. В той же час вона починає цікавитись бізнесом, і вже будучи одруженою з Олександром Тимошенко, відкриває мережу пунктів відеопрокату.  На той час це було прибутковою справою. Юля змогла швидко заробити гроші щоб розрахуватись з позичальниками, які позичили її гроші на відеопрокат, ще й зібрати деякий капітал. За фінансової підтримки свекра Юля організовує молодіжний центр «Термінал», задача якого реалізація нафтопродуктів. Дякуючи пустоті в цій сфері діяльності, Юля досить швидко заробила солідний капітал. Уже в 1995 році, дякуючи підтримці губернатора Дніпропетровщини Павла Лазаренка, кооператив «Термінал» переріс в українсько-британську промислово-фінансову корпорацію «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ) з оборотним капіталом понад десять мільярдів доларів. Саме в цей час Юля була монополістом на реалізацію російського газу в Україні. Але політичні і фінансові труднощі що звалились на ЄЕСУ в 1996 році та поради Петі, з яким Юля на той час була знайома, спонукали її йти в політику. В 1997 році вона стає народним депутатом і лідером партії «Громада». В 1999 році створює Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» в голові якого потрапляє в уряд. До 2005 року піднімає свій рейтинг дякуючи акції «Україна без Кучми», а потім стає лідером «Помаранчевої революції» і практично приводить до влади Ющенка. Але це всім відомо. Хочу зупинитись на так званому «Газовому контракті Юлі».
 
     Почну з кінця. З так званого Стокгольмського суду по газових контрактах. Чому його в нас так охрестили, не знаю. Правильно він називається: Арбітражний Інститут Торговельної Палати Стокгольма (Arbitration Institute of the Stockholm Chamber of Commerce). Це комерційна арбітражна організація, заснована в 1917 р., а з 1970 р. визнана США та СРСР як нейтральний майданчик для вирішення торговельних суперечок спочатку між Заходом та Варшавським Блоком, а потім і між будь-якими комерційними установами. Це не міжнародна судова інстанція, а тому вона не приймає позовів, якщо в контракті немає так званої “арбітражної оговорки” – спеціального розділу, який визначає процедуру вирішення суперечок між сторонами. В контракті Юлії Тимошенко така оговорка є, в розділі 8.2, який визначає вищою інстанцією вирішення суперечок саме Арбітражний Iнститут Торговельної Палати Стокгольма. Тож, як би Юля не внесла цей пункт в текст Газового Контракту, то наразі б питання між Газпромом та Нафтогазом Стокгольмський арбітраж НЕ вирішував би. До-речі, контракт Юлі єдиний серед всіх контрактів що до газу між Україною і Росією де є така оговорка.
 
     Крім того, контракт 2009 р. є комерційним контрактом господарюючих суб’єктів, а тому може розглядатись в Арбітражному Інституті напряму, без необхідності попереднього узгодження урядів України та Росії. Це теж досягнення Тимошенко, адже у всіх попередніх випадках Росія наполягала саме на міжнародному статусі, таким чином унеможливлюючи перегляд норм договору без дозволу Газпрома і конкретно Путіна. Саме тому протягом 2005-2009 рр. точились постійні газові війни, адже по суті весь цей час Україна знаходилась в кабалі, і не мала навіть права оспорення норм контрактів. Завдяки Тимошенко таке право з’явилось, і саме ним і змогла скористатись українська сторона в 2014 р. Відповідно, контракт 2009 р. називати “кабальним” неправильно навіть з чисто логічної точки зору: це єдиний контракт, який містив в собі спосіб виходу з газпромівської кабали – звісно, якщо ним правильно скористатись. Одна біда. 21 квітня 2010 р. була укладена міжнародна угода Януковича-Медведєва, більше відома як “Харківські угоди”. 27 квітня ці угоди були ратифіковані парламентом в неконституційний спосіб (із брутальним побиттям депутатів), і денонсовані тільки 31 березня 2014 р. Після денонсування «Харківських угод» Україна змогла скористатись Арбітражним Інститутом Торговельної Палати Стокгольма.
 
