«КИРИЛО КОЖУМ'ЯКА
     Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину.
      Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя…»
 
Читаю онуку казку, та й думаю – а чи казка це? Чи не хронологія нашого сьогодення?
І змій «колокиївський»…  І парубками з дівчатами  йому платимо… Ще й не раз у рік, (як раніше),  а кожен Божий день віддаємо на загибель  своїх синів, та дочок,  клятому змію – підорасу ботоксному!  Певно, боїмося, щоб він нас усіх скопом не зжер…
Хоча, ні… Таки – казка це… Бо ніякого в нас ні  «князя», ні «лицаря»… Бо те що в нас є - лишень косить під нього .  Та й  доньок його  ніяким зміям з Англії не дістати… То ж  нахера  йому просити якихось  кожум’як гаду хлєбало чистити?!  Краще вже  домовитись… Віддав парубка – та й спи спокійно. Або ж реформи проводь…  Можеш, навіть,  торгувати зі змієм!..
І все це за якихось пару вкраїнських душ у день… Шара!  
А щоб кожум’яки, часом, чого не наробили – за грати їх!.. Бо змій ясно дав зрозуміти, що «Мінську – альтернатіви нєт!»
 
Точно – казка…