„Але що таке дім, свій власний дім для того, хто любить людство”
                                 (Уолт Уїтмен)

Усі діти народжуються особливими. Дорослими вони стають такими, як всі. Історія забуває імена тих, які прийшли, щоб вижити, і пішли, не зрозумівши мети свого приходу, не залишивши по собі навіть імені. Хто вони? Невдахи?
Уолт Уїтмен був типовим невдахою. Йому не пощастило ще з народження. Бідна багатодітна фермерська родина ледве зводила кінці з кінцями. В школі майбутній геній вчився так-сяк і вже в одинадцять років його віддали розсильним в адвокатську контору, потім розсильним до лікаря, потім учнем в типографську майстерню, потім ще в одну типографію... Неквапливий, нестаранний, він ніде довго не затримувався. „Він такий ледачий, що навіть у лихоманці полінується тремтіти”, „Це таке ледащо, що знадобляться два чоловіки, щоб розкрити йому рота”, - так відгукувалися про нього його працедавці.
Далі вчителював, редагував місцеву газету, годинами просиджував на березі океану або надовго відправлявся в мандри – сходив пішки чи не всі Штати. Час від часу повертався на батьківську ферму і байдикував там місяцями. Нарешті перебрався в Нью-Йорк і спробував писати статті, оповідання і вірші для газет – повністю бездарні.
 
"Ми живемо з тривогами і страхами, ми чекаємо катастроф від кожної газетної сторінки. Буде пролита кров і підніме руку брат на брата", - писав тоді Авраам Лінкольн. Уолт Уїтмен не мав нічого ні проти рабства, ні проти його скасування. Напередодні Громадянської війни він знову повернувся байдикувати на батьківську ферму. Сім’я, роздратована його неробством, почала наполягати, щоб він засвоїв хоча б батькове ремесло теслі і нарешті мав постійний заробіток.
У 1848 році, повернувшись з чергових мандрів через сімнадцять штатів, він вирішує  стати голосом своєї безголосої, заклопотаної бізнесом країни. Кілька років гарячкової роботи і у 1855 році він набрав, надрукував власним коштом 800 екземплярів і розіслав різним адресатам збірку віршів „Листя трави”. Книгу повертали з глузливими коментарями: „автор знається в поезії як свиня в математиці”, публічно називали вірші „купою навозу”, сумішшю високопарності, самовихваляння, чепухи і вульгарності”...
 
Уїтмен спробував вплинути на ситуацію, надіславши у різні газети похвальні рецензії від вигаданих авторів: „Нарешті серед нас з’явився справжній американський поет! Досить з нас жалюгідних наслідувачів! Віднині ми стаємо самими собою. Віднині ми самі починаємо горду і потужну словесність! Ти вчасно з’явився, поете!”
Але краще не стало. З нього продовжували насміхатися, доки у 1962 році з Англії не прийшли перші захоплені відгуки. Невдаха перетворився на генія, став символом вільної, енергійної, працьовитої Америки.
 
У дивних віршах, не знайомих з римами і чіткими віршовими розмірами, він проголосив, що всі люди однакові, незалежно від часу і місця народження, що жодна людина не значиміша за іншу, що суть кожної людини є найвищою цінністю. Він назвав своїм призначенням бути другом кожній людині.
                    Я танцюю з танцюючими і п’ю з пияками,
                    Відповідаю на непристойні заклики і зву найнікчемнішого серед людей
                                 своїм найдорожчим другом,
                    Він буде непокірним, грубим, неписьменним, він один буде
                                засуджений за зроблене іншими,
                    Для мене це не важливо, то чому я повинен виключити його з моїх друзів?
                    О ти, відторгнута людина, принаймі я не гребую тобою,
                    Я негайно прийду до тебе, я буду твоїм поетом,
                    Я з тобою залишуся довше, ніж будь-хто інший.
 
Сорок років я тримаюся за незмінно дружню руку, протягнуту через століття, і чую його підбадьорюючий голос.
                    Що в собі не слід ніколи змінювати - яку завершальну суть - важливішу за все,
                    За політику, перемоги, битви, життя, що залишити наостанку?
                    Коли вистава завершиться, що залишити, крім себе?