Передмова
Мій Шлях засранця розпочався із запраних мамою й бабусею вручну в холодній воді вишитих бавовняних пелюшок, з сидіння на маленькій темно-зеленій каструльці біля печі із зворушливою кришечкою та страшними чорними плямами відбитої емалі й ріжучими сіднички краями, що користувалась моїм попитом взимку.
Мій Шлях чотирирічного засранця продовжився літніми походами з величезною штиковою лопатою в город за свинарник до своїх маленьких особистих грядок, де моє втаємничене сидіння серед високого хрону у затінку м'яких листовищ лопуха, серед аромату городини та метеликів супроводжувалось відповідальним внутрішнім напруженням над власноруч викопаною тією лопатою лункою, прогнозуванням врожаю посіяної моєї редиски та приємними філософськими роздумами про користь навозу з заспокійливо хрюкаючих за стінкою наших свиней та мого особистого дитячого ковалку для родючості нашого чорнозему.
Наша сім'я майже винищена громадянською війною, розкуркуленням, голодомором, репресіями та другою світовою довго виповзала із злиднів, але завдяки споконвічній розумній козацькій працьовитості, завдяки родючості українського кубанського чорнозему та потягу до читання й освіти завжди мала в кінці свого клаптику обкраяної колективізацією землі охайну дерев'яну будку із хвірткою з отвором серцевого обрису на рівні глаз задумливого орла під час сидіння над прорубом та з прибитим всередині до стіни стареньким дореволюційним гімназійним бабусиним портфелем із шкіри повним нарваних нечитаних радянських газет. Ту будку мій батько чи то жартома, чи то все розуміючи називав "православною капличкою" та "агітуголком", і мій подальший шлях засранця до неї був щасливим, споконвічно второваним моїми, низький їм уклін, пращурами їх мудрою синергією екологічної утилізації посліду, економічної агрономічної практики та охайною естетикою із пахощами землі, городини, пурханням різнобарвних метеликів та посіяними батьком зернами антикомунізму та святотатства.
Отож облудливе питання вічного комісар-сусаніна іздалєка "з чєго начінаєтся родіна?" та його новітня актуалізація "чи збудував я будку?" в мене, переконаного засранця нашого Шляху, має своє мовчазне розуміння власної підсвідомої гордості за привчання до горщику, яким і старенький Фройд, я думаю, був би задоволений, тож я відповідаю просто: "а вона у вас колись була та матір, чи вдобрили ваші пращури землю?".
Скоро осінь, й для мене питання про приватизацію здобреної працею наших пращурів землі має один стверджувальний постріл у відповідь -"Ні!", бо маю тверде переконання, що ті приватизатори, ті вічні космополити, нащадки збанкрутілих колективізаторів, свідомі байстрюки та офшорні щурі, зроблять так, що мій майбутній розумний онук чи майбутня красуня-онучка залишаться із тією зеленою каструлькою без Шляху на вкраденій землі.
Втім, до осені є час звести затвор, то ж...
Промова
... на цьому тижні споглядання сучасності утворило в моїй свідомості, пропеченій Сонцем чотирикутнй проруб з плаваючими в ньому в якості содержанія баржою імені Гройсмана та сухогрузом американського вугілля. Содєржаніє прорубу моя свідомість вже перетравила в суботу, то ж у неділю маю час та натхнення, аби та чотирикутна фігура не стала хронічним гештальтом, асоціювати її гострі кути в комфортний порядок нейронного клубка моїй пам'яті.
Кут перший, приємний. В києвському Гідропарку влаштовано вбиральні якими можна пишатися. Якщо до цього в Гідропарку я загоряв влітку та пірнав в ополонку взимку, багато десятиріч користувася тренажерами під відкритим небом за Венціанською протокою за мостом праворуч, що останнім часом стали відомі у всьому світі як надзвичайне місце сили, то тепер я відкрив на своєму шляху засранця ще й Вбиральні Гідропарку. Відремонтовані, сучасні, з якісним ремонтом, гарною сантехнікою, кахелем, туалетним папіром, паперовими рушниками, електросушарками, ідеальною чистотою, рукомийниками з гарячою водою, пристосовані для інвалідів, без оплати, без запаху, с інтелігентними доглядальницями. А якщо, ще й додати до тих вбиралень чисті пляжі, хлопців рятувальників у формі, нові доріжки, урни, дерева... то маю щиро подякувати пану Віталію за роботу та його перемогу на моєму Шляху засранця:"Браво Чемпіон, Ви справжній Мер." І хай дурні чекають від Вас облудливої політологічної красномовності чи співочості Черновецького, розумні знають, що сумлінними руками й боксерськими рукавичками то чесніше. Й тут мали б бути світлина тих вбиралень, та гугл їх не знайшов. Хіба то баржа? Вбиральні строяться не для піару.
Кут другий, гумористичний. Інколи на своєму Шляху зустрічаєш якогось іншого засранця. Так трапилось й на цьому тижні. Юрій Віталійович похваливсь перед блогерам своєю просунутую вбиральнею з біде. То й що з того? Хтось із блогерів зрозумів від того його плутане дао ще більше чи з повагою? Хтось з них розуміється в нашій національній підсвідомій ідеї та усвідомив сакральність показаного їм місця? Тож не буду заздрити тому біде Генерального прокурора, в мене на моїм чеснім Шляху засранця була чесна посада Генерального директора потужного машинобудівного підприємства з персональною вбиральнею з душовою кабіною та кімнатою відпочинку, і побажаю своєму тезці Юрію розібратися на яких гектарах й з ким сідати, бо ж не може людина звернути з козячих троп своїх зпрокурорвлених попередників й петляє.
Кут третій, болючий. На цьому тижні в соціальних мережах панував срач непорочнозачатих ватників розпинаючих маму з маленьким хлопчиком запісявшего платформу Київського метрополітену.
Мене завжди вражає в серце словосполучення "ція країна" від людей претендуючих на моральних авторитетів, політиків, політологів, політтехнологів, експертів, активістів, лідерів суспільної думки, й іншого то що, а якщо, ця фраза звучить в контексті мого розуміння Шляху засранців на кшалт: "Страна абсурда. Я бы еще и сама рядом села справлять нужду в знак протеста. Ни в чем не виноваты они. Строить правильно надо. Позорище. Почему мне стыдно за эту страну, а властям пофиг. Такая элементарная вещь как WC ...отсутствует по городу ( в спальных р-н), в магазинах (кроме больших торговых центров) и т.д.", то маю сказати що:"WC, особенно отдельно стоящий коммунальный, это не простая вещь, это дорогостоящее достаточно сложное техническое сооружение с полным комплексом инженерных коммуникаций, в т.ч. с вентиляцией, электроснабжением, водопроводом, канализацией, сигнализацией , с элементами декора, соответствующей организацией обслуживания, материального и финансового обеспечения, учета расхода энергоносителей... Я бы Вам посоветовал посетить Арт-центр Пинчука например, и именно там, воспользуйтесь фантастическим туалетом, и, я надеюсь, Вы впервые испытаете гордость за ЭТУ страну, которая сто лет истекая кровью, оказалась столь явно не готовой к Вашему непорочному зачатию, и, может быть когда-нибудь, ЭТА страна станет ВАШЕЙ. Интересно, Вы своей мамой довольны? ...или говорите - ЭТА мать? Вы много правильно построили? А насчет Вашего протеста "я бы и сама села" - надумаете - маякните, я поддержу, сидеть в силу гендерных физиологических отличий не обещаю, но стоять буду твердо. А той хлопчик, можливо колись стане солдатом, а в окопі немає пісюарів, і чи пробачите ви його Матір за цей маленький гріх справжнього майбутнього воїна?" Тож усвідомив я у четвер, що справжнього українця можна впізнати по безумовній повазі до материнства й толерантному ставленню до труднощів, що виникають на нашому Шляху.
Кут четвертий, потворний.
Зустрівся мені у Мар'їнському парку Києва нещодавно встановлений тишком-нишком пам'ятник українській російськомовній поетесі з Срібного віку Анні Ахматовій, народженій в м.Одеса Херсонської губернії, відомої нам як Ганна Горенко.
Мене вразила ця естетика скульптури. Чи не переробили на пам'ятник Ахматовій, яка, як кажуть, не любила Україну пам'ятник сумнозвісного людожера ураїнофоба Косіора?
Чи то естетика Срібного віку? Але ж якийсь песик під час мого споглядання того монументу не злякавсь, туди сходив, то життя продовжується й не таке бачили, і в кожного свій шлях і в песика, і в Ахматової, і в любителя Ахметової, і в Косіора, буду пам'ятати про їх лайно залишене на нашій землі.
P.S.
Справжній лотос вирастаючи з багна, залишає свою красу білосніжною, тож згадуючи жахіття тисяч спотворених чужинськими уявленнями суспільних вбиралень, сповнених брудом, сморідом, багном, сюрреалізмом нарваних шматків паперу жорсткої обісраної "Правди" та злиденністю на моєму Шляху, впевнений, що Україна одужає тоді, коли на Дніпровській кручі, під аркою справжньої райдуги на могильному монументі дружби з російським народом, поруч з Європейською площею та ментальною спорідненістю із брюсельськім натівським пісяючим хлопчиком ми встановимо невеличку в натуральну величину бронзову скульптуру усміхненої української какаючої дівчинки на горщику з косичками та бантиками, у платячку, сандалях, гольфіках, яка простягла руку до Сонця та метелика і з золотим написом "як тут лежить Іспанія" "ТУТ СИДИТЬ УКРАЇНА. НА ВІКІ ВІЧНІ".
Будьмо ср...ь, засранці?
Фройд плаче.
Амінь.
