Чи треба нагадувати, що без мережі реальних територіальних громад оновлення країни відбутися не може?
Але ж, процес «громадотворення» буксує вже півтора десятиліття.
Наявна робота на кожному з конкретних напрямах має як специфічні, так і спільні риси і спільні недоліки, які можна помітити, якщо подивитися на процес в нетрадиційних, інших ракурсах.
Мабуть головний з них полягає у феномені світового масштабу, який з початку століття змінює суспільство, отже – і творення громад. Попередні уявлення перевертає навіть одне з низки принципово нових явищ: прозорість, що прагне необмеженості.
Перша суто українська ластівка – чорна каса Партії регіонів, потім Панамгейт, зараз Е-декларування, не кажучи вже про страшненькі кістяки з шаф політиків, що регулярно постачають допитливі розслідувачі…
Оскільки все таємне ледь не на очах стає відомим, людство взагалі і конкретні особи зокрема таким чином невідворотно несуть покарання за обман – той самий обман, який у нас і гріхом то перестали вважати. Тобто, технології примушують нас до відкритості і прозорості, отже – до чесності, яка ще вчора вважалася дивацтвом, а тепер стає вигідною стратегією. Той, хто «відкриється» раніше, отримає суспільний бонус довіри. І навпаки – ті особи і структури, що гальмують оприлюднення джерел своїх доходів, автоматично викликають недовіру.
Варто звернути увагу на той факт, що проблема довіри в Україні (як пострадянському утворенні) стоїть не порядок гостріше, ніж для європейських сусідів, які уникли радянської атомізації суспільства, а слідом – дикої приватизації і олігархізації країни. Взаємодовіра нам потрібна більше, ніж комусь поряд.
Зрозуміло, що цей процес просувається з різною швидкістю в різних державах, в різних регіонах і різних суспільних прошарках, але є риса, яка спільна для всіх сфер: прискорення примусової чесності. Відбувається це пропорційно охопленню конкретної території ІТ-технологіями, отже першими приготуватися до «Другого пришестя» мають мешканці великих міст.
Як же реагують на цей історичний виклик учасники творення громад?
Дослідницькі структури, наприклад, залишаються фактично напівзакритими і непрозорими. Відповідно, громадськість не має можливості вільно брати участь в їхній роботі, відсутній спільний майданчик для дискусій та обміну досвідом. Природний наслідок: криза довіри до рекомендацій дослідників та їхніх авторів.
Українці завбачливо не поспішають давати згоду на самоврядні структури, аби ті не перетворилися в чергову годівницю для депутатів на кшталт чинних незалежних від виборців місцевих рад. Але практично ніхто з активістів досі не хоче використати "золотий ключик" до довіри громадян - Персональний мандат. Право кожного громадянина в будь який момент «люструвати» обранця, якщо виявиться, що він «редиска», стане вирішальним аргументом за щвидке створення місцевих осередків ДІЙСНОГО самоврядування. (Див. Файл 3 ЯК ЛІКУВАТИ НЕДОТОРКАНИХ https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1482155175145309&set=a.205904406103732.58944.100000525238675&type=3&theater)
Те саме стосується і багатьох інших спільнот, що переймаються проблемами створення громад: закритість для «чужих», непрозорість функціонування взагалі і фінансових аспектів зокрема.
Немає прозорості – немає довіри, немає довіри – немає громади.
Чи може бути створена громада, якщо мешканці не довіряють ініціаторам?
На яких підставах пересічний українець має повірити активістам, якщо політики дурять його протягом двадцяти років цинічно-збоченими способами? Тому питання сьогодні стоїть руба:
не хочете чи не можете відкриватися – громади не створите.
Коли ініціатори виконають цю передумову успіху і відкриються, тоді на додачу до зробленого, або всупереч зробленому треба побачити і зробити ще багато чого…
Нова епоха характерна також і другим незвично новим явищем: роль суб’єкта громадсько-політичного процесу почала перебирати на себе Особа.
Роль же різноманітних “зовнішніх” спільнот на кшталт держави, партій, громадських організацій і т.п. зменшується на очах: бо вони обмежують особисту свободу. Відповідно, зменшується суб’єктний потенціал і у громад та спільнот, що їх створюють. Нова парадигма вже сьогодні відкидає монополію на здійснення владних повноважень будь-якої структури управління разом з місцевими. Бо: навіщо мешканцю представницькі органи, якщо він отримав можливість висловлювати свою позицію безпосередньо (без посередників)?
Для традиційної громади та її творців випливають нові вимоги із суттєвої зміни позиціювання.
Зовнішня вимога полягає в тому, що треба визнати наявність паралельного суспільного суб’єкта (неформалізована громадянськи активна спільнота індивідів) на цій же території, і встановити з ним режим постійного і відвертого діалогу, ще краще – стати її координуючою частиною.
Внутрішня вимога полягає у переформатуванні власної, сьогодні вже застарілої пірамідальної структури громади в мерЕжану — відповідно до нової, реально мерЕжаної структури суспільства.
В такому разі громада кожної території у структурному розумінні буде являти кластер, що складається мінімум з двох елементів/процесів. Зрозуміло, що темпи трансформації стосунків будуть різними в різних регіонах і в різних селищах та містах. Тим не менше, в будь-якому разі, вимоги нового часу творці громад мають взяти до уваги. В іншому випадку дійсного місцевого самоврядування просто не відбудеться,
бо це суперечить сучасній історичній парадигмі.
Хоча імітації, звичайно, можливі, і вже сьогодні їх стає все більше ))
Третій аспект, який досі залишається поза увагою громадотворців, полягає в переконанні активістів, що проблема демократизації (народовладдя і т.п.) полягає в нестачі/недоліках інститутів, неякісній регламентації процесу і апарату виконавців: від законодавства до програмного забезпечення місцевих осередків та їхніх органів управління.
На жаль, мало хто бере до уваги належним чином, що в Україні державні інституції давно приватизовані певними корпораціями, і діють лише відповідно до інтересів власників. І тут до громадотворців виникає логічне запитання по суті: навіщо творити інституції, якщо вони лише імітують свою діяльність?
Ось припустимо, що громада, як юридична особа вже створена відповідно до вимог чинного законодавства. І — що? Актив громади журналісти можуть лаяти як самозванців та узурпаторів волі місцевих мешканців. На рахунки громади податки не перераховуються, звернення повноважних представників громади поліція спускає на гальмах, суди тупо відмовляють в позовах…
До кого будемо апелювати? До Києва, до Брюсселя чи до Страсбурга?
Звичайно же, доведеться звертатися за допомогою до громадян. Але ж, телебачення, радіо і газети належать олігархам та можновладцям, а Інтернет все ще поступається традиційним каналам. Якщо громада об’єднує кілька тисяч осіб, збирати мітинги, ходити по домівках — потрібен чималенький актив, що працює не за гроші, а за Ідею: люди, що не побояться отримати стусанів від тітушок та поліції.
У кого з творців територіальної громади є такий місцевий актив?
Якщо є, все інше – справа техніки.
Тобто, життя вимагає спочатку згуртувати реальне ядро дійсної громади – хай з небагатьох, але реальних Громадян. І вже потім (або паралельно, з відставанням на крок) — дбати про юридичне підтвердження, регламентацію і т.п.
Тепер подивимося на потенційний місцевий суб’єкт.
Зрозуміло, що не обійдеться без активістів партій та ГО. Разом з тим, не варто забувати, що більшість з них звикли працювати за гроші (з короткою перервою 2013-2014 р.р.). І — якщо станеться диво (партійні активісти попрацюють на суто волонтерських засадах та переможуть на виборах до представницьких органів громади), що буде далі? Чи не влаштують перманентну міжпартійну бійку за доступ до посад і до потоків? Адже вони щиро не уявляють інших громадських стосунків, бо українські партії в більшості не партії, а бізнес-проекти, що конкурують (інколи досить жорстоко) за доступ до грошей.
Не дивно, що в суспільстві панує відраза до партій всіх кольорів, і коли доводиться віддавати голос на виборах, більшість вибирає за принципом «менше зло» або «гарне обличчя лідера». Лише мізерний відсоток звертає увагу партійні програми, бо ті документи пишуться не для реалізації а лише для лукавої агітації.
Чи багато прикладів знаєте, коли представники наших партій створили єдиний стабільний спільний орган ухвалення рішень?
Стати стійкою структурою громада може бути лише на поза-партійній платформі. А для цього таку Платформу треба напрацювати, що само по собі далеко не по силах навіть порівняно потужним спільнотам. І – згуртувати навколо Платформи “нових” активістів, що вже стали відповідальними громадянами: перш за все – добровольці і волонтери. (ХТО ЗАВЕРШИТЬ РЕВОЛЮЦІЮ ГІДНОСТІ?
Позитивний сценарій. Файл 4 https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1483489848345175&set=a.205904406103732.58944.100000525238675&type=3&theater)
Вони можуть створити нехай невеличке, але стале ядро громади, навколо якого буде наростати наступний шар громадян — в міру перших успіхів громади. І шукати актив доведеться, перш за все, серед добровольців та волонтерів.
Це зовсім не означає, що актив громади має бути суціль безпартійним, хоча то був би оптимальний варіант – поки наші «партії» залишаються бізнес-проектами. Мова лише про те, що активісти з партійними квитками мають представляти не свою партію, а виключно свою особу, якщо вона ще не втратила довіру серед мешканців.
А тепер перейдемо до наступної Проблеми, і пригадаємо вельми популярне запитання, яке дехто вважає риторичним: «Якщо ви не здатні згуртуватися та навести лад у своєму будинку (кварталі, мікрорайоні, селищі, селі, місті), то куди ж вам братися за проекти національного масштабу?» Дещиця правди у цій риториці, звичайно, є: локальні проблеми стратегічного мислення не потребують. Але за великим рахунком це запитання — великий обман суспільства.
Головне лукавство “риторичного” аргументу в тому, що критичні місцеві питання у більшості не можуть бути вирішеними без розв’язання загальнонаціональних проблем, без зміни законодавства і багатьох персоналій, що обіймають керівні посади.
На місцях суттєві зміни отримати неможливо саме тому, що вони блокуються вищою бюрократією: від адміністрації президента та Кабміну до Верховного суду, ГПУ, МВС і далі по ланцюжку до ЖЕКу.
Тобто: поки чинний правлячий клас зберігає владу в масштабах держави, всі розмови про масове створення громад залишаться лише розмовами. В кращому разі то будуть псевдогромади: подібні псевдосудам, псевдопрокурорам та іншим псевдо. Будьмо зрячими і відвертими: хто стане пиляти дерево, на гілках якого протягом десятиліть влаштувалися тисячі сімей разом з кумами, близькими земляками і бізнес-партнерами?
Дійсні творці дійсних громад колись поєднають ресурси, аби зробити системний аналіз процесу і запропонувати реальну програму виходу процесу із штучного цугцвангу. Принаймні, будівничі колись ясно усвідомлять, що оновлення країни на місцях і в центрі треба вести паралельно і координовано.
Як відомо, попередні спроби консолідації виявилися невдалими якраз тому, що були нещирими, та/або їхні ініціатори не врахували помилок попередників та вимог нового часу: від перших кроків максимальної відкритості і прозорості…