Після другого Майдану кредит довіри нова/стара влада вичерпала з рекордною швидкістю. Всі рейтинги (різною мірою уряду, ВРУ і президента) впали на очах, але «представники народу» не бажають визнавати власної неспроможності. Спостереження фахівців, статистика і незалежні соціологічні опитування свідчать про зростаючу вірогідність масових акцій протесту, які, власне вже розпочалися в локальних масштабах. Чимало аналітиків вважають, що лише війна з Росією утримує українців від масових антиурядових виступів.
Проте, це стримування не безкрайнє: взимку людей можуть вивести на вулиці небачені рахунки за комунальні послуги, гучний конфлікт чи  несподіваний надзвичайний корупційний скандал. Якщо й не це, так знайдеться інший сірник, бо суспільство емоційно й фізично виснажене від злиднів, офіційно не оголошеної війни, а люди не бачать світла в кінці тунелю.
На жаль, правлячий клас не зважає на драматичні реалії, ігнорує сумні висновки українських експертів: можливо, за принципом «нема пророка у своїй вітчизні». То ж, нагадаю всім відомі аргументи і застереження, але від третьої особи – кореспондента DW у Києві Франка Гофмана: А що з учасниками Майдану, які півтора роки тому з такою надією дивилися в майбутнє? Багато з них зараз як волонтери працюють у міністерствах і з радістю використовуються політиками старого режиму, передусім прем'єр-міністром Арсенієм Яценюком, як парадні вивіски. Але до справжньої влади їх не допускають – що має результатом не зміну старої системи, побудованої на клептоманії та непотизмі, а швидше її стабілізацію. Особливо зухвалим на такому тлі виглядає здивування Порошенка тим, що ЄС виділяє Греції набагато більше допомоги, ніж Україні, яка так відчайдушно захищала європейські цінності в боротьбі проти великого сусіди Росії. Немов червоточина цей самообман еліт роз'їдає країну. Довіра до уряду опускається до нуля, передусім серед багатьох колишніх майданівців… Швидше за все без нового масового соціального протесту – після Помаранчевої революції 2004 року, після Майдану понад півтора роки тому – Україна не зможе стати на шлях справді демократичного розвитку. Великим є страх, що тепер на Майдані не обійдеться без крові – нині занадто багато зброї в країні можна знайти у вільному доступі. Але історія не повторюється: третій Майдан може завершитись зовсім інакше, ніж це сьогодні багато хто собі уявляє.
Протягом року після зазначеного діагнозу змінилися склад правлячої коаліції і уряду, але самообман еліт триває, емоційно-психологічний і соціально-економічний стан в країні продовжує погіршуватися. Глибина системної громадсько-політичної і  соціально-економічної кризи вимагає СИСТЕМНИХ кардинальних змін. Вони не можуть бути вичерпаними позачерговими виборами, якщо залишиться незмінною чинна феодально-олігархічна Система.
Що можуть принести вибори? Зміну конфігурації правлячої коаліції, можливо, новий уряд і нові витрати соціальної енергії на партійні взаємопоборення. Але ж наявні парламентські партії, принаймні їхні лідери і керуючі структури  знаходяться при владі мінімум 15 років, демократичні надбання обох Майданів поділили ці самі партійні «вожді». Саме цей правлячий клас сприяв тотальній інформаційній окупації України з боку Росії, і внаслідок цієї окупації країна отримала військовий напад підступного ворога. Лише створені поза державним чи партійним впливом добровольчі батальйони та волонтерські мережі дозволили зупинити окупантів на Донбасі, стабілізувати ситуацію і розпочати відродження Збройних сил. Саме ці партійні лідери не висунули проекту стратегії України, не поставили ЦЕ питання до порядку денного.
Чи існує альтернатива ніби замкненому колу?
Верхній шар відповіді дає спогад відомого політичного аналітика Віталія Портникова: «В перші, визначальні тижні Майдану я вважав за необхідне створити широку політичну базу протестного руху у вигляді всеукраїнського об'єднання. Ідею підтримали, щоб перетворити у чергову декорацію. Політики сприйняли її як конкуренцію власним партійним проектам, громадські активісти – зараз всі вони, звичайно, депутати – виступили проти надмірної політизації. В результаті замість справжнього всеукраїнського об'єднання Майдан ми отримали ширму, яка зникла після закінчення протестів. А об'єднаної політичної бази реформ – не отримали. І замість сильного реформаторського руху маємо конкуренцію партійних проектів, які відрізняються між собою виключно прізвищами спонсорів і лідерів. Ця відсутність загальноукраїнського руху реформ, яка дозволяє зберігати олігархічну систему і створює нових пройдисвітів і є головною поразкою Майдану.» 31 жовтня 2015р. https://www.facebook.com/portnikov?fref=nf
Цей пост отримав більше тисячі лайків і сотні посилань. Але практично ніхто з тисячі, разом із самим автором, не зазначив ключової причини невдачі: відсутності Програми на розвиток Майдану. Цю найважливішу обставину, відсутність об’єднуючої програми для більшості суспільства, можна вважати другим шаром відповіді.
Немає Програми — немає руху (бо куди ж рухатися?), немає руху — немає дійсних реформ. Тиснути на владу силою громадянської непокори з вимогами зміни Системи заважає небезпека масового військового вторгнення, а подолати ворога на чолі з морально й інтелектуально неспроможною верхівкою не уявляється можливим.
І нарешті: навіщо звати людей на вулиці, якщо Програми масового руху досі не маємо?
Чи таки маємо?
Частину відповіді ілюструє ще один епізод з недавньої історії. Якраз за рік до другого Майдану, 5 грудня 2012 р. у соціальних мережах пролунало публічне звернення до опозиційних політиків і громадських діячів: Якщо Майдан - завтра, давайте Програму: «Думку, що без Майдану-2 не обійдеться, поділяє все більше аналітиків і громадянських активістів. Коли/якщо це станеться, Майдан має отримати конструктивну Пропозицію. Україна потребує глибоких реформ у всіх галузях, що неможливо без ДОВІРИ з боку НАРОДНИХ мас: це під силу лише уряду народної довіри. Вирішення проблеми довіри, як основи соціального капіталу, треба розпочати негайно – на основі максимальної прозорості самого уряду.
Проте жодна з партій чи громадських організацій не запропонувала реальної програми оновлення країни. Соціальне замовлення на Програму в українських реаліях може створити лише громадянське суспільство. Фактично це замовлення вже вистигло в середовищі незалежних експертів та громадянських активістів. Отже, прийшов час погодити його ключові принципи.»
Відгуку громадсько-політичних акторів це звернення, на жаль, не отримало: об’єднавчу програму ні політики, ні відомі ГО створювати не хотіли: бо не хотіли об’єднуватися. У 2012-му році наші лідери думок (не кажучи про верхівку) до такої постановки питання ще не достигли.
Чи не пора зробити висновки, аби не наступати на ці граблі ВТРЕТЄ?
Чому Україна 25 років рухається не вперед, як західні сусіди, а назад?