для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Гляну в дзеркало, о Боже, українець я, чи де?


Гляну в дзеркало, о Боже, українець я, чи де?
     Кожна людина, майже від народження, себе ідентифікує. Ще не навчившись правильно сідати на горщик, людина вже чітко себе ідентифікує хто вона, хлопчик чи дівчинка. Підростаючи, ми себе ідентифікуємо як діти. Притому, людські діти. Ставши ще старшими, ми ідентифікуємо себе як приналежність до якогось роду, народу чи нації.
     Наприклад, якийсь американський індієць з гордістю каже: «Я з племені Апачі» і цим дуже пишається. Грузин завжди заявить, що він грузин, син гір, і цим також пишається. Ну і так далі. Кожна людина ідентифікує себе з певним народом, нацією чи походженням.
     А що ж ми, українці? З ким ідентифікуємо ми себе? Це дуже складне питання. Ну, перво-наперво, це мова. Говоримо українською, значить ідентифікуємо себе як українці. Але ж багато жителів України розмовляють (притому принципово) російською мовою, хоч ідентифікують себе як українці. Я думаю, це неправильно. Ну уявіть собі таке. 1941 рік. Гітлерівські вояки рвуться в Москву. А в Кремлі йде нарада в генштабі і всі спілкуються німецькою мовою. Левітан передає новини з фронтів також переважно німецькою мовою. Смішно? А чому ж, коли в нас, вищі державні мужі спілкуються мовою загарбника, більша частина новин передається мовою загарбника, це рахується нормальним.
     Просто це не наша вина. Це наша біда. З часів хрещення Київської Русі і по нині з українців жорстко витравлюють все українське. Особливо завзято це розпочалося з часів появи «старшого брата». Десь приблизно з часів Івана Грозного. До Івана Грозного руку прикладали лише константинопольські та грецькі попи. Потім постарався Петро І, а за ним Катерина. Та й інші самодержці таж приклали до України свої брудні руки. Створювався образ такого собі хохла-салоїда, який був хитруватй, жаднуватий, собі на умі. Мова та традиції також висміювались. Скрізь нав’язувалась російська мова та біблійсько-єврейські традиції.
     До-речі, ми відзначаємо Різдво Христове, а колядуємо. А Коляда, це як раз рідно Вірський Бог, який уособлював собою юне Сонце, що народжувалось 25 грудня. Але християнські попи вліпили сюди свого Христа. Та пам’ять народна все рівно пам’ятає Коляду і його дарунок – календар (Коляди дар).
     Але саме більше гноблення українців припало на час так званої радянської влади. За століття російської і радянської колонізації України «братам» із півночі вдалося понівечити ментальність частини українського народу і, провівши антиселекцію, виховати підконтрольного будь-якій владі малороса, який своє особисте фізіологічне виживання та відносний матеріальний добробут ставить куди вище, аніж історичну долю свого народу і самої України. Власне кажучи, це є ніщо інше, як концтабірна ментальність, за якої понівечена духом людина прагне прожити ще один день, не дуже задумуючись над тим, що наступних днів у неї може і не бути взагалі.
     Також українцям нав’язувалась думка про їх неспроможність. Що вони не можуть бути великими і видатними. Нам на підсвідомо анекдотичному рівні втовкли в голови, що тільки євреї можуть бути вченими, артистами, бізнесменами, керівниками і т. д. І ми сприймаємо єврея у бізнесі чи у владі як саме собою розуміється.
     Особливо українність розмивалась і знищувалась в містах. Такі українці часто вже в кількох поколіннях втратили не лише мову своїх предків, а і зв’язок зі своїм народом. Такі люди, або їхні предки, коли радянська влада ставила їх перед суворим вибором – або вибирай статок і успішне просування по кар’єрній драбині, або ж «свободу», приналежність до своєї нації і ГУЛАГ– вибирали несвободу і хоч якийсь мінімальний статок.
     Тому було б дивно думати, що ця пояничарена частина українського населення, яка ж до того колись мала численні дивіденди від відмови від самих себе, з радістю буде навертатися до свого українського коріння. Їй взагалі абсолютно чужорідні такі поняття, як зв’язок зі своїм народом, зв’язок зі своїми українськими предками і вкоріненість на своїй Батьківщині. Безнаціоналізація їхньої свідомості дуже повільно здатна зазнавати будь-яких змін у бік українськості, а світосприйняття переорієнтації. Особливо це стосується старшого покоління. І називайте їх хоч совком, хоч лопатою, вони такі вже є. Це готовий, сформований і завершений продукт.
     Такі позанаціональні індивідууми, не відчуваючи себе органічною частиною свого народу, свідомо блокують позитивні зміни дезросійщення в Україні та перехід її на рейки зовсім іншої історичної ролі. Очевидно, що за два останні десятиліття не вдалося змінити свідомість пояничарених українців, які взагалі дуже неохоче сприймають саму незалежність української держави, але при цьому не хочуть навіть для себе визнати, що в Росії вони також не можуть прижитися, адже ментально вони опинилися фактично на міждоріжжі між двома народами та культурами, і що в сучасному російському житті вони будуть просто зайвими. Це прекрасно продемонстрував Крим і донецько-луганський регіон. Росії кримчани, луганчани та донетчани глибоко поhую. Вона тупо переслідує свої інтереси, оборонні, грошові, амбіційні.
     Також домінування російської мови в пресі, на телебаченні, радіо, в книговиданні, і навіть у побуті, створює таку парадоксальну ситуацію, за якої сучасний міський українець, під пресингом штучно нав’язаних із Росії обставин, має вибирати для себе: або ідентичність, а це українська мова і українська культура, або примарний розвиток – російська мова і культура.
     От же, щоб ми стали повноцінною нацією, український етнос має залучити всі етноси в Україні і створити модерну націю. Можна пригадати, що один із найбільш русифікованих прибалтійських народів, латиші, зараз почав успішно натуралізувати росіян. Й очевидно, що в національній державі це повинно бути нормою. Ми ж, чомусь, держемось за «вєлікій і магучій» як воша за кожуха. Нільзя па украінскі гаварить, а то путен нападьот. Чи десь так. Ми, в кінці-кінців, соромимось своєї рідної мови. Це хіба нормально?
     Але рано чи пізно ми повинні почати процес дерусифікації.  І розпочати цей непростий, і подекуди болючий процес дерусифікації та укоріненості необхідно з того, щоб для отримання українського громадянства обов’язково необхідно було володіти українською державною мовою і знати історію української держави. Як би це питання постало ще в 1991 році, в час відновлення української державності, то, можливо, розвиток України пішов би зовсім іншим шляхом.
     Але національна ідентичність – це не лише українська мова. Це прийняття певного історичного досвіду, коли українець усвідомлено говорить, що його поети – це Тарас Шевченко і Василь Стус, гетьмани – Іван Мазепа і Пилип Орлик, герої – бійці Крут і бійці УПА,  дружинники київського князя Святослава. Головне зараз, щоб не дати перервати українську традицію. Думаю, що більшість українських громадян не влаштовуватиме, щоб через п’ятдесят, сто чи двісті років на українських теренах жило населення, яке випало з української традиції і для якого Україна перетворилася б не більше, аніж на якусь територіальну абстракцію.
 
