https://www.youtube.com/watch?v=Tj5SiFiS0MY
 

 

 
Стій, карлику! – Я або ти!
 

 
        
        Мені п’ятдесят < восени 5-го року >;  відчуваю, що життя в цілому прожито, довершено й треба підбивати риску. Варто висловитися щиро, хоча б заради моїх дітей. Хочеться дати їм те, чого сам  не мав жодного дня. Віддати все набуте мною ціною величезних помилок, часом безталанної чорної праці, стрімких піднесень до розуміння складних сенсів буття, карколомних падінь з височіні розуму та сумних розчарувань у безсумнівному. Прагну не сповіді, не співчуття, навіть не розуміння. Це також у жодному разі не заповіт. Сподіваюся лише, що колись, відповідаючи своїм дітям, ким був їх дідусь, вони легше складуть собі думку про моє життя, самотужки зроблять висновки та винесуть певний урок на майбутнє. Чи значить це, що моя мета дидактична? В жодному сенсі. Наслідуючи Ніцше й Гайдеґґера, бачу сенс власної історії (як й історії загалом), більшою мірою пережитої всередині, в тім, що вона жива й дієва настільки, наскільки уявний читач готовий співпереживати її, прикладаючи до себе, мати за мету осягнення (хоча б на мить) власної екзистенції. Хай ця гонитва від початку не гарантована на успіх, але людині, що переживає становлення, стануть у пригоді будь-які допоміжні засоби. До того ж це зовсім не моя особиста життєва пригода. В ній розумова авантюра певної (і, як здається, не найгіршої) частини мого покоління. Та, мабуть, жодного здійсненого життя не варто відкидати, а тільки розглянути прискипливо та винести справедливий присуд. Вважатиму за успіх, якщо зумію виразити себе в цім тексті.
 

 
      1. Оскільки докладне цитування творів та їх авторів не є моєю метою, доцільно відразу коротко перелічити людей, чия праця та життєвий шлях вплинули на мене надзвичайно, знайшли потужний відгук у моїй душі, кого я в праві (може й дещо наївно, бо кажу як неофіт або новонавернений) до кінця мого життя вважати однодумцями. Серед філософів це беззаперечно та безумовно: Фрідріх Ніцше, Альбер Камю, Мартин Гайдеґґер, Сьорен К’єркеґор, Блез Паскаль. Великими письменниками, з якими я цілком згідний, є Джеймс Джойс, Семюел Беккет, Марсель Пруст, Кнут Гамсун, Корнелій Таціт; а до тих генієв літератури, якими захоплююсь, але з якими не можу до кінця погодитися, належать: Франц Кафка, Герман Гессе, Вітольд Гомбрович, Андре Мальро, Чеслав Мілош, Аркадій Любченко. Найкращі поети: Едгар По, Шарль Бодлер, Райнер Марія Рільке, Ліна Костенко, Василь Стус. З математиками справа складніша, але геніями минулого століття вважаю творців теорій абстрактних вимірних і нормованих топологічних просторів Анрі Лебега та Стефана Банаха.
 

 

     2. Моя (невідомо, в якій мірі запозичена, але насправді вистраждана) дефініція свободи (така, що дає ключ до розуміння мого способу мислення) наступна: свобода  -  це єдине невід’ємне право сильної людини нести цілковиту абсолютну відповідальність за все своє життя: дії, бездіяльність, цінності, наміри, думки, почуття, власну смерть. Це визначення робить зрозумілим та природним філософський гнів Ніцше проти співчутливих, жалісливих, доброчесних, що позбавляють людину найневід’ємнішого її права  -  бути вільною. Водночас відкидаються всі спекуляції щодо так званих “внутрішньої” та “зовнішньої” свободи, бо  подібна диференціація втрачає сенс: існує лише одна єдина свобода, яка є станом індивідуально визначеної людини (гайдеґґерової “присутності”), рівнобіжно звернутим як назовні, так і всередину. Ці “геометричні” (або ж “топологічні”) прояви свободи нероздільні: вони водночас наявні, чи водночас відсутні. Інша річ – наскільки цей стан свободи є сталим, або ж, навпаки, швидкоплинним. (Ситуація тут вельми подібна на гайдеґґерову екзистенцію, настільки, що свободу й екзистенцію можна до певної міри ототожнити.)
 
         Це визначення ставить у зрозуміле співвідношення ідею політичної свободи, яка є лише яловою блідою проявою свободи, а саме, такою що не оперта на окрему людську істоту, а шукає собі виправдання у спільнотах людей, так ніби множина може мати більшу відповідальність за життя одиниці, яка такої відповідальності позбавлена. Навіювання політичної свободи у середовищі невільних індивідів спотворює саму свободу, до якої кожен має прийти сам. Ось типовий приклад перекручення цінностей, до якого повсюдно й завсідно вдається публічність. Якби ж я мав за мету продовжувати міркування в цім напрямку, то почав би шукати генезу ідеї справедливості саме у напрямку спотворення ідеї свободи шляхом її підміни (“покращення”) політичною свободою. Самоомана публічності цього принципово не бачить, на її прапорах політична свобода перебуває в мирному сусідстві саме зі справедливістю, а обидві так само невизначені, химерні, звабливо облудні. Культивується публічний ґрунт для необмеженої спекуляції.
 
        У визначенні свободи важливим є те, що вона  -  право (у значно ширшому розумінні, ніж має на увазі юриспруденція), себто можливість. Але така можливість, яка вся цілком тут і тепер. Тобто я можу саме тому, що прагну. Прагну відповідати за себе, але зреалізована можливість повсякчас залишається не позаду мене, вільної людини, а вислизає та опиняється попереду, знов у якості нереалізованої можливості, яка спонукає прагнути себе. Наслідуючи Камю, можна назвати цю взаємодію людини та її свободи бунтом, який постійно завойовує свободу, щоб втратити її негайно по власному переродженні та забутті бунтівної цінності. Інакше: бунт є способом втілення свободи в життя окремої людини, а свобода – єдиним виправданням та ціннісним змістом бунту. (Хоча сам Камю мав на увазі значно ширший сенс бунту).
 

