Якось несподіванно підкрався той "пухнастий северний зверьок". Дев"ять років писав-писав, якісь свої 40-48 завжди мав, а тепер, як кажуть, скінчилася молитва, прийшов твій кінзюліс, "ніц не памянтам"...  Я йому кажу, а він...
Так що звиняйте, панове товариство, якщо щось не теє напишу, бо пишу щоб знову до вас повернутися, бо без того якось тоскно жити. Навіть коментів "не дозволям". Навіть на песика гавкнути -  ніц не можна. Але що дістало і пробрало до сердця і кісток, так це імхо Дюма. Я так його відчув, що майже розплакався. Та що там майже.... Усі ми через те пройшли. Як через певні стандартні щаблі життя. Я після школи  їздив до Моксви поступати у той клятий ститут,  де потім сам лавров (ота говоряча кобиляча голова) вчився. Дякую Богові, що відсіяли за "недостатній комсомольський стаж"...
Зате потім торував дорожку для Міха і Попи у Києві. Оте "завєденіє" це дійсно ще те.  Я англійську знав до універа так, як її багато з випускників знає після. Але все одно на вступних отримав свої 4. Так само із інших предметів. Мені одна екзаменаторка відверто сказала, ховаючи очі, "Ви в нас перший кандидат на п"ятірку, але я її Вам не можу поставити...". Врятував мене твір. Із 275 абітурієнтів було лише три  п"ятірки і з них одна моя...
Коротче, прийняли, провчився три тижні, кайфуючи на англійській, бо була классна вчителька!,  а потім вигнали. Просто так. Сказали, що перевищили квоту... А в нас навчалось більше іноземців ніж нас українців (десь 3:1). Зате замість мене взяли хлопа, сина обласного партійного бонзи. Його потім на 3 курсі все одного вигнали, бо тупий був...
Я ж радянський хлопець був, вигнали, так вигнали, 18 років - призов на носі, взяв гантелі і пішов качатися у дворі, готуватися до армії. Але батько, царство йому..., який у 15 років збрехав, що йому 17 і пішов до артилерийського вчилища у 1942, і став першим командиром розвідвзводу у 17 років!  Комуніст і ідеаліст, він після тієї новини , що мене вигнали,  взяв партквитка і пішов до Щербицького. Не пускали, звісно, але він сказав, або я доб"юся правди, або ось мій партквиток. Не повірите, але його прийняли, правда не Сам, але достатній бос, щоб ректору універа і декану дати по шапці і мене відновити. Мав потім червоний диплом, і купу пригод на тлі любові до армії і дій в умовах мало сумісних із життям. Проте  все одно не жалкую. Що було, то вже відбулось. І нам вже нічого не змінити. Лише пам"ятати і переказувати, охочим послухати...
Дюма, я з Вами!
Ігор Тарасенко,
нащадок Генерального Писаря Війська Запорізького Андрія Тарасенка