     Харківські Угоди, прийняті майже в пожарному порядку, були покликані “відкоригувати” контракти Тимошенко, а саме припинити дію наступних його пунктів:
– формульного ціноутворення (в Харківських угодах замінена на узгодження в ручному режимі через секретні додатки – їх за каденцію Януковича було укладено цілих 29);
– статус угоди як комерційного контракт, який керується цивільним правом (оскільки Харківські Угоди є міжнародним договором, то і контракт набуває статусу міжнародного – що технічно повертає Україну до попереднього кабального стану);
– право перегляду норм контракту в Стокгольмському арбітражі (оскільки Арбітражний Інститут судовою інстанцією не є, міжнародні договори він до роботи не приймає, а тільки сприяє вирішенню таких спорів як одна із сторін міжнародного переговорного процесу – ст. 1. Регламенту ТПС).
За це Україна отримувала віртуальну скидку в $100, фактично при цьому повертаючись до кабального стану, однак уже при цінах, значно вищих за европейські – оскільки формульна ціна уже де-факто не діяла. Саме в цей час розпочалась інформаційна кампанія про те, що найвищі ціни в Европі – результат контракту Тимошенко, і що він складений такими геніальними юристами, що переглянути його ніяк не можна. За що її й посадили.
 
     Тепер розглянемо, чому ж Юля в опалі? Повернусь знову в дев’яності. Навіть людині дуже далекій від бізнесу зрозуміло, що бізнес не будується на голому місці. Потрібні гроші, тобто стартовий капітал, потрібні зв’язки з потрібними людьми, потрібна безпека і тому подібне. Після так званого розвалу союзу, в Україні фактично правили дві сили: старий комуняцький апарат і бандити. В Україні налічувалось більше півтора десятка кримінальних груп, які очолювали злодії в законі, в основному, як кажуть, кавказької зовнішності. Україна була поділена на сфери впливу, де кожна банда правила свій бал. Злившись з партійними діячами та міліцією, їхня діяльність хоч трохи нагадувала якусь законність. Саме в цей час і формувались стартові капітали і зв’язки Юлі і Петі. І все було б добре, але постійна боротьба між кланами за владу і сфери впливу проріджувала їхні ряди. На початок третього тисячоліття залишилось практично два клани, донецький, до якого належить Петя, і дніпропетровський, до якого належить Юля.
 
     Тепер, надіюсь, зрозуміло, чому пани б’ються, правда чуби тріщать в холопів. Кожен клан хоче бути при владі зі своїм статутом. Ставити з однієї пісочниці кандидатів на владу нічого не змінить. Що Янукович, що Порошенко з однієї пісочниці. Зламати таким чином тоталітарно-олігархічну машину не можливо. Її може зламати тільки кандидат з іншої пісочниці зі своїм статутом, амбіціями і головне, з образою на противника. Всі ці якості в Юлі є. Щоб наздогнати харапудного коня, потрібен інший харапудний кінь. Головне, не забути прихватить уздечку. Тож кращий варіант для України – Юля на царство. Головне, щоб уздечка була напоготові.
 
     І ще пару слів про Росію. Вона не покидає надії повернуть Україну «под атеческоє крило». Але ні один з можновладців насправді цього не хоче. Цього не хотів Кравчук, не хотів Кучма, не хотів Ющенко, не хоче і Порошенко. Один Янукович попробував загравати з московітими, за що і поплатився. Ніхто не хоче бути українським Лукшенком, точніше, йому не дозволять лягти під московітів темні українські кардинали. Смак свободи нічим замінити не можливо.
 
     Вибачаюсь що написано в стилі «для першокласника», але, як що буде написане в більш складнішому стилі, то тузіки не зрозуміють.
 
    П. С. Мене ще можуть звинуватити в антисемітизмі. Мов не задоволений що євреї при владі. В Ізраїлі, наприклад, при владі всі євреї, а ізраїльтяни живуть набагато краще ніж українці в Україні.