     Щоб цього не сталося, українцям необхідно нарешті провести своє остаточне цивілізаційне самовизначення, оскільки продовження в часі ментальної роздвоєності частини її громадян означатиме в підсумку не що інше, як перемогу російської асиміляції над українським національним духом.
 
     Завадити цьому може лише консолідація українців навколо ідеї побудови в Україні «українського світу», який стане не лише альтернативою «русскому миру», що його нині силою Москва і російська церква нав’язують українцям, а й єдино можливим варіантом утвердження історичної долі української нації.
     Ну і для любителів віршів: Тузіка, Мегамонстра, Павлуші і їм подібних, невеличкий віршик по темі статті.
Може з’їхав я з глузду, а чи постарів,
Але хочу я все ж зрозуміти,
Наших предків, батьків і дідів,
І, нарешті, чиї ми всі діти?
Я питаю народ, я запитую в себе,
Я запитую всіх в цьому світі,
Я питаю в Землі, я запитую в неба,
В малюка я питаю, і в того що в віці.
Я шукаю в книжках і казках,
Я шукаю в історії кожній стежині,
Я шукаю в сьогодні, шукаю в віках,
Я шукаю у кожній людині.
Я питаю у мудрих людей,
Я шукаю у кожній билинці,
Де той рік, де той місяць і день,
Де забули всі ми, що ми є українці.
Ми забули, про душу свою,
Яка щедрістю повна й красою,
Ми забули Вкраїну – вітчизну свою,
І чомусь не народом ми є, а юрбою.
Ми забули, що хміль наш в піснях,
А не в ріках вина, чи горілки,
І що щедрість у наших серцях,
А не в крихтах з чужої тарілки.
Ми забули, що мова в нас є,
І що мова таки українська,
Ми забули могутнє коріння своє,
І що нація ми, а не «окрайна» російська.
Я скажу вам усім, - говори!
І не треба нікому мовчати,
І відколи, чому і з якої пори,
Почали ми себе у собі зневажати?
Я питаю у себе, я питаю у вас,
Як прийшли до буття до такого?
Що гіркий, медом став для нас час,
Й щоб збагнуть це, нема у нас змоги.
І навіщо нам «старші братки»,
Для яких ми згинаємо спину.
То невже ми раби й слизняки,
Що би так не любить Україну.
І чому, я ніяк не збагну,
Ми соромимось рідної мови,
І чому страшне слово війну,
Називаєм АТО, дивним словом.
Ніби я і не зовсім тупий,
Та збагнути нема в мене сили,
Чом керманич чужий і сліпий,
Манівцем нас веде до могили.
І невже в нас нема вожаків,
На просторах Вкраїни широких,
Що чужих ми приймаєм богів,
Мудреців, пастухів і пророків.
То хто ж скаже мені, хто ми є,
Територія ми, чи держава,
І «моголам», чи нам, ясне сонце встає,
Забуття нас чекає, чи слава.
Що залишимо ми? Вічний рай чи руїну,
Світлий спадок, чи купу сміття?
Чи збудуємо славну, міцну Україну?
Чи навіки відправим її в забуття?
Українці мої, рідні сестри й брати,
Я так хочу щоб ви всі проснулись,
Що би бачили ясно, куди нам іти,
Що би пращурів слава вернулась.
Можна бути рабом і хахлом,
Не погасить це зорі на небі,
Й дальші рашці все бити чолом,
Тільки нам це, погодьтесь, не треба.
Вірю, вернемо славу дідів,
Встанем ми, і вдихнем повні груди,
І згадаємо рідних пророків й богів,
Й навікИ проженемо Іудів.
© TVOREC [12.01.2017] | Переглядів: 2284

2 3 4 5
 Рейтинг: 38.1/35

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook