Без Стратегії у нації немає бачення майбутнього, немає бачення – немає натхнення, немає консолідації і спільного проекту…
Проте, в Україні курс визначає не Стратегія, а іноземні донори і кредитори порадою-вимогою: не винаходити велосипеда, а «просто наслідувати успішні країни». Керуючись саме цими настановами Україна скотилася протягом 25 років «наслідування» з досить пристойних соціально-економічних позицій на дно європейських рейтингів.
Реформатори (справжні та/чи псевдо) і сьогодні не беруть до уваги суттєву відмінність України від більшості європейських країн: на момент отримання незалежності ми не мали знань, вмінь і живих носіїв традицій місцевого самоврядування. У нас не було жодної із ключових структур громадянського суспільства: системи незалежних медіа, помісної церкви, неодержавлених профспілок, авторитетного експертного середовища, автономних університетів, мереж і сталих клубів за інтересами, прямих міжнародних зв’язків.
«Ринок все розставить по місцях!» – 25 років запевняють псевдоліберали, але не бажають побачити ДІЙСНІСТЬ: справжнього (конкурентного) ринку у нас досі немає, дійсної демократії також немає. Проте кожен наступний уряд запевняє: ось ми то якраз і зробимо. Ми проведемо реформи! Але дайте нам ще з десяток мільярдів долярів.
Навіщо проводити саме ЦІ реформи і саме в ЦІЙ послідовності? На ці питання ще жодний уряд ОБГРУНТОВАНОЇ відповіді не надавав, і з суспільством не погодив. Киває все на те ж «наслідування» — зробимо, як у людей. Чому ж раніше не зробили? Нам заважали!
Інтереси нації, поради фахівців і здоровий глузд говорять, що треба проаналізувати причини неспроможності наявних результатів та інституцій, визначити і погодити з громадянським суспільством стратегічну Мету, а ПОТІМ оновити старі та/чи створювати нові структури. Керманичі же два десятиліття роблять прямо протилежне: під приводом «наслідування успішних сусідів» відмовляються від публічного аналізу причин занепаду, плодять нові інституції і тасують засмальцьовану кадрову колоду.
Цим же підступним навіюванням влада демонстративно керується і сьогодні, після другого Майдану: ніби то, якщо створити європейські інституції і нормативні документи, та залучити кілька сотень чесних і професійних управлінців до роботи в уряді, то і буде «Європа в Україні».
Тут варто зазначити, ідейно-психологічну обставину, яка певною мірою гальмує початок державної роботи над Стратегією. У «громадянських» (а по правді – грантоїдських) активістів коаліції Реанімаційний Пакет Реформ, наприклад, не виникло навіть думки про потребу і можливість стратегування: по суті, вони працюють без пріоритетів, складають десятки проектів за принципом «бери більше – кидай далі». Схоже, що це щире невідання – наслідок «родової» соціально-філософської травми пострадянського періоду. Адже, з крахом «реального соціалізму» і розпадом СРСР чимало філософів, соціологів, істориків керуються настановами передусім запеклих критиків марксистського «історицизму», зокрема спадщиною Карла Поппера. Концепція дійсно блискучого соціального філософа середини минулого століття сьогодні виявилася надзвичайно зручною для українських «наслідувачів». Адже К.Поппер визнавав лише локальні проекти «соціальної інженерії» і категорично виключав можливість довгострокового планування розвитку соціуму, як шкідливу ілюзію.
Як виявилося з часом, виключав цю можливість знаний філософ дещо передчасно, бо незабаром світова наука збагатилася надбаннями синергетики, що відкрила нові можливості соціального прогнозування. В результаті дослідники різних країн (найвідоміші з них – брати Тоффлери) вже наприкінці минулого століття виявили «вузлові точки» в розвитку саморегулятивних соціальних систем.
Тобто, сучасні фахівці знають, що макросоціальне прогнозування таки можливе, і питання лише у ступіні обґрунтованості, точності прогнозів і процедур. Але безмежна ідеалізація «соціальної інженерії», така зручна для Системи, дозволяє деяким соціологам та політологам і сьогодні беззастережно, як на ікону, кивати на авторитет самого К.Поппера: заперечувати навіть теоретичну можливість соціального прогнозування, отже і державного стратегування. Колись стане відомо: вони щиро не знають, чи занадто добре їм за це «невідання» платять?