 
   … Років із сорок тому один заздрісний литовсько-польський (чи польсько-литовський?) літератор, читаючи в газетах про молодого і талановитого французького письменника, розпачливо висловив у своєму щоденнику обурення епітетами на кшталт “новий Камю Франції”, якими французька преса відзначила новітній талант. Випадок, цікавий лише для Фройда? Можливо. Та я дещо про інше… Ось вже два роки новий Камю України спочиває в землі львівського цвинтаря. Він втілив “я можу, бо прагну” в тій короткій порі, що фатум  відвів йому по цей бік вічності. Огидна наша дійсність розтрощила та розплющила багатьох. Їх також шкода. Але подія Кривенка виключна. Він був для небагатьох самою свободою, свободою у власному сенсі, нічим іншим – лише свободою. Ця свобода жила самим лише бунтом, абсолютним і нестримним. І се надавало надії цим небагатьом встояти перед огидою дійсності. В наскрізь рабській країні холуїв він був єдиним символом абсолютної цінності бунту заради свободи. Сингулярна точка буття… Трансцендентний стрибок у неповернення…Для нас, уже самітних, для небагатьох… Всього-на-всього. Але не існує поцейбічної ціни покути для його вбивць…

 

     Діалектика прагнення й можливості становить екзистенціальну структуру свободи. Водночас і це прагнення, і ця можливість дещо незвичайні: вони не ставлять за мету досягнення більшої насолоди, панування, якіснішого споживання плодів земних чи духовних, і до певної міри навіть некорисні в тваринній боротьбі за виживання, що точиться в людськім стаді. Дещо незвичайні прагнення і можливість хочуть і можуть більшої (ба! необмежено більшої, нескінченної) відповідальності за своє життя. Вони хочуть і можуть піддати своє життя всім випробуванням, карам і вирокам світу, їхнього світу. Вони відкривають людину сутньому цього світу, дають згоду сплатити повну ціну цієї відкритості (розімкненості). Яка ж ця незвичайна ціна незвичайного прагнення незвичайної можливості? Відповідальність грунтується на мірі  та самообмеженні. Ця міра моя, а не накинута ззовні. Чим більша відповідальність  -  тим жорсткіше самообмеження. У світі вільних Бог (Абсолют) є міра. Таким чином, світ свободи є справжнім пеклом на думку публічності (та її шлюбної дитини  -  релігії). Кажуть, така свобода не полегшує життя людини, а навпаки є абсолютним тягарем. Для ортодоксального (тобто, послідовного) християнина свобода є парадоксом, ідеєю, що суперечлива в собі, а значить і неможлива в цім світі. Найнеможливіша можливість! Цей парадокс вбиває християнського Бога, який є поєднанням необхідності й можливості. До речі, неплідним поєднанням, яке потребує марнування єдино справжнього життя, прагнучи уявного безсмертя душі. Натомість, християнин щодо свободи вживає універсальну лайку: “Ніщо!” Ніщо – це уявлення християнина про пекло. Більш глибоко – образ свободи очима релігійної свідомості. Для християнина образом свободи є гріх, гріхопадіння, опір Божому промислу, забуття Бога, диявольська спокуса, заборонений плід, втрата безсмертної душі, пекельні муки тощо. Ба більше! Сам християнський Бог не вільний. Його воля лише втілення його необхідності, він знає все, він сам є цим всім, він не може бути інакшим, він не вільний навіть вирішити питання про власне існування, бо інакше постала би проблема необхідності існування Бога.
 

    … Він загнав мене в кут, уже не вперше: “Визнай: Бога нема! Чи ти незгоден?!” Можливо, я любив його, на свій копил: “Кого чи чого нема? Що це значить, коли когось (чогось) немає?” Він ладен був накинутися на мене: він жадав очевидного, остаточного, бо кохався в істинах. Жалюгідним позитивістом бачив він мене. Насправді, його дух прагнув віри, як сухий пісок неможливої в пустелі зливи. Спочатку цей дух обожнив ідею, одну окрему Ідею. Якби ж хтось довів йому існування Бога,  він не виніс би двох богів. Ось і вся його безбожність, його – найкращого учня Спінози, картезіанця безглуздою витівкою випадку. Мені випадало повестися жорстоко. Я не міг порятувати його віру від неї самої. Почавши творити богів, зарозумілий у відвазі, він зажадав створити лише одного, але абсолютного, Бога всіх Богів. Ієрархія трансфінітів була поза його розумінням. Я мав би вбити його віру в абсолютну істину, в істину як таку взагалі. Я повинен був сказати: “ Твоя люба Ідея, як і ненависний тобі Бог, як і багацько інших ідолів Абсолюту – лише антропоморфні витребеньки навіженого розуму, який забув самого себе, свою гідність і вічну покуту. Це лише гримаси нігілізму, хай і вишукано вбрані в зловісні шати логіки. Навчися ходити прóклятим колом суперечностей, не шукай останніх відповідей, тоді, можливо, тобі пощастить торкнутися буття, заспокоїтися в самім центрі нестямної бурі становлення. Якщо це надасть втіхи твоєму розумові, уяви свої логічні конструкції лише частковими, химерними відбитками величного Всесвіту становлення, вічного повернення собі тотожного…”. Я змовчав, можливо, з любові до нього. З любові він і помер, мабуть…

 

    Хтось скаже: “Нащо ти оспівуєш свободу, чи доречно рекламувати цей “неходовий” товар?”  Я спробую виправдатися. Для початку придивимося пильно до вільних людей: Стивен Дедалус завченим спритним рухом лапає вошу в своєму подертому лахмітті; Блум починає ранок роздумами про безпечність відправлення великої нужди з погляду загострення геморою; беккетові блазні – Уот, Мелон, Моллой, Макман, Безименний - писані красені, здатні своїм виглядом відлякати навіть чорта; Мерсо не плаче на похоронах матері, чим завдає непоправної шкоди суспільній моралі; єдиними друзями Заратустри є двійко звірів – орел та змія. Божеволює між богами та людьми Гьольдерлін; до останку спалює в пробах реальної діалектики своє життя й розум Ніцше;  на краю вічності грає в азартну гру з Богом Паскаль, ставлячи на кін та програючи своє тіло і життя; “хижий знавець нижчого світу” “відсторонено холодний” (за Гомбровичем), Камю зводить порахунки з власною філософською совістю, залишаючись великодушним усередині пекла; зазнавши фатальної катастрофи, замикається у філософській мовчанці на тридцять років будівничий Всесвіту Гайдеґґер; etc., etc., …, etc.,…∞. Перелік нескінченний. Мораль проста: свобода та життя, свобода та філістерське щастя, свобода та добробут, свобода та “чиста совість” --  ці речі несумісні.
 

     Того, хто кличе до свободи, мабуть, потрібно каструвати. Свобода не сприяє статечному проходженню шляху від ясел до могили. Та просто так її нікому не дарують – її ще необхідно взяти з бою і  вибороти в себе самого. Свобода – доля тих небагатьох, яким і так її не оминути. Ось саме і до цих небагатьох, які вже вийшли в путь, хоча ще не прийшли,  звертаюсь: пам’ятайте -  від елліна боги не приховали його талан. Вогонь з небес! Героєм еллінським ставав лиш той, хто жереб свій приймав як нагороду і йшов у вир, щоб гідність зберегти.

 

 
    
    3.  Хіба не ризикують ясністю розуму ті навіженці, хто на межі змагається за розуміння незрозумілого й неосяжного? У першу чергу, ті, хто прагнуть мислити суперечливе в собі. “Ми не можемо одне й те саме стверджувати й заперечувати”. Цей закон логіки  трактований Ніцше двоїсто: по-перше, саме людський розум у цім питанні обмежений, слабкий і недостатній, бо він цього не може; по-друге, той немічний розум робить зі свого безсилля імператив (настанову): ми не мусимо, не маємо права одне й те саме стверджувати й заперечувати!
 
    Отже, могти й прагнути мислити суперечливе – це розлучатися з логікою. Але логіка ніколи не була неперервним змістом історії зусіль людського розуму в будь-якій царині пізнання. Найяскравіше це віддзеркалює найлогічніша зі всіх наук – математика. Паскаль тримає в долонях нескінченність і бачить одне й те саме число, що не є ані парним, ані непарним. Але ж вона число й лише тому залишається об’єктом математики. Та в якості скінченного (парного чи непарного) числа нескінченність неспроможна, бо суперечлива в своій логічній основі. Що робить винахідливий людський розум? Він відставляє на бік логіку і наділяє нескінченність властивостями нескінченного числа: вона віднині є границєю певної числової послідовності скінченних чисел, а саме – нескінченно великої послідовності скінченних чисел. Через цілком “нелогічне” поняття границі (що лежить поза логікою математики початку ХVII століття) числа набувають нової широти обгрунтування – вони відтепер всі є границями тих чи інших послідовностей. Диференціальне й інтегральне числення вриваються в математику із розмахом та наслідками становлення, бо вони самі є втіленням руху. Логика підноситься на новий щабель, до якого сама по собі вона нездатна дотягнутись, але, закинена на який, вона досягає в його площині нечуваних успіхів. Тут, на новій височині, логіка буяє з нестримністю лісової пожежі, втягуючи поняття руху в коло свого аналізу. Але між цими двома щаблями лежить логічна прірва. Лише межова (чи просто божевільна) ідея границі числової послідовності підкидає логику вгору, забезпечує її майбутній тріумф там, угорі. Й тут є чималий ризик, викликанний мисленням суперечливого. Це не просто технічний ризик адаптації, виживання логіки в нових умовах. Про існування такого технічного ризику настирливо нагадали проблеми “наївної” теорії множин, розщеплення на незалежні несуперечні версії одвіку монолітних “математично очевидних” теорій при перших спробах послідовного проведення їх аксіоматизування. Навпаки, суттєвий ризик привчає суб’єкта пізнання  до необхідності вміти мислити суперечності. А це вміння на вигляд несумісне з логікою як такою. Отже, щоб забезпечити можливості застосування логіки в процесі пізнання, потрібно вміти могти й прагнути подекуди мислити нелогічно. Але лише “аподиктичні” закони логіки, впроваджені послідовно та неухильно, надавали людині пізнання затишної гарантії за будь-яких умов бути спроможною (тобто - логічно спроможною), все інше – кидало сміливця в обійми свавілля та хаосу невпевненості в результатах мислення. Зяюча паща Хаосу все вивільняє й нічого не утверджує, не запевняє, а тому для розуму все залишається прихованим. Той факт, що круг логічного саме в математиці є домінантою, лише маскує фундаментальний характер математичних виключень, коли необхідно мислити суперечливе. Варто зауважити, що наступні епохально величні прориви математичної думки, пов’язані з іменами Лебега та Банаха, були лише значними подіями в історії математики у порівнянні з революцією XVII століття. Ці виключення фундаментальні саме для розуміння всіх подальших надбудов логіки, всіх можливих напрямків математичної творчості. Без періодичного творчого усунення логіки від справ була б неможливою здатність (сила) математизації інших “природознавчих” наук, нагальні потреби яких є водночас і мотивацією цієї математичної творчості, і рушийною силою становлення самої математики.
 
    Після виголошення ключового слова “творчість” стає більш прозорим ризик героїв пізнання. Мислення одного й того самого в аспекті твердження й заперечення;  усунення логіки для її піднесення (вкидання) на досі недосяжний щабель; ходження колом протиріч із висуванням (утвердженням) нових цінностей і понять  внаслідок подолання кожного оберту кола протиріч;  життя  ( Dasein ) як втілення реальної діалектики протиріч – що це як не сама творчість?  Творчість – у пізнанні сутності і буття (наука і філософія), у заснуванні краси (мистецтво),  в утвердженні власної долі (життя для свободи). Ся спроба мислення творчості між логікою й буттям - не поняття, а лише налаштованість (настрій). [ Мабуть, логіка й буття є лише крайнощами творчого розвітку волі. Тому поняття “творчість” не піддається простим дефініціям, а точніше: від кожної спроби дефініцій відгонить формалізмом чи метафізикою.]
 
    Дефініція свободи має своїм змістом творчість, а формою (рекурсивною функцією) – мислення (включно з осмисленою дією). Зміст свободи (як найбільшої суперечності, сингулярності ось-буття) ризикований за визначенням, оскільки ризикована, має “нечисте сумління” власне творчість. Ризиковано мислити свободу – і ризиковано створювати помислене вільним ось-буття. Мерехтливе межове мислення суперечливого загрожує втратою адекватності мислення взагалі. Творення вільного ось-буття загрозливо втратою самого ось-буття. Коли мислення відмовляється від свободи й творчості, воно заперечує свій сенс і чинить в такий спосіб самогубство. Але й без мислення немає не лише “усвідомлення” свободи – відсутня й сама свобода. Зразки невільної творчості, яка не мислить, насправді апокаліпсичні.
 
    Отже, коли ми говоримо: свобода, творчість, мислення – ми говоримо про різні аспекти одного й того самого. Всі три ідеї (образи) рівні у витоках, рівнобіжні у втіленні. Всі три ідеї сингулярні, бо прагнуть безмежної можливості. Але напруга цього прагнення не має трансцендентної мети. За цим прагненням найбільшої можливості ось-буття (граничним прагненням межі) нема другого плану, де  було би приховано ще щось інше. Змагання потуг - лише втрата й набуток, а не напрямок і ціль. Таким є становлення ось-буття.
 

 

     Мабуть, тут не місце для метафізики. Тому далі за ось-буття протягувати ідею становлення не варто. Тим більше, що сам термін “становлення” лише зручний символ для передачі триєдиної настроєності ось-буття на прагнення безмежної можливості свободи. Для мене важливо те, що це становлення не передбачає обов’язкової присутності Бога як трансцендентності, хоча сама ідея межі не суперечить, наприклад, чисто математичному визначенню границі. Тобто, навіть границя вже є ідеєю трансцендентною, як і нескінченне число. І тому не потребує жодної потойбічності.  [ Для пізнавальника, що звик вільно оперувати границями послідовностей і залюбки шикує трансфініти, божественність цих понять рівнозначна баченню себе самого в ролі бога. Зовсім інша справа, чи плідною є така рефлексія та чи не призводить такий слововжиток до цілковитого руйнування мови в якості засобу пізнання.]  
 

    Але чому б не зіграти в своєрідне “парі Паскаля”? Хай там як, а спроба метафізичної спекуляції могла б виглядати й так:
 
    А). Становлення [індивідуальної] свободи ось-буття є прагненням безмежної можливості, яке за відсутності перешкод прямує до сингулярності й відтак не зважає і не впливає на інших. Суттєво, що досягнення (чи асимптотичне наближення) стану сингулярності руйнує ось-буття в спосіб смерті чи дочасного  божевілля.
 
    Б).  Але інші в певному розумінні є, й кожен з них, зокрема, також у більшій чи меншій мірі реалізує своє прагнення свободи. Навіть той, хто не рухається, готовий у будь-яку мить розпочати цей шлях або впасти. У генеральній сукупності всіх інших, яка лише представляє людину, і ти сам лише один із них. Розподіл ступеня становлення свободи в цій генеральній сукупності статистичний. Віртуальна “температура” цього становлення є лебегів інтеграл від функції прагнення свободи, обчислений по простору інших. Ця генеральна сукупність є людством.
 
    В). Генеральна сукупність інших відносно кожного окремого Dasein має властивості гайдеґґерової публічності. Публічність завдяки взаємній проникливості, зчепності окремих Dasein внаслідок комунікації (бо всі вони примірники людини), чинить “тертя”. “Тертя” в просторі-часі публічності “вирівнює” температуру становлення свободи, зменшує дистанції й різниці, градієнти ступенів прагнення свободи, розпорошує силу окремих прагнень. Тобто поводиться цілком так, як і його відповідник  у  механіці.
 
    Г). Але як і в механіці чи при взаємодії сил, градієнти прагнень свободи, зменшуючись, чинять зворотній вплив на публічність, збільшують її статистичну температуру становлення свободи, тобто кожного Dasein. Становлення до сингулярності окремих Dasein, завдяки тертю публічності, витягують на інший щабель прагнення творчості саму публічність в цілому. Це новий, а, значить, ширший за обсягом, схопніший щабель творення мови, якою пасує розмовляти сингулярності.  Нескінченно відновлюючись у своїй якості, публічність знов і знову відновлює й механізм тертя, що компенсує швидкоплинність окремого Dasein для забезпечення самовідновлення процесу в цілому. Знаходить розв’язання запитання Ніцше: для чого потрібна потолоч? Як потолоч сама по собі - вона нікчемна, але відновлення процесу передачі енергії та інформації від індивідуальних прагнень свободи до людства в цілому забезпечує саме публічність.
  
    Ґ).  Якщо публічність нагадує неструктуровану масу, то в’язкість та зчепність її різко збільшуються при структуруванні в народ, націю, чи навіть в освічену потолоч або інтелектуальну еліту. Таке структурування підвищує ефективність зворотного впливу на публічність спадних градієнтів прагнення свободи. Збурення температури і неоднорідності прагнення свободи краще зачіпають всередині структурованої публічності, якою є, наприклад, громадянське суспільство. Інтенсивніше передається інформація й рухається процес відновлення прагнення свободи в послідовності окремих життів і поколінь.
 
    Д).  Градієнт становлення свободи, підносячи публічність на новий щабель свободи, творчості і мислення, підіймає її та збільшує виднокіл становлення, тобто видимості буття. Відбувається втягування нових обшарів становлення в працю ось-буття щодо мислення-інтерпретації (Ніцшево тлумачення в трактовці Ясперса), тобто - щодо пізнання і творчості, здобутки яких починають самостійне життя в стилі й мові, хоч і засмічені вульгаризаторством публічності. Відтак нарощується сингулярність ось-буття в різних точках публічності. Знов повертається зворотний вплив сингулярності мислення-інтерпретації на публічність і нашу з нею спільну домівку – світ. В результаті збільшений творчий потенціал мислення-інтерпретації становлення свободи вибудовує (вишиковує) ширший круг світу, створюється більший обсяг інтерпретованого навколишнього світу. Творення світу і є інтерпретацією буття.  
 
    Е). Сенсом буття є структурування (схоплювання) хаосу становлення шляхом творення навколишнього світу за допомогою мислення-інтерпретації, рушієм якого є становлення свободи окремого ось-буття. Структурування хаосу становлення може мати прообразом (моделлю) вишиковування ієрархії інтерпретацій як ієрархії впорядкованих трансфінітів (ординалів). Тоді так інтерпретоване становлення свободи ось-буття є першим трансфінітом. Постає проблема віднайдення наступних трансфінітів-екзистенціалів. Або проблема здійснення стрибків через утворення послідовності трансфінітів, що відповідають послідовності булеанів множин вже інтерпретованого. Поза інтерпретацією і відтак творенням світу, позаду них чи над ними, жодний сенс буття не лежить. Так само не має жодного сенсу минуле поза актуальним (теперішнім) творенням інтерпретації (творенням світу), яка власно вперше й надає сенсів минулому як минулому. Майбутня інтерпретація теперішньої інтерпретації минулого вишиковує ієрархію інтерпретацій на кшталт впорядкування трансфінітів. Світ минулого вкладений в теперішній світ і відтак відкритий сам до вкладання в світ майбутнього. Тому теперішня мить не містить нічого довільного й зайвого, що не зазнаватиме майбутньої інтерпретації та вкладення в майбутній світ. Тяглість вкладання інтерпретацій (вкладенних світів) наявно становить сенс історії.
 
    Є).  Публічність, навіть людство в цілому, не має відокремленої самодостатньої цінності чи сенсу. Сенс має окреме ось-буття, коли воно прагне до своєї найбільшой можливості свободи, прямує до сингулярності. В такий спосіб воно творить навколишній світ і внаслідок цього вкладає сенс у буття. Ось-буття, що позбавляється такого прагнення, падає в публічність і стає складовою частиною потолочі, виправданням існування якої слугує лише те, що вона продукує окремі життя, відновлює неперервність зміни поколінь, шляхом комунікації всупереч власному бажанню й усвідомленню передає у різні віддалені свої частини енергію  прагнення, ніколи не досягаючи змісту того, що передає.
 
     Ж). Єдиним виправданням і сенсом мого існування є  те, що я  інтерпретую  сенс буття. Це виправдання є лише моєю інтерпретацією.
 
    P.S. Прояснення незаконно протягнутих у цю метафізичну конструкцію математичних (тобто – логічних) понять може зруйнувати всю побудову. Оскільки математика і логіка нав’язані інтерпретації буття в гвалтівний спосіб. Якщо структура мислення-інтерпретації вийшла переважно логічна з невеличкими творчими стрибками-перериваннями логіки, то нема жодних підстав заздалегідь приписувати переважну логічність структурі самого буття (так само, як  нема підстав заздалегідь приписувати буттю взагалі будь-яку структуру). Само буття, якщо взагалі має якусь незалежну від інтерпретацій структуру, виходить на поверхню хаотичним становленням. Отже, значно більш логічним було б інтерпретувати буття нелогічно-творче, тобто в абсурдний спосіб. Хай там як, а претензії логіки нестерпні!
 
    Але що ми програємо, якщо буття насправді не має сенсу? Абсолютно нічого. Ніщо або повторення. В тому ж випадку, коли ця метафізика має сенс, на нас чекає вогонь з небес або любов до власної долі. А значить наш виграш – максимально можливий. Гра справедлива. Грати варто!
 

 

    Для метафізики свободи логіки завше не вистачатиме. Але не це мене бентежить. Зрештою, однією метафізикою більше чи менше, це нічого не змінить. Системотехніків ніколи не бракує. Здається, християнська віра це добре розуміє, тому й тримається міцно за свою догматику. Все якась тверда опора, незмінна (коли змін не можна навіть помислити) точка буття. Буття з вірою. Або лише єдина віра, або жодної. Бо множинність через розщеплення вір заперечує можливість віри. Дійти до цього усвідомлення – й заспокоїтися в нім. Сила – в незмінності. Думка Ніцше про те, що істина лише видимість, множинне тлумачення тлумачень, що за ітераціями тлумачень жодної абсолютної чи просто іншої істини немає… Ось де починається проблема розуму, що стає на цю позицію. Прийняти становлення видимостей – і залишитися розумом. Бути розумом-творцем, творити світ за допомогою нескінченних вкладених інтерпретацій. Ні на чім не зупинятися, рухатися в тлумаченнях і тому, що відсутня опора, і тому, що світ потребує творення. (За нами спалені не лише мости – вже немає й тих міст, які ми покинули.) Й тому, що людиною є той, хто, знаючи про шалену небезпеку, не відмовляється від творення світу. Якщо людина є саме тим, хто повинен довести себе самого, то чим ще може бути таке доведення? Ця думка важка , бо робить тебе легшим за пір’їнку. Ти вже ширяєш над світом, над власним творінням, над прірвою безмежних можливостей. І безодня манить тебе: Стрибай! Ось твоя межа, людино! Здається, тільки крок відділяє тебе від розуміння себе самого й сенсу буття. Але цей крок на межі. Це стрибок у безодню. Звідти ніхто не повернеться, щоб дати звіт. Жити на межі (бути людиною) майже напевно не можна.
 
    І ще одне. Прагнучи сингулярності ось-буття, становлячись вільнішим, я незворотно змінююсь потай від себе. Вільніший ніж вчора, я вже не той, кого знав або вдавав, що знаю. Перший, хто зазнає моєї інтерпретації, це я сам. Нескінченна послідовність вкладених інтерпретацій мене самого розгортає в зворотнім напрямку, в минуле. Нас стає багато. Це навіть не послідовність самоінтерпретацій, бо кожна наступна здійснена вже не мною самим, яким я був до того. Нас стає багато не тотожних, а достатньо різних. Лячно чужих. Тобто інших щодо мене, хто пише це речення. А хто це пише? (Нам варто нарешті зібратися разом і з’ясувати.)
 
    Отже, сенсом мого існування є з’ясування сенсу буття. А якщо й сам сенс буття присутній настільки ж, наскільки я цікавлюся його існуванням? І цей суб’єкт у процесі доведення сенсу буття (тобто, в самодоведенні !) до того ж увесь час змінюється, зазнає послідовності інтерпретацій, несамототожний щомиті… А його (цього суб’єкта) підсумком є тільки скінченність життя на землі, й смерть встановлює інтегральну й остаточну самототожність. Тобто сенсом моєї смерті є лише встановлення факту: моє самодоведення відбулося чи ні. Проблема особистого безсмертя відтак отримує екзистенціальний присуд як беззмістовна несамототожність. Значить, безсмертя в будь-якій формі відкидаємо як ідею неплідну. Просто життя набуває вигляду дистанції, експедиції, авантюрного проекту, опис якого разом з кінцевою метою втрачено за недоглядом. Мабуть, новонародженому властиво в певному сенсі володіти цією метою, але нема достатнього інструменту для усвідомлення цього володіння. Поза лоном матері його поступово наздоганяє і підкорює свідомість, яка дарує вміння мислити логічно, але стирає пам’ять про план особистого життєвого проекту. Парадоксальним чином цей втрачений план на протязі життєвого шляху до могили не віднаходиться як щось загублене, а твориться мисленням-інтерпретацією і набуває цілісності лише в момент наступлення смерті. Тут мене зовсім не цікавить, як виглядатиме моє життя з погляду інших. Я уявляю себе сам. І те, що мені належить у певний момент померти, є глибоко інтимним переживанням цього уявлення. Якщо дати спокій афектам, то залишається виключно онтологічний зміст ясності уявлення. Означений зміст покладаю проміжним фінішем у досягненні остаточної самототожності.
 

 

 

    4. Як дати нарис походу до проміжного фінішу? Писати від першої особи? Опинишся в лабетах сентиментальної банальності сповіді. Тоді не порятує й самоіронія. Бо вона нещира і надто часто намагається приховати одне чи перебільшити інше. Читаючи сповіді інших, ловиш себе на думці, що правдивою (а не декларованою) метою авторів є викликати в читачів співчуття й симпатію. Навіть показ огидних вчинків авторів сповідей волає про жалісливість і сентиментальну чутливість. Дріб’язкові душі мазохістів тремтять від жадання сповіді. Отже, сповідь не годиться. Звичайно, можна казати про себе “він” і вийде більш чи менш вдала графоманівська спроба оповідання про себе ззовні, тобто з тієї точки простору буття, про яку тобі мало що відомо і яка тобі зовсім не рідна. Штучність позиції оповідача неминуче позначиться на гіперболізації саме психологічного фактору, а філософська стежка пошуку сенсів буде занедбана. Залишається сумнівний імператив (чи імперативний сумнів?), коли необхідно висновувати, а право на висновок ще не знати де знайти чи як завоювати. Так заведено в цім мовчазнім Всесвіті, де все дано й нічого не пояснено.
 
    Пробудження свідомості. Судомний і випадковий акт. Яскраве світло, яке заважає бачити. Абсурдні спогади довільних дрібничок.
 

    Цифри “1”, “9”, “6”, “0” сяють в нічнім небі на святковій площі в глибині середньої Росії (це вже багато років по тому пронизує здогад – через п’ять діб загине Камю, але тоді в ту мить його серце відбивало ритм останніх годин попередньої епохи, а тобі лише п’ять, за щокою кольоровий новорічний цукерок, фейерверки, ялинки й передчуття невідомого щастя, і чомусь хочется заплакати, і щось щемить до болю, може то болить майбутня зустріч у царині духу?).
 

    Тьмавий зимовий день на чужині. Сльота. Чи паморозь? Але все навкруги сіре. Перший раз усамітнення набуває навальної сили самотності. Ти сам, а навколо лише чуже, тільки інші. Приріднення до дерев, ланів, лісів, каміння, річок й озер невідомого краю ще проросте. Тоді, через роки болітиме вже розлука з рідним. Природа вперше показує себе маленькому варварові, сину окупанта. Щоб підкорити його відтоді й до кінця. Німеччина бере несподіваний реванш. Те кохання безнадійне, обтяжене гіркотою неминучої втрати. Втратити реально, щоб суттєво набути, щоб носити в серці. Такі спроби сприяють швидкому дорослішанню душі. Десь у бранденбурзькій глибинці схований витік духу поезії.
 

    А ось річечка Оре на межі Саксонії Ангальт і Тюрінгії, осяяна полуднем. Видноколо, закинуте в глибоку тишу. Далеко-далеко височить старовинна вежа. Між нею й тобою тільки смуга повільних вод і декілька кілометрів рівних блякло-зелених пасовищ. Відстань є й водночас полуденне світло її скрадає. Простір бавиться зі спостерігачем у хованку. Ти дивишся на гарний малюнок, але й ти сам усередині малюнку, а відтак він опиняється в тобі. Вежа дуже стара. В ній оселився дух марки, ландграфів і шляхетного лицарства. Вона була юною незайманкою, мабуть, за тисячу років перед тим. А при бажанні до неї можна доторкнутися, навіть видертися сходами нагору, де віє вітер, хоча тут унизу повітря не рухається й гусне час. Коли час зупиняється всередині – відчутно як іззовні рухається історія. Історію взагалі чутно, коли спромігся зупинити час. Час теперішній, з його швидкоплинними подіями, лише хаос, пащека, що все містить і все показує, не зупиняючись на жоднім. Історію ми воліли б убачати в певному ритмі, напрямку й меті цього руху. Річечка часу, простір історії – насолода уяви малого дикуна!
 

     Ще не час бути сентиментальним? Чи залишивсь іще час взагалі? Базікати про сни? Германський сон, яскравий і жорстокий. У нім немає солодкавості. Віщування кінця дитячої безневинності? Легкий натяк прийдешньої самотності? Ти не такий, як інші!?  Доведення, задовге, як життя. Воно триває.
 

        
       Нічний темний часе, відданий друже! Мабуть, ти все, що в мене залишилось. Ти більший за дружбу, навіть за кохання. Ти завше поруч, і ти мовчиш. Ти вічно відкрита можливість життя, яку обіцяє світанок. Але й смерть даруєш також ти. В тобі проживаються мить за миттю. Перед тобою стою повсякчас оголений і нелукавий. В тобі терпіння болю. Більш того, часто ти сам біль. Ти сироватка правди, яка заперечує брехні та жалість до самого себе. Ти породілля сингулярності, але й її могильник. Тільки ти один не дозволяєш мені зупинитися, спонукаєш продовжувати. Вірно, я не все ще сказав. Від продовження не втекти. Я продовжуватиму, не кажи ти Беккет…
 

 
    Зустріч із логікою. Ірраціональність, що вбралася в шати раціоналізму. Честолюбство. Вибір точки стрибка. Плекання розумової надмірності. Пошуки скарбів абсолютної істини. Химерне передчуття сингулярності…
 

    Кілька зім’ятих аркушів із зошиту в клітинку, які загубилися в життєвій подорожі. Розв’язок забутої задачі. Професор-математик, після кількох годин жонглювання інтегралами та диференціальними рівняннями, здумлено гортає сторінки. Він розгублений, хоча намагається виглядати впевнено. Рішення в стилі сімнадцятого століття, доведення від протилежного, лише методами елементарної математики. В душі підлітка співають античні хори. Новачок просто не володів методами математичного аналізу. Він лише мав проблему, що волала про розв’язок. Паскалю просто дошкуляв зубний біль. Все надзвичайно просто – тому й мовчить професор, який знає правдиву ціну такій простоті. Цей вузлик закрутить подальше життя у вир ясності уявлення. Юний добувач сутності жадатиме величі саме на шляху вдосконалення ясності уявлення – математичної достеменності. Тут зародження трагічної суперечності між вогнем із небес та ясністю уявлення в дусі Гьольдерліна-Гайдеґґера. Проте новачок про це ще не відає. Еллін, відірваний від свого коріння, прагне сингулярної ясності уявлення й водночас вчиться забуттю власної долі.
 

     Пора дати йому ім’я. Дуже просте ім’я: Адамс, рідний брат Макмана.
 

    … Що, як одного разу, вві сні чи наяву, доля закине тебе до залу суду, вельми химерного суду. Де слухається справа про вину чи невинність когось або чогось. Суть справи становить певний факт чи те, що зазвичай вважають фактом, не вдаючись у дефініції фактичності. Тут буцім все, як у справжньому суді: позивач-обвинувач, відповідач-підсудний, свідки, експерти, суддя, присяжні. Є й норми права, й чітка процедура ведення засідання. Мабуть присутня й публіка. Змагаючись за всіма правилами, сторони шикують аргументи, заперечення й докази. Шляхом правдоподібних міркуваннь, логічного висновування, співставлення та аналогії суд доводить вину чи невинність, відтворюючи хід та результат здійснення факту. Вирок суду містить вердикт: все саме так було і є. Правосуддя здійснилось! Так зазвичай уявляють люди перемогу правосуддя. Але придивимось пильніше до цього химерного суду. Де починається і чим завершується конкретний “злочин”-факт - невідомо. Неписане те право, не складений той закон. У мороці не вгледіти постаті судді, та й чи є в цім залі присяжні? Позивач із відповідачем у дивний спосіб, як у повільному танку, почережно міняються місцями. Щодо змагання, то його тут аж забагато! Замість публікі наявна публічність. І ходить зовсім не про правосуддя… “Все саме так було й є” – цей вердикт голосить: ось істина! Чому ж це саме істина, а не хиба, не марення? Бо правдоподібно, “аподиктично очевидно”, що результат розмірковувань, тобто тлумачень доказів, співпав із фактом. Факт витлумачений, буття інтерпретоване, миттєвих критеріїв очевидності дотримано. Але ось наспіла й апеляція, тобто повторний судовий розгляд вже не первинного факту, а первинного його тлумачення. І наступна інтерпретація інтерпретації піднесе очевидність істини на наступний рівень аподиктичності. Із поваги до релігійних почуттів людства мабуть не варто уявляти віртуального суддю Богом, бо саме він не потребує доведення “істини”.
 
     Чи не вигукнеш ти з розпачем чи огидою: “Та хіба ця істина чогось варта!? Чи вартує таке пізнання  життя, що минає незворотньо? Розуме мій, чому не даси мені спокійно померти в неістині! Вже доста цього болю!!!”  А ще треба бути впевненим, що спонукає нас до пошуку істини щось істотніше, не кажи щось шляхетніше і величніше, ніж брутальна потреба пристосування людського виду до умов існування, тобто біологічного виживання. Невпевненість у справді “високому” походженні цього батога пізнання завдає ще гіршого болю: ану як ти навіть не упосліджений погонич мулів, а сам уярмлений мул!? Отже, не виключено, що саме вразливість людської природи та ганебна смертенність є подинокою причиною нашої закоханості в істинах…
 

 
     Зайве казати, що юний Адамс не мав на гадці жодного застереження. Цей привілей пори тілесного згасання треба було ще заслужити. Добувачу сутності! Ти цікавий мені. На твій присуд я б пристав, тому що ніколи не буду тобою. Спробую інтерпретувати тебе, а ти запереч мене, якщо зможеш.
 

 
    А.: Мене просили зустрітися з тобою. Гадаю, ми маємо трохи часу, щоб поговорити. Ти виклав свої міркування. Це закид щодо мене? Відповідай прямо!
 
    Я. : Ти обурений? Але ж твоя домівка  -  вічність. Хіба улюбленці богів почуваються ображеними?
 
    А. :  Я не бог і не великодушний.
 
    Я. : Ти мав завдатки молодого бога!
 
    А.:  А ти, старий сатире, чи не заздриш ти тому, ким тобі ніколи не стати?
 
    Я. : Давай облишимо звинувачення – надто мало часу. Щонайменше в мене. Що ти думаєш про мою метафізику свободи?
 
    А. :  За життя про це не думав узагалі. Чи не приймаєш ти умови капітуляції під личиною філософування? Сам знаєш: прав ти, чи ні, головне – для чого про це пишеш. Бачу, відчуваю: думаєш, що програв, а собі звіту не годен здати. Пристану на твою думку відносно свободи та запитаю: якщо істини нема, то чи твої побудови також неістинні? Це ж колесо самоомани, або ж є істина, яка тобі просто не відома. Чи не так, старий?
 
    Я. : Шановний геометре, хіба не вчить твоя люба математика, що за певних умов незалежно від початкового наближення ефективний алгоритм призводить до як завгодно точного розв’язання задачі? Нерухома точка є границею, а за скінченну кількість кроків ми лише до неї наблизимось, не досягнувши. Ми наближаємось до границі. Хай буде колесо! Але обертаючись, щоразу ясність нашого уявлення тільки міцнішає, мислення лише творить, я лише наближаюсь до себе. Як раз оману й самооману в такий спосіб жену геть. Хай це вогнище нищить багато чого, але те, що залишиться – з тим ми рідні, то наше до скону! Розсуди як боги: чи неславлять мої міркування божисту границю як таку попри слабкість і обмеженість мого людського розуміння шляхів досягнення тієї самої границі? Ти шукав скарб істини -  я пропоную сам пошук як запоруку буття. Незнайдений скарб для тебе позбувається сенсу, я ж творю сенс саме внаслідок пошуку.
 
    А. : Говориш як мандрівний казнодій. Але так не заперечити існування скарбу. Просто скарбом тепер ти називаєш сенс буття. Ану, братику, як разом із істиною й жодного сенсу в буття немає? Тоді за що хапатимешся, друже?
 
    Я. : Згадай свої заміри: будьмо на кшталт богів творити нині неіснуючий сенс із нуля.
 
    А. : Ще одна з багатьох систем?
 
    Я. : Жодної системи. Ми творитимемо всілякі можливі сенси. Хай нас розсудить Паскаль і ймовірність. Наші боги гратимуть у кості.
 
    А. : Ти майже лякаєш мене. Це що, результат усамітнення? Мій бог звався математикою. А ти прагнеш багатьох математик, багацько богів, які достеменно не відають, що творять. Паскаль мав на увазі лише одного Бога…
 
    Я. : Хіба знаємо ми, що мав на увазі Паскаль? Він також творив свого Бога, цілком відмінного від думки загалу.
 
    А. : Невже все мало так закінчитися? Добре, що ти не я. Математика була сенсом мого життя, й інших я не бажав. То була дивна гра в світі нереального. Зауваж, я ніколи не наполягав, що мій світ, мій сенс – якісь абсолюти для твоєї публічності. Можливо, так я спасав душу. Можливо, навіть спас. Інакше мене б не прикликали до тебе. І хай я не зважав на публічність, але я вірив у скарб, який шукав. Навіть якщо цей скарб існував допоки я в нього вірив. Ти кажеш, я сам створив шуканий скарб. Не знаю. Тут ти можеш виявитися правий. Бо моя математика, як  я тепер бачу, значила для мене саме те, що я від неї жадав. У чім тепер твоя мета, твоє щастя, ти знаєш?
 
    Я. : Думати про все, що я поспіхом упустив із виду свого часу. Заглядати в речі й думки з невидимих, потаємних боків. Розпитувати сутнє про його сенс. Не вірити в очевидне. Ходити колом. Бути богом. Зневажати смерть. Зустріти тебе, якого пам'ятаю. Спробувати поговорити з тобою. Прийняти смерть як дар.
 
    А. : За це останнє не турбуйся. Дякую за розмову, бо я боявся гіршого. Ти ще здатен і хочеш продовжувати. Нікого не наслідуй, і мене також. Як не зможеш записувати, то говори тим, хто нагодиться тебе слухати. Відмовить горлянка – лишуться ще думки. Вони відходять останніми. А все ж і в пеклі буває весело! Твій карлик геть змарнів, а мені він дошкуляв добряче.
 
    Я. : Ця наша розмова бува не остання?
 
    А. : Як випадуть кості, то ні. Можливо, прийдуть до тебе інші, мої наступники. Ти не заперечуєш?
 
    Я. : Буду радий їх побачити. Прощавай, молодий друже.
 

 

    Адамсе, Адамсе, ти зовсім не змінився. Все так же йдеш навпростець, не даєш затягти себе на манівці. Правда, з’явилось і щось нове: ось так лагідно відпустити мене з миром! Без суперечки й бійки? А чого варте лише визнання, що порятунок душі чогось йому важить. Чи порозумілися ми тепер? Хто зна? Мабуть, йому важко далась боротьба зі сентиментальністю. Пішов, як завше, картаючи себе за прямоту, за любов до істини. Сподіваюся, він ще прочитає великі й гірки книги свого життя. Він, укладач текстів і некревний поет. Я безсилий допомогти йому, змінити найменшу дрібничку його життя. Та чаша не обмине його! Ковток за ковтком увільється трутизна. Вчасно померти - божиста штука, витівка демона.
 

    Час Адамса повниться криком Байрона, Гіллана, Планта, квітне довгим волоссям і фантастично яскравими барвами, звуками, запахами життя. Над його світом вогняні літери складаются в химерні слова: УНІВЕРСИТЕТ, КАФЕДРА, ЙМОВІРНІСТЬ, СТОХАСТИЧНІ ПРОЦЕСИ, СТАТИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ, ПУБЛІКАЦІЯ, ДИСЕРТАЦІЯ, ТЕОРЕМА ДУБА, РІВНЯННЯ ФОККЕРА-ПЛАНКА-КОЛМОГОРОВА, ФУНКЦІОНАЛ ВІДНОШЕННЯ ПРАВДОПОДІБНОСТІ. Негеометр хай не входить! Барабани шаленіють. Ревуть гітари. Ніч у ніч триває гонитва думок. Погонич біжить попереду упряжки – шкода собак. Папір захлинається формулами. За вікном розгнуздується соціалізм. Над Червоною рікою “інтрудери” з “фантомами” горностаями танцюють джигу зі смертю. Рок-н-рол, бебі! Скарб хоче бути знайденим. Портвейн не тримається  склянки. Серце вільне донесхочу. Сімдесяті судомно б’ються в агонії. Віє норд-ост…
 

    Геть сентименти! До біса напучування! З Адамсом не все з’ясовано (з ким з’ясовано все?). Для чого тортури пекельної праці – невже лише для порятунку душі? Так, Адамсів час усередині країни смердить гниллю. Це неповторний аромат публічністі напередодні падіння імперій. Не надто цивілізованих імперій. І не має таких усамітнених печер, щоб втекти від смороду. З цього погляду, спосіб Адамса видається раціональним: або аристократія праці, або аристократія розуму. Але що зробиш, коли захват звитяги п’янить, коли про душу згадуєш не щодня. Та й ворожка нашептала, мовляв, академіком станеш. Простодушний Адамс виводив походження й природу цього, як на нього, почесного титула від словосполучення “академічні вправи”. Десь в гаю античного героя Академа. Тобто, кожний гідний розум по праву займатиме чильне місце в священнім гаю. На щастя, чи на біду, не знати тепер, але академіком Адамс не став: цікавий бо з Адамса мав постати імперський академік. Ідея фікс, та й годі. Значить, мала бути якась інша спонука до вдосконалення розуму? Мабуть, ця спонука була цілком ірраціональна, хай вибачить мені Адамс! То була не сутність, а її тінь. Честолюбне (марнославне?) прагнення насправді відрізнятися від інших. Бути сингулярністю, що прямує до власної границі, залишаючи далеко внизу публічність. Ні, Адамс не думав про свободу, хоча б тому, що не здогадувався про її існування. Сократів даймоніон шепотів усередині серця: ти мусиш перемагати, бо така в тебе доля, адже ти інакший! Просто йди й засновуй поліс інтелекту, бо боги прихильні до тебе. Вогонь з небес призначений тобі. Отже, Адамс був насправді вільний? Ще б пак! Вільнішим йому вже не стати. Шкода, звичайно, але про це він також не здогадувався.
 
    Трагедія починається, коли стикаються рівномогутні сили. Герой, прямуючи назустріч власній долі, долає опір гідного суперника. Він має загинути. Хто ж його ворог? Парадоксальним чином, але він сам. Його “психе”, його “людськість”, закорінена в публічності. Його слабкодухість, прагнення полегшення рокованого йому. Адамс не здогадувався, що він також людина. Недоліком виховання можна сливе пояснити його нав’язливе бажання “любити людей”, бути до них “справедливим” (що таке справедливість не міг пояснити собі навіть Сократ). Публічність завдала нашому герою нищівний удар. У найвищий точці зльоту він раптом усвідомив, що перебуває в оточенні троглодитів, а за спиною лише лунка пустка. Екзистенціальна самотність злегка огорнула його саваном жаху. Дівчина кинулась в Сену з моста… Ти не врятував її – вода в ріці занадто холодна… Втрачена мить не повернеться… Вона в нього була… Ступор. Озноб неприйнятого рішення. Початок пошуку виправдання. Неприйняття долі.
 
    Зір гострішає до нестями. Люди науки у масі своїй зазвичай карлики. Мужі, благі ликом, улюблені молоддю професори! Варто тобі було лише на мить відвернутися, як вони  радо навипередки цупили наукові праці власних учнів, мстиво шкодили нишком, продавалися за гроші й посади, прилаштовували на “теплі” місця в науці своїх коханок, кумплів, діточок високих чиновників. Жодної гидоти не пропускали, щоб не відзначитися. Невігласи. Потвори. Зрадники. Такі заслуговували на страту за звичаєм предків. А тобі вони ввижались  оракулами Атени й Аполлона! Вірив їм як намісникам богів! Працював до кривавого поту, щоб досягнути ідеалів!! А вони перетворились на смердючих від гною ідолів!!! Жахлива думка: невже публічність загрузла в неістині, а наука лише її захаращена пасербиця? Значить, і самої істини взагалі нема? Де взяти сили, щоб із цим знаттям жити далі?  Угледіти неминучість поразки й продовжувати чинити опір у битві, котру не можна виграти? Про що думав Леонід в Термопільській ущелині чи Наполеон на полях Ватерлоо? Все втрачено, крім честі (що таке честь?)! Мабуть, у такі хвилини прозріння найкраще для провидця зустріти наглу смерть. Мені здається, Адамса відвідували такі думки. Що він з ними робив, мені достеменно невідомо. Одне ясