Мушу вам сі зізнати, люде!!! Колись я спав у волзі. Пняний в сраку. Але, Богу дєкувати, не в ріці, а в авті. Бо в тім авті зизаду є такий бамбетель, шо я сі помістив там льохко, без жадних зусиль.  
 
Була ніч, темна, хочвоковиколупайна, київска ніч. І був я. Котрий йшов в домів від ладної, задоволеної життєм і мнов, кубіти. То були чєси сухого закону, а я тодий (та й тепер) був затєтий дисидент в душі і протестант в натурі. І тому, на зло політиці партії, хляв, як не в себе. І в ту ніч тиж. Була четверта рано, тепло, бо літо і темно, бо совєцкій саюз. Сили я не розрахував і, відойшови пару сотень метрів від общаги коханої, увидів волгу. Стару, іржаву, всіми забуту, як я си помислив на той момент. Зразу ми сі захтіло спати. Я отворив ї, влігсі на заднім сидзеню і миттєво задрімав. Розбудили мене мєнти. Провдиві совєцкі мєнти. З портупєями через плече і вогирком у кобурі.  
 
- Вставай, блядь, ато пізди палучіш! - ввічливо представивсі єден.  
 
- Ахуєлі савсєм студєнти, блядь, дакумєнти паказивай шчясже,- запропонував другій.
 
  Останніх в мене небуло, бо якось не складалася в мене любов з паспортом. Він, вчетверо складений, тужливо чекав на свого господарє в якімсь міліцийнім відділенні, куда мене відвезли за то, шо'м ходив в "касухє сволачь" і "браслєтах блять". І звідки я шчасливо втік, бо акурат привезли п'яного грошовитого вахтовика з сібірі і мєнтам я враз став нецікавий.  
 
Так от паспорт лежєв у відділку, я у волзі, а надо мнов стояли провдиві прецтавники совєцкого закону. Жеби явно не виказувати всю свою радість від зустрічі з інтелектуально обдарованими синами дзєржинского, я, люде, миттєво витверезів. Потім витігнув десєтку (в рублях, а стипендія тодий була 40) і показав поліцаю. Той потримав ї в руках і похапцем сховав у кабуру.  
 
- А мнє, блять? - жалібно попросив другий.
 
- Більше нема, - сумно відповів я.  
 
- Пашолнахуйсукаблятьгандон, йбвр!,- сказав перший і по-вітцівськи пошкрібав ми  плечи ґумовим кийком три рази,- больше нє пападайся.  
Ветеран з медалями на плечах стояв навпроти мене. То був саме власник волги, в котрій я спав і саме він набрав 02, обурений моєю наглістю. В очах його світились вогники справедливості і переможний голос його єства промовив:  
 
- Зоєбалі еті міталісти, блять...  
 
Але я того вже не чув, бо летів на крилах радости в свою альма матер, пошепки дякуючи всім Богам Студенцтва.
Відтодий, люде, я відчуваю люту алергію на всі совєцкі авта і нікому не раджу в них спати, а не то шо їздити.  .... Но, але, якшо там не замкнено, то сі всрати на сидзенє просто необхідно!  
 
Завше Ваш, Яків Кутовий.