...Насправді йдеться вже не про політику  -  про себе владно заявляє екзистенціальна філософія. Ні, не українська модерна нація народжується в цій хвилі. Час судомиться в пологах модерної (саме так! бо старожитньої не було ніколи) української бунтівної людини. Бунтівна людина  -  індивідуальна (а яка ж іще?) свобода  -  історичний шлях творення нової нації. Ось у такому порядку. Бракує наразі тільки трагедії як розв’язку, як першого крику немовляти. Молоді, зовсім юні Ніцше, Камю, Мальро й Джойси української землі в цій хвилі ведуть ризиковану гру на лезі смерті: Sinn fein ! Тільки цілком реальний жах загибелі рятує справу від банальності й фарсу. Але цей доланий екзистенціальний жах зовсім не є ньюансом, примхливим візерунком екзальтованого естета. Це й є та новонароджена цінність бунту, який щомиті гине перед очима смертельного жаху і щомиті долає жах смерті. Йдеться зовсім не про жарт: реальна загроза гибелі перетворює дітей у дорослих, навіть якщо ці дітлахи вже сиві дідугани. Ворог людини (коротко кажучи – мародер) не здатний цього зрозуміти, бо його міркування абсолютно позбавлені екзистенціальності, до певної міри навіть тваринні. “Що таке Рим  -  це ідея”. А ось ідей їм як раз і бракує від народження. Мародер за способом думання навіть не варвар, а дикун на останній стадій дозрівання. Абстрактне від нього тікає й ховається в безсиллі нерозвиненого мозоку. Що таке бунт, свобода, нація  -  це ідеї. Їх неможливо спожити безпосередньо, якщо людина не мислить. Яким чином людина мисляча здатна опиратися навалі дикуна? Тільки на мить потрібно стати варваром, тобто відкинути потужну рефлексію, що перетворює дух (синтез душі й тіла) в усвідомлене самобуття. Треба оточити, занурити свій дух лише й виключно в єдину ідею етичного вчинку. Стати сповідником та впроваджувачем винищення дикунства. Ступити на линву  -  це знищити хтиву тварину заради творця. Причім починати слід із себе самого. А негайно по тому – винищити щурів навіть ціною загибелі своєї безсмертної душі. Зрештою оце останнє й є найболючишим, бо незворотнє й потребує від щуробоя фінальної самопожертви. Той, хто переживе останнього вбитого власноруч дикуна, не наважиться жити й надалі. Бо ж стати варваром лише на мить, а потім повернути собі екзистенцію  -  те саме, що спробувати вдруге вступити в одну й ту саму ріку. Суперечність? Так, найбільша суперечність у житті людини. Але без цієї суперечності не осягнути ідеальної (а якої ж іще?) сутності бунту, свободи, нації тощо. Всі ці ідеї не є власністю будь-якої окремої людини. Навпаки, вони – цінності, а значить дуже важкі й болючі, як оголений нерв, як вибухова енергія динамиту, що зрушує гори. “Треба  мати звичку жити в горах…”
 
         Чи можливо в швидкий спосіб перетворити посполитих на римлян? Гасло: “До зброї, громадяни! Згуртуймось в батальйони!” -  цей елегантний пароль передбачає суворий вишкіл жаскої масакри. А це знову повертає до варварської (в християнському розумінні) ідеї етичного вчинку. Лише етика стає колективистською, а відповідальність розмивається, відтак зникає свобода окремої людини, на кону постає політична свобода. Тут не обходиться без більшої чи меншої крові, і ця кров уже не є екзистенціальними ліками спасіння .  Ризикую не саме я, а ми разом. Ця обставина може продуктивно вплинути на результат і є доброю школою виховання поколінь.  Якщо вона усвідомлена й підпорядкована західній ідеї права народу. Мабуть, у цім таємниця непереможності легіонів  -  вільних людей, що покликані на захист і ствердження права народу.
 