Адже, сформований переважно олігархатом політичний клас на всіх мас-медіа гучно схвалює цей тотальний «попперизм», бо правлячій верхівці ВИГІДНО, коли інституції виконують переважно декоративну функцію, тоді як рішення поза лаштунками ухвалює “невидима рука…. ринку?”.
Не дивно, що оголошене 2014 року оновлення цих структур, що почалося було на вимогу другого Майдану, на ділі стало черговою, такою, по суті, імітацією. По-перше, тому, що саму збанкрутілу Систему не ставлять під сумнів «модернізатори». По-друге, реальне оновлення в деяких напрямках відбувається надзвичайно повільно, що дає час «перемолоти» нових людей: поступово купити, або витиснути на манівці.
Чи не єдиним успіхом оновлення (за всіх відомих недоліків і провалів) виявилася патрульна поліція: саме тому, що лише там відбулося дійсне соціальне оновлення особового складу. МВС прикрилося патрульними, як візитівкою системи, але це не відповідає дійсності. Зовсім не патрулі ведуть слідство, вибивають «докази» у затриманих, вимагають хабарі, як і раніше.
Очищення, люстрацію та конкурси на заміщення посад проводять переважно люди Системи, що пов’язані спільними інтересами, спільними грішками та взаємними зобов’язаннями в минулому. Участь представників громадськості у цих процесах, яка мала стати однією з обов’язкових умов, з часом виявилася тією же імітацією: згадаймо, зокрема, заяву низки громадських організацій за участі “Автомайдану” щодо профанації системи атестації працівників поліції і виходу з цієї імітації.
Майже три роки по Майдану свідчать: правлячий клас не здатен придушити корупцію, бо він нею просякнутий, нею живиться. Засновано купу антикорупційних структур, але жодна з них не показала і НЕ МОЖЕ показати дієвості, бо на чолі поставлені “свої люди”, а їхні моральні та професійні чесноти залишаються переважно за кадром. Досить згадати епізод зміни Закону Верховною Радою під можливість призначення потрібного президенту Генерального прокурора.
Отже, сама Система і більш частина її верхівки не змінилися.
То ж, на яких підставах маємо очікувати, що від гучної кампанії «євроінтеграції» та «реформування» отримаємо те, що обіцяють,
а не дірку від бублика – те, що отримували завжди?
Замість соціальних та економічних євростандартів – псевдо-стандарти та інші ознаки бюрократичної держави за суто формальною подобою країн ЄС, але з протилежною суттю: антигуманною практикою. Про це свідчить, наприклад, епопея із небаченим зростанням тарифів на комунальні послуги – за того, що інфляція за два роки збільшилася удвічі, а малий бізнес придушений, суттєвих інвестицій в економіку немає, соціальні програми заморожені.
Схожого висновку прийшло чимало експертів, зокрема колишній міський голова Львова, народний депутат двох скликань, голова консультативної ради Асоціації міст України Василь Куйбіда: «Навіть якщо ми адаптуємо наше законодавство до європейського, запровадимо адекватні інституційні зміни, але не зможемо домогтися економічного зростання, то опинимося в тому стані, в якому перебуває сьогодні цілком демократична європейська Греція. Економічний стан цієї держави є наочним свідченням беззаперечної аксіоми, що наявності демократичного законодавства і панування ліберального ринку замало, щоб економіка країни почала динамічно розвиватися. Для цього необхідна стратегія дій.»
«Чи здатні нинішні еліти, військово-політичне керівництво країни прийняти цю нову реальність і мислити стратегічними, а не тактичними категоріями? ...прийняття нової логіки діяльності — це не питання політичної дискусії, це екзистенціональна рамка існування України…» – запитання академіка НАН України, чинного директора Національного інституту стратегічних досліджень В.Горбуліна, на жаль, є риторичним. Адже потребу створення Стратегії серед багатотисячної армії чиновництва ставлять лише керівники «профільного» закладу – НІСД.
Причепом: Західна допомога лише підживлює корупцію в Україні
http://glavcom.ua/economics/finances/zm-zahdna-dopomoga-lishe-pdzhivlyu-korupcyu-v-ukran-349796.html
