Чудовим лакмусом для кожного з проектів/пропозицій модернізації/оновлення України (як в цілому, так і в різних галузях/напрямках) стало запитання: ХТО здійснить цей, можливо чудовий, проект?
Ми же давно знаємо, що принцип політики – воля, і тому будь-яка новація має передбачати інструмент її реалізації. Навряд хто заперечить, що наша країна – це монополізовані (переважно олігархатом) сфери політики, економіки, мас-медіа. Отже, і будь-які суттєві зміни наявної Системи можуть бути реалізовані за тієї умови, що будуть відповідати інтересам/прибуткам олігархів. Відступити від цієї умови Систему примушували лише два Майдани: і то тимчасово.
Якщо же хтось стане заперечувати такий висновок, нехай пояснить, чому рівень доходів українців протягом 25 років упав до мінімального в Європі, тоді як статки наших олігархів впевнено випереджають конкурентів, як мінімум, у центральноєвропейському регіоні.
Більшість щирих реформаторів/модернізаторів явно не готові до запитання: хто з мільярдерів дав добро на впровадження вашої новації? Чому модернізатори не готові до відповіді, питання окремого дослідження. А зараз робочою гіпотезою візьмемо наступне: реформатори за звичкою намагаються покращити НАСЛІДКИ, не наважуючись побачити і змінити ПРИЧИНИ, хочуть жити у світі ілюзій, сподіваннями на «доброго царя/президента» або якусь (!) політичну партію/блок, що колись візьме реалізацію їхнього проекту до своєї програми.
Чому цього (доброго «царя») не трапилося досі? – Тому, що раніше не було такого чудового нашого Проекту ))
Гірше за те: більшість «прогресорів» демонструють переконаність: ухвалимо ось цей Закон – і буде нам щастя. Хто, як і чому буде цей Закон пізніше «рихтувати» до непридатності (досить змінити пару фраз), виконувати (або саботувати), авторів не цікавить: «закон має працювати». Вони геть відмовляються бачити що Закони та інституції у нас перетворені на ширму, яка лише імітує ринкову економіку та ліберальну демократію. Країною давно правлять гроші і чиновники, які переважно отримують посади завдяки грошам і заради грошей.
«Державний механізм виявився розібраним на окремі інститути, кожен з яких був приватизований у приватний спосіб. Сьогодні ми маємо країну, якою з допомогою державних інститутів керує корпорація. Це вже не корпоративна держава, а щось інше. У чому це проявляється? Жоден інститут не працює так, як його закладено, — як елемент державної машини». Це думка кваліфікованого соціолога Андрія Єрмолаєва – попереднього очільника Національного Інституту стратегічних досліджень.
Тут нагадаємо, що ВРУ – це також державний найважливіший (законодавчий!) інститут, який також в процесі кожного скликання приватизується, допускаючи хіба кілька десятків дійсно незалежних (на момент обрання) депутатів. Що буває потім, також давно відомо: незалежних поступово купують, а тих, хто не продається, витискують на маргінес. Але наші реформатори вперто ховають голову в пісок. Ось дуже розсердилися на запитання прихильники важливого законопроекту 3781 Про процедуру прийняття нової Конституції України. У відповідь на їхнє радісне «буде новий Суспільний договір!» запитав: «Хто організує висування кандидатів у Конституційні збори, хто надасть доступ кандидатам до приватних мас-медіа, хто створить комісії і як порахує голоси?» Відповідають: у законопроекті написано (?) Написано! Крапка.
Іронія долі полягає в тому, що навіть найчесніші депутати та їхні прибічники значної мірою представляють інтереси тієї самої Корпорації, бо (свідомо чи підсвідомо) посилаються на її псевдоаргументи. «Виконання закону – не клопіт законодавця! Це проблема виконавчої влади.» – Відповідаємо ще раз: переважно так, але лише в країнах сталих демократій, бо там здавна працює непродажна судова влада, переважно некорумпована виконавча влада, досить розвинуте громадянське суспільство разом з незалежними мас-медіа і профспілками, університетами і густою мережею дійсно громадських організацій…
Драматична помилка новітніх конституціоналістів (зокрема коаліція "Народна конституція") полягає у тому, що воза (нову Конституцію) вони ставлять попереду коня: потужного політичного суб’єкту, який лише і здатен забезпечити як створення, так і реалізацію Нового суспільного договору... Сама коаліція подібної потуги створити не може, хоча би вже тому, що не має стратегічної Мети для України, отже і перспектив масової підтримки. Без створення такої потуги про Конституційні збори просто передчасно говорити. А лобісти вже й законопроект вносять. Закінчиться ця ініціатива очевидно нічим, або й гірше, як бувало не раз: дискредитацією чудової Ідеї.
Якщо чесно: навіщо, колеги, ви печете ці Закони, якщо вони будуть виконуватися лише вибірково, на розсуд чиновників і олігархів? Якщо склад величезної більшості з 300 учасників Конституційних зборів будуть визначати ті самі фінансово-політичні актори, які багато років визначають чинний склад депутатів рад на всіх рівнях?
Тепер замкнемо ланцюжок проблеми: депутати рад обираються по партійних списках або «за підтримки» партій в округах. Вони то, партії та їхні дочірні громадські організації, і мали би турбуватися, щоби передвиборчі обіцянки виконувалися, а закони працювали. Проте, жодна партія у нас ще не ставала (і не може стати за чинної Системи) парламентською без фінансової підтримки олігархів. Борги за підтримку треба віддавати, але Систему дозволено лише «вдосконалювати» — і то під наглядом донорів. Конкуренція між партіями дозволена лише ВСЕРЕДИНІ Системи, що ілюструє боротьбу нанайських хлопчаків.
Висновок випливає цілком очевидний: на оновлення країни партії (принаймні парламентські) не підуть. Простий метод виключення залишає єдиний перспективний формат: поза-партійний загальнодемократичний дійсно відкритий і прозорий рух. Лише такий суб’єкт дозволить мирним шляхом отримати більшість у ВРУ та забезпечити формування, контроль і допомогу виконавчим органам, що будуть сформовані Верховною та місцевими радами.
А хто ж той рух створить?
Суто український відповідальний клас…
