Чим є вірші Гьольдерліна  у власній істинності, незважаючи на назви «Елегія» чи «Гімн», ми досі не знаємо. Вірші з’являються  як певний позахрамовий релікварій, в якому збережено опоетизоване. Вірші в шумі непоетичного говоріння – наче дзвін просто неба, і навіть легкий снігопад, торкаючись, збиває його лад. Мабуть тому в пізніших версіях одного разу Гьольдерлін проказує слово, що звучить як проза та все ж таки є чи не найпоетичнішим за інші ( шкіц до «Колумба», ІV 395 ) :
 
Од  дрібниц незначущих
Розладжений наче від снігу
Дзвін, ув який
Скликають
Збиратися на вечерю.
 
Можливо, будь-яке роз’яснення цього вірша  -  немов снігопад на дзвін. Проте, незважаючи на можливість чи неможливість роз’яснення, для нього завше вірно таке: щоб чисто опоетизоване в поетичному творі постало дещо яснішим, роз’яснюяча мова повинна щоразу розбивати себе й свою спробу. Заради опоетизованого роз’яснення віршів має прагнути зробити себе зайвим. Останній - але і найважчий - крок кожного тлумачення полягає в тім, щоб зникнути разом із своїми роз’ясненнями перед чистою присутністю вірша. Тоді вірш, що розташований за власним законом поміж інших поезій, сам по собі висвітлить решта віршів. Тому перечитуючи вірш, ми гадаємо, що й завше розуміли його саме так. Ото й  добре, коли ми так думаємо.
 
( Мартин Гайдеггер «Роз’ясненя до поезії Гьольдерліна» )
 

 

    Тьмавий зимовий день на чужині. Сльота. Чи паморозь? Але все навкруги сіре. Перший раз усамітнення набуває навальної сили самотності. Ти сам, а навколо лише чуже, тільки інші. Приріднення до дерев, ланів, лісів, каміння, річок й озер невідомого краю ще проросте. Тоді, через роки болітиме вже розлука з рідним. Природа вперше показує себе маленькому варварові, сину окупанта. Щоб підкорити його відтоді й до кінця. Німеччина бере несподіваний реванш. Те кохання безнадійне, обтяжене гіркотою неминучої втрати. Втратити реально, щоб суттєво набути, щоб носити в серці. Такі спроби сприяють швидкому дорослішанню душі. Десь у бранденбурзькій глибинці схований витік духу поезії.
 
    А ось річечка Оре на межі Саксонії Ангальт і Тюрінгії, осяяна полуднем. Видноколо, закинуте в глибоку тишу. Далеко-далеко височить старовинна вежа. Між нею й тобою тільки смуга повільних вод і декілька километрів рівних блякло-зелених пасовищ. Відстань є й водночас полуденне світло її скрадує. Простір бавиться зі спостерегачем у хованку. Ти дивишся на гарний малюнок, але й ти сам усередині малюнку, а відтак він опиняється в тобі. Вежа дуже стара. В ній оселився дух марки, ландграфів і шляхетного лицарства. Вона була юною незайманкою, мабуть, за тисячу років перед тим. А при бажанні її можна доторкнутися, навіть видертися сходами нагору, де віє вітер, хоча тут унизу повітря не рухається й гусне час. Коли час зупиняється всередині – відчутно як іззовні рухається історія. Історію взагалі чутно, коли спромігся зупинити час. Час теперішній, з його швидкоплинними подіями, лише хаос, пащека, що все містить і все показує, не зупиняючись на жоднім. Історію ми воліли б убачати в певному ритмі, напрямку й меті цього руху. Річочка часу, простір історії – насолода уяви малого дикуна!