На тлі того, що зараз у нас відбувається, ця тематика ніби не на часі. Однак мета й сенс тут ніяк не в холіварі, і навіть не в самій позиції „за“ чи „проти“, а більше в тім, що із цього відноситься до сучасного — від невивітриного до замаскованого, ніби непомітного, але рокового й досі, що, відповідно, буде роковим і завтра.
 
Звісно, у кожної сторони є свої аргументи, проте, ці аргументи часто або до жаху недієві, або відверто другорядні. Це шкодить обом сторонам у цьому „ділогові“.
 
Тобто коли обидві сторони оперують фактами, або тим, що здається їм фактами, я пропоную змінити саму точку зору принаймні на деякі аспекти „радянського минулого“.
 
От каже хтось, ностальгійно зітхаючи, — „прі саюзє била лучше, вірнуть би ВСЬО назад“. А ти такий: так у чому проблема? Ти на якому боці обираєш бути — закатованим у підвалах НКВС, чи катом? Чи мо „без усього цього“? Не вийде, таких теж прирівнювали до „контр“, „кулаків“, „австрійської розвідки“. Обирай! І тут в зітхальника очевидний трабл.
 
Однак ще ДО цього, непогано б усім сторонам діалогу було б усвідомити, що власне „союзу“ де факто не існувало взагалі. Оскільки де факто це була ОКУПАЦІЯ, примус, терор… це була „радянська окупація“, а не союз. Звісно, „радянська“ в цьому вислові теж потребує коригувань, але вже й це до істини є значно ближчим. Окупація, а не союз. Так і кажіть і в побуті, і в неті.
 
Тобто поєднуємо дві тези — союзу де факто НЕ ІСНУВАЛО, а окупація по факту існувала. І уважно слідкуй за тим, що при цих словах відбувається з „ностальгічною ватою“.
 
І, до речі, у цьому сенсі, багато проблем і для сучасної „патріотичної вати“. Яка з одного боку малює із себе борця за Україну, а з іншого — пишається тим, що служило в окупаційній армії, і присягаючи при цьому окупантові. Так, друзі, багато з вас служили в окупаційній армії, і давали присягу окупантові, не кажучи вже про те, що є й купа тих, що в складі окупаційних військ тусила не лише тут, а й у Афганістані, Чехії та купі інших місць. Й одержує сьогодні за це бабки, і плаче, що мало ще й одержує за це… Замість того, аби визнати себе співучасником і членом ОКУПАЦІЙНИХ військ з усіма витікаючими.
 
І від цієї ностальгічної ватності теж треба вивітрюватися, а не консервувати це відмазками на кшталт „це моє життя“, „юність“, невігласівство тощо. Ніхто ж не вимагає на початковому етапі це засуджувати, а просто подивитися правді у вічі, назвати речі своїми іменами. Цього для вати, що називає окупацію союзом, для старту ой як немало.
 
У який період „ностальгічний“ ватник по радянській окупації хоче повернутися? Дуже корисно це спитати, просто, датою. — У який рік ти хочеш повернутися — у 1932, 1933, 1939, 1941, 1945? Здебільшого „просять“ повернути їх у 70–80-ті роки. Тут логічним є запитати чи не хоче „ностальгієць“ поховати в цих роках свого сина чи брата в гробіку з Афганістану?... Чи не хоче він пожити поблизу із трубою якогось забруднюючого планету хімкобінату? Чи усвідомлює він хоча б короктострокові наслідки екологічних та технократичних злочинів цього періоду? Це я ще не кажу про довгострокові наслідки цього всього…
 
Тож, якщо коротко, зсуваючи „ностальгійця“ в наслідки, а не мрії, жоден знайомий мені „ностальгієць“ так і не зміг перейти на наступний рівень зітхань за окупацією. Жодних холіварів, жодних суперечок, жодних переконань — зливаються безапеляційно, після такого „поламання маліни“. Так зітхав, а тут такий облом…
 
Яке це має відношення до сучасних загроз? А пряме.
Оскільки сучасна вата теж погано відрізняє мрії про краще від НАСЛІДКІВ — усе, що шкодить довкіллю, завжди виходить боком, зводячи на нуль усі „переваги“ технократичної ілюзії; збільшення чисельності силовіків завжди є ознакою не боротьби із зовнішнім ворогом, а початком нової петлі внутрішнього терору й саме на боці зовнішнього ворога; язикова окупація вбиває мовний розвиток; віра й надія на колоністів „верхнього рівня“ не звільняє ілюзорну „республіку“ від де факто колоніального становища й перспектив…
 
Ностальгізм і мрійництво без урахування наслідків релізації цих мрій, моя хата скраю, мене омине — усе це стягує петлю на шиях твоїх дітей і онуків, яким теж доведеться ділитися на озброєних катів та розстріляних жертв. І це — твоєю мовчанкою, ілюзіями й твоїми руками.