Ввечері 19 лютого 2014 року, після роботи приїхав на Майдан. Стіна вогню палаючих шин висотою понад двадцять метрів відгороджувала беркутню, що стояла вже під Монументом Незалежності й внизу Інститутської, від протестувальників, згорівший напередодні Будинок профспілок чорнів з-за полум'я, клуби їдкого чорного диму відлітали в темне небо. Вражаюче видовище гідне найдорожчих фільмів Голівуду...
Роздав десяток гарних шахтарських захисних фільтрів для дихання чорним від кіптяви й втомленим майданівцям, які постійно підкладали шини в суцільну вогняну барикаду. Разом з відчайдухами, що намагалися докинути бруківку до рядів беркутні, кинув декілька каменів. Не долетіли. В якийсь момент побачив на грудях якийсь відблиск, схожий на промінь лазерного прицілу, стало страшно... Змішався із натовпом.
На Хрещатику біля самого Майдану розвантажувались маршрутки та автобуси з номерами інших областей з новими протестувальниками, що їхали на допомогу з усієї України. Запам'яталося декілька облич, зовсім ще юних молодих людей, майже дітей, із блискучими очами, що чистесенькі із сумками, дбайливо зібраними матерями, виходили із тих автобусів в сяйві палаючого вогню... Чи всі вони залишилися живими наступного дня?
Пробув тиняючись на Майдані біля двох годин, доки не пройшла інформація, що штурму в цю ніч не буде.
Вранці 20 лютого на нашому підприємстві, що розташоване на дарницькій околиці Києва, була якась довга нарада, вийшовши з якої, дізнався про розстріл майданівців. Пішов з роботи, центр міста було блоковано, транспорт напівпрацював, довго, манівцями добирався додому на Арсенальну. Запам'яталися декілька лиховісних колон воронків із "газелей", що поспішали кудись із включеними проблисковими маячками.
В тролейбусі якась дівчина років до 20-ти спитала, як доїхати до Михайлівської площі. Спитав її - навіщо? бо там тепер небезпечно, відповіла, що вона студентка медичного закладу, приїхала з іншого міста, щоб допомагати у майданівському шпиталі. Пояснив як туди потрапити.
Дістався додому, прийняв душ, про всяк випадок одягнув все чисте. Вийшовши із дому, пішки вулицею Мєчнікова й Хрещатиком, десь опів на четверту дня, дістався Майдану. На Майдані був розпач, зверху з Інститутської ще несли вбитих й поранених, людей було небагато, спробував знайти когось відповідального, аби спитати, чим і як можу бути корисним. Нікого не знайшов.
Ознаки організації були відсутні. Чи то всі керманичі протесту розбіглися, чи може було якось інакше, про те не знаю й дотепер.
Інші люди, що, як і я, приїхали на Майдан теж тинялися неприкаяними. Сутеніло.
Познайомився з якимсь чоловіком моїх років, визначили місто будівництва барикади внизу Інститутської, поклали перші камені бруківки.
Людей ставало все більше, голос в мене гучний, організаційні здібності присутні, тож створив декілька ланцюгів, що передавали бруківку, розставив людей вкладати її в стіну, пояснив як класти, став й сам поруч із ними, щоб класти.
Каміння мені передавала якась дівчинка років 16-ти, мабуть із якоїсь групи підтримки спортивної команди, бо супроводжувала передачу кожного каменю якимись артистичними рухами, потім її змінив зовсім молодий хлопчик років до 14-ти, на моє питання, чи знають його батьки де він?, хлопчик зніяковів, потім відповів:"Вони теж тут, й мамо, й тато, й сестра...", в мене на очах навернулися сльози, відвернувся, й продовжив класти каміння...
В якийсь момент опинився в світлі телевізійного прожектора, дисонансом із тим, що відбувалося, дуже гарно вдягнута дівчина, красуня із мікрофоном, спитала мене на камеру 5-го каналу, що й навіщо ми тут робимо? Відповів, що дякувати бувшому меру Києва Олександру Омельченку, що вмостив Хрещатик бруківкою, будуємо барикаду, навіщо? - щоб жити в гарній країні. Про "гарну країну" в новини не включили, а про Омельченка побачили рідні, друзі, колеги...
Години, через три, коли над Майданом залунали перші "пливе кача" барикада довжиною десь метрів із 50 була готова, й її почали обкладати шинами із бусів, що заїжджали на Майдан. Звісно ніякого сенсу, в разі нового розстрілу, та барикада б не мала, бо зверху від Жовтневого палацу геть прострілювалась, проте для людей, що прийшли цілими сім'ями, її будівництво було важливіше за життя.
P.S. Часто пригадуючи тих юнаків, що із блиском в очах прибували на Майдан ввечері напередодні розстрілу, ту дівчину, що добиралася в шпиталь на Михайлівській, дівчинку, що артистично подавала мені бруківку, хлопчика, що зі всією родиною прийшли в смертельну небезпеку, все більше ненавиджу шоколад.
Погано й страшно, коли в людей, що виходять на майдан, немає зброї.
Банду Геть.