        Отже, revolt  чи  revolution? Я чи ми разом? Пестунчик долі, стародавній римлянин щасливим чином жив у цих обох світах, причім почувався в них однаково природно. Тобто, він (як і елін) вже не був варваром, хоча ще й не зазнав християнської корупції. Стоїк і солдат, рефлексуючий інтелектуал і громадянин, непорушно вірний заповітам пращурів. Герой, навколо якого все стає трагедією. Чому ж не ми такі? Двадцять проклятих століть побожності, що здолала розум і волю. Лицар етичного вчинку, трагічний герой  -  вони поступилися лицарю віри й, що значно гірше, винахіднику гріха. Невинність життя зникла під натиском винахідливості духу, що був найстрашніше мордований саме своєю невдоволеною хворобливою надлишковістю, спрямованою на знищення життя. Екзистенція, відірвана від серця людини, виявилась абстрактним Абсолютом (Богом). Людина, що загубила згадку про екзистенцію, опинилася в стані закинутості в абсурдному світі. Римлянин вмер, щоб відродитися в християнині. Подальші століття гартували дух та нівечили тіло, а разом із ним життя. Досягнення духу протягом християнської епохи насправді вражають. Не кажемо про науково-технічний прогрес. Мову треба вести про філософію, культуру, етику, релігію. Ніцше, Камю, Гайдеґґер, Кірк’єгор¬  - уся екзистенціальна філософія були б неможливі без титанічної праці духу християнської епохи. Втрата невинності духу, занепад життя, наступний вибух духовності відкрили шлях новій людині, яка є мостом до надлюдини. Чи можливим було проминути ці стадії розумового розвитку, чи конче необхідна була ідея Бога для нечуваного успіху людського духу? Понад сто років тому Ніцше встановив критерій справжності мислення: воно стає правдивим, коли долає опір, у першу чергу  -  опір власного Я. Абстрактний Абсолют (Бог) був і залишається квінтесенцією, абсолютним символом найвищого опору, який потрібно постійно долати розумові, справжньому мисленню. Історична перемога ідеї християнського Бога пов’язана із відчуженням та концентрацією абсолютного Я, яке до того часу мислилося розсередженим серед окремих мислячих індивидів, розмивалося та вислизало як активний учасник мислення. Коротко кажучи, щоб мислити по-справжньому людині потрібен універсальний абсолютний опір, нездоланна (в уяві мислителя) перешкода. Постановка питання: “Як жити вільним без Бога?”  -  є тільки іншим виразом цієї формально простої констатації правдивості мислення. Констатувати щось формально не значить довести справжню відповідь. Це не шлях зняття проблеми простим “Ні” чи “Так”. Але це також не тільки клич чи гасло до пробудження. Це віднайдення тієї брами із написом “Мить” , за якою людина знайде всі відповіді та ще безліч нових запитань, до самої постановки яких їй до сьогодні важко навіть підступитися.
        Римлянин і християнин дивляться на нас із глибіні століть. Свою справу вони вже зробили. Їм немає чого соромитися. На зміну їм іде бунтівна людина.  Й шлях її український….         ( 25 листопада 2004 року )
 

 
       Альбер Камю ( «Бунтівна людина» 1951 р.)
 
   “Ми обираємо Ітаку – надійну землю, мужню і чесну думку, усвідомлену дію, людську щедрість, що певна своєї мети. Ми здатні любити лише наш сяючий світ – він є нашою єдиною любов’ю. Наші брати живуть під одним із нами спільним небом, а справедливість не помре ніколи. Все це породжує дивну радість, яка допомогає нам жити і вмирати, - і цю радість ми не офіруємо майбутньому. Вічна радість нашої знедоленої землі – це наш вічний хміль, наша гірка чаша, могутній вітер з моря, зоря минулого і майбутнього. Натхненні нею, ми будемо воювати в ім’я перевтілення душі нашої епохи й Європи, в якій знайдеться місце для всього. І привиду Ніцше, якому через дванадцять років вклонився Захід, вбачаючи в ньому полум’яний образ своєї вищої совісті і нігілізму; і жорстокому пророкові, чий прах за чиєюсь недбалістю не знає спокою на ділянці для атеїстів Гайгейтського кладовища; і піднесеній до рангу божества мумії історичної людини, яка покладена у скляну труну, і всьому тому, що породжували розум і енергія Європи, підкоряючись прагненням манії величі нашого огидного часу. Вони можуть воскреснути разом із мучениками 1905 року, але лише тоді, коли ми усвідомимо, що вони доповнюють один одного і всі вони підпорядковані певній сонячній межі. Романтизм вмирає тоді, коли кожний освідчується іншому, що він не є Богом.
 
      В цей час кожен з нас мусить нап’ясти тятиву свого лука, показуючи приховані в ньому можливості й відвойовуючи всупереч і завдяки історії те, що вже не належить йому, - вбогий урожай своїх ланів, мить земного кохання. В цей час народження нової людини нам необхідно відкинути нашу епоху. Натягнута тятива, тремтить лук. Напруга зростає, і пряма жаска стріла готова до свого вільного льоту”.