“… держава повинна мати певний розмір, щоб конкурувати з сусідами, а це породжує сильні стимули до національної ідентичності; необхідно мати можливість мобілізації ресурсів у національному масштабі, а це вимагає створення сильної центральної влади, яка має повноваження збирати податки і видавати закони, необхідно руйнувати різноманітні форми регіональних, релігійних і родинних зв’язків, які створюють загрозу національній єдності, треба підвищувати рівень освіти для створення еліти, здатної працювати з технологією, необхідно підтримувати контакти з суміжними державами і слідкувати за подіями біля своїх кордонів, а з появою від часів наполеонівських війн масових армій виникла необхідність хоча б не закривати найбіднішим класам шлях до громадянських прав,  якщо держава хоче мати здатність до тотальної мобілізації ” (Френсіс Фукуяма “Кінець історії і остання людина”)
 
Ми вважаємо першопричиною наших бід те, що Україна знаходиться в центрі Європи, в центрі міжнародних конфліктів, і тому завжди була об’єктом зазіхань сусідів. О, якби нам пощастило з сусідами, то ми б сьогодні не пасли задніх у світових рейтингах добробуту і щастя! Та годі, сусіди були навіть у Робінзона на безлюдному острові. Наші сусіди хоч людей не їли.
Центр Європи – поняття відносне. Німеччини теж знаходиться в центрі Європи. На її східному кордоні Російська імперія вела війни з сусідами то за вікно в Європу, то за вихід до Чорного моря, то до Японського, то щоб підібрати,  що погано лежить. Непростими були стосунки німців-лютеран з католиками Австрійської імперії на півдні. На півночі - нащадки войовничих варягів. На заході - промислово й політично розвинена Франція. Саме Франція у ХІХ столітті змусила об’єднатися в єдину державу 38 німецьких князівств і герцогств, не схильних до єднання.  Саме війна з Францією пробудила німецьку самосвідомість і стала причиною виникнення загальнонімецького національного руху.
 
Священа Римська імперія (німецька), яка зробила товаром габарити і військову виучку своїх вояків та за хороші гроші експортувала їх у гарячі точки світу, зазнала ганебної поразки від збіговиська,  яким здавалася армія Наполеона Бонапарта. Об’єднана армія муштрованих пруссаків і  австрійців не змогла протистояти французькій армії з пролетарів та селян від сохи. Але армію добре мотивованих баранів очолили леви і 20 вересня 1792 року французи здобули перемогу над пруссаками біля села Вальмі, а 6 листопада розгромили австрійців  біля села Жемапп.
В 1793 році у Франції було введено загальну військову повинність і відправлено на війну 750 тис. вояків. 23 червня 1794 року в битві при Флерюсе вони розгромили армію коаліції (Австрія, Пруссія, Росія, П’ємонт, Голландія, Неаполь, Іспанія й Португалія). 19 жовтня 1805 року під Ульмом капітулювала 35-тисячна австрійська армія генерала Мака. Російська армія під командуванням Кутузова врятувалася від капітуляції швидкою втечею.
 
Це закон еволюції – великий і сильний пожирає малого й слабкого у боротьбі за ресурси і право залишити нащадків.  У 1806 році Священна Римська імперія припинила своє існування. На вимогу Наполеона і під загрозою введення французького окупаційного війська з німецьких князівств (крім Австрії, Пруссії, Померанії і Гольштейна) був утворений лояльний до Франції Рейнський союз, який став союзником Наполеона і дав вояків та ресурси для його війн. Проіснував цей союз до розгрому Наполеона в Битві народів під Лейпцигом у 1813 році.
8 червня 1815 року німецькі князівства об’єдналися в Німецький союз – конфедерацію незалежних держав, вищим керівним органом якого стали Збори Союзу з Імператором Австрії на посаді Президента Союзу. У 1862 році канцлером Пруссії став Бісмарк, який поставив за мету об’єднання німецьких земель в єдину державу. У союзі з Австрією Пруссія перемогла Данію (1864 р.). Переможці поділили здобич: Пруссії дістався Шлезвіг, Австрії – Гольштейн.
  
Наступною  стала війна з Австрією. Міжнародна обстановка була сприятливою. Росія, традиційний союзник Австрії, не змогла їй вибачити, що після перемоги Росії в російсько-турецькій війні Австрії дісталися Боснія і Герцоговина, а Росії – нічого. Наполеону ІІІ було не до Пруссії після поразки французів у Мексиці. Великобританія потерпала від політичної кризи і займалася власними проблемами. Італія сподівалася одержати обіцяну Пруссією Венецію. Щоб спровокувати Австрію, в хід пішла дезінформація, неоднозначні політичні заяви,  військові маневри біля кордону. Австрійський імператор Франц Йосиф оголосив загальну мобілізацію і відкликав свого посла з Берліна. Пруссія відповіла тим же. 22 червня 1866 року почалася війна.
 
Генеральний штаб прусської армії, очолюваний Хельмутом фон Мольтке, реформована і реорганізована прусська армія у повній мірі використали досягнення військово-технічної думки. Артилерія і рушниці стали далекобійнішими і швидкострільнішими, залізниці зробили армії мобільнішими, телеграф дозволив керувати ходом війни дистанційно, а не з пагорба біля поля бою. Австрійська армія (215 тис. вояків, 900 гармат) і прусська армія (220 тис. вояків, 770 гармат) зіткнулися на полях Богемії. Недотримання єдиної стратегії, довільність прийняття рішень командирами окремих підрозділів, неузгодженість дій привели до поразки австрійську армію. Ця семитижнева війна стала поворотною точкою в історії Європи. Німецький союз припинив існування.  Пруссія одержала контрибуцію і приєднала до себе Гольштейн, Гановер, Гессен-Касель, Гессен-Хомбург, Франкфурт-на-Майні, Нассау і назавжди вийшла з підпорядкування Австрії. Народилася велика німецька держава.
 
Війну з Францією 1870 – 1871 рр. Бісмарк спровокував, змінивши текст телеграми, в якій на вимогу Наполеона ІІІ  Вільгельм І відмовлявся підтримати претензії на іспанський трон Леопольда Гогенцоллерна. Текст телеграми (“Емська депеша”) був виправлений так, ніби Вільгельм І відмовляється обговорювати це питання з Наполеоном ІІІ. Щоб Вільгельм І не включив задній хід, телеграма  була надрукована в центральних німецьких газетах. Ображений Наполеон ІІІ оголосив Пруссії війну і був розгромлений. Пруссія одержала 5 млрд. франків контрибуції і Ельзас з Лотарінгією.
У 1871 році під Парижем в Дзеркальній залі Версальського палацу відбулася принизлива для Франції церемонія проголошення Німецької імперії. Це у Відні Бісмарк валявся в ногах у Вільгельма, обіймаючи його чоботи, і умовляв відмовитися від принизливого для австрійців тріумфального в’їзду до Відня на білому коні – з австрійцями надалі належало дружити. Франція і після розгрому залишалася ворогом.
Нагальні проблеми створення великої німецької держави були вирішені ”залізом і кров’ю”.  Віднині німецький рейх був сильнішим за будь-яку європейську державу, але слабшим за будь-яку коаліцію великих держав. Бісмарк доклав зусиль, щоб уникнути «кошмару коаліцій». Наступні 43 роки минули без війн і  революцій, не змінювалися ні кордони, ні конституція Німеччини.
 
Покінчивши з зовнішніми ворогами, переконаний монархіст Бісмарк зайнявся внутрішніми ворогами рейху. Перемога над Францією сприяла перемозі над лібералізмом, консервативна монархія перемогла революційну республіку. Прусська армія  відмовилася стріляти у свій народ під час революції 1848 року, але після 1870 року вона стала слухняним інструментом в руках імператора, поза партіями, поза політикою, готовою виконати будь-який наказ.
Єдиний економічний простір, єдина валюта, одержана контрибуція і мілітаризація сприяли розвитку економіки. На час об’єднання Німеччини найбільшим промисловим підприємством був воєнний завод Альфреда Круппа в Ессені, де в 1845 році працювали 122 робітники, а в 1871 році – більше 16 тис. Збільшення чисельності робітничого класу супроводжувалося зростанням популярності соціал-демократичної ідеології.
Саме в Німеччині ідеї соціалізму й етатизму (етатизм обґрунтовує необхідність втручання держави в економічне і політичне життя суспільства) вперше перемогли ідеї демократії й лібералізму (лібералізм обґрунтовує необхідність обмеження  втручання держави в економічне й політичне життя суспільства).
 
Конституція Німецької імперії узаконила загальне виборче право для чоловіків і двопалатний парламент (нижня палата – рейхстаг, верхня палата – бундесрат), куди обиралися депутати на загальних виборах. Бісмарк не був демократом, він зневажав суспільну думку і визнавав право впливати на суспільну свідомість лише за освіченими людьми в парламенті і пресі. У передвиборчому змаганні обіцянок він бачив загрозу майбутніх революцій, бо невиконані передвиборчі обіцянки парламентарів підривають довіру народу до уряду і в кінцевому рахунку призводять до громадянських конфліктів. Тому у 1878 році він домігся прийняття “Закону проти загрожуючих суспільству устремлінь соціал-демократів”, який передбачав заборону соціал-демократичних об’єднань, зборів, газет, друкованих видань, тюремне ув’язнення соціалістів і виселення з місць проживання.
У 1864 році Загальний робітничий союз налічував не більше 4 000 тис. членів, У 1877 році за кандидатів від Німецької соціал-демократичної партії голосували близько 500 тис. виборців. Незважаючи на переслідування соціалістів, у 1884 році за них проголосували більше 540 тис., у 1890 році – майже 1 млн. 500 тис. виборців. (На початку ХІХ століття населення Німеччини складало 23 млн. жителів, у 1890 році – 49,2 млн. жителів.) В умовах економічної кризи в супроводі популістської революційної риторики відбувалася масова політизація суспільства – підготовчий ступінь майбутньої демократії.
 
Подолати соціалізм повинна була соціальна  політика держави. В 1883 році було впроваджено закон про страхування від хвороб, у 1884 році – страхування від нещасного випадку, у 1889 році – страхування від інвалідності і призначення пенсії по старості (з 70 років), у 1891 році законодавчо обмежено тривалість робочого дня не більше 11 годин і заборонено використовувати працю дітей віком до 13 років.
Державна політика протекціонізму з 1879 року захищала внутрішній ринок країни і наповнювала державний бюджет за рахунок податків і мита. Це дало кошти на армію, високооплачувану бюрократію, урядову підтримку державних замовлень, розвиток державного монополістичного капіталізму і соціальні програми. Люди згодилися з верховенством держави, вважаючи, що це справедливо і корисно для них.
 
Бісмарку дісталася кризова економіка. Закінчилася промислова революція, викликана застосуванням парових машин в транспорті й виробництві. Від 1873 до 1895 року нічого нового в економіку не приходило. Закривалися підприємства, знецінювалися товари і гроші. За двадцять років правління Бісмарка більше мільйона німців-заробітчан переселилися до Америки в пошуках роботи і кращої долі. Геніальності Бісмарка не вистачило, щоб здолати кризу.
 
Неможливо змінити закони розвитку цивілізації. Великі лідери здатні реалізувати в політиці і економіці лише те, до чого готове суспільство. Економіка має циклічний характер розвитку. Крім незначних сезонних коливань, мають місце короткі цикли довжиною 3,0 - 3,5 роки (цикли Кітчина), обумовлені зменшенням попиту на пропоновані споживчі товари. Довгі цикли довжиною в 7 - 11 років (цикли Жюгляра), обумовлені зміною попиту на устаткування, будівлі, будівельні матеріали. Цикли довжиною 50 - 60 років (цикли Кондратьєва), обумовлені моральним старінням науково-технічних досягнень, покладених в основу функціонування економіки. Передбачуваність довгих економічних циклів, пояснення їхньої природи, обумовленої інновацями, дозволяє завбачати передкризові галузі і на державному рівні розробити і реалізувати заходи, направлені на пом’якшення спадів, своєчасний перехід на інші технології виробництва, використання нових матеріалів, інших ресурсів.
 
Як і економіка Німеччини Бісмарка, економіка СРСР створювалася на основі науково-технічних досягнень західної цивілізації. У повній відповідності з теорією циклів економіка, щоб жити, повинна отримати інноваційні технології. М.Д.Кондратьєв, автор теорії довгих циклів в економіці, був розстріляний у 1938 році в Підмосков’ї. Партійні функціонери несприйнятливі не тільки до економічної науки. Вони не здатні ні проводити науково-технічні розробки, ні розуміти значення зробленого іншими. Відкриття й впровадження - це справа вільної, мислячої, підприємливої людини. Значимість відкриттів оцінює ринок, а не партійний функціонер з кремлівською таблеткою в шлунку, яка продовжує йому термін необмеженого накопичення і споживання  життєвих благ.
Закінчився 60-річний цикл Кондратьєва, економіка СРСР занепала і зникла держава з нежиттєздатною економічною стратегією - науково-технічні досягнення вкрасти, бо їхня розробка обтяжлива для бюджету, військово-промисловий комплекс розвивати, щоб усі боялися й не сміли.
 
Чарівне слово інновація змусило керівництво РФ на початку ХХІ століття розробити «Програму інноваційного розвитку Росії до 2020 року», а також систему заохочень  і обов’язкову статистичну звітність з впровадження інновацій для контролю. Але наука не йде до дрюка. Далі програм і звітів справа не просувається. У звітах кошти, витрачені на поточні ремонти застарілого обладнання, подаються як витрачені на інновації, а інновацій як не було, так і немає. Ми теж не ликом шиті, маємо «Стратегію інноваційного розвитку України на 2010 - 2020 роки в умовах глобалізаційних викликів». Виклики і стратегію маємо, а ось інновацій катма.
 
Бісмарк довів, що можна створити могутню державу і ефективно керувати нею навіть в умовах економічної кризи. Економіка Германського Рейху завершила спад і вже без геніального політика Бісмарка винахідливі й підприємливі німці електрифікували, моторизували, радіофікували свою промисловість і вивели її на рівень кращих у світі. Всупереч намірам свого засновника, подальша історія Німецького Рейху (1871 - 1945 рр.) складається майже виключно з війн. Прагення сили і експансії в національній самосвідомості виявилося потужнішим, ніж прагнення першості в науці, техніці, філософії, літературі, музиці. Німеччина двічі між етатизмом і лібералізмом робила вибір на користь етатизму. Після Бісмарка прийшли урядовці, з якими Німеччина двічі пережила повний крах.
“Система, яка ставить некомпетентних людей на найвищі посади – це погана система” (Людвіг фон Мізес “Тотальна держава і тотальна війна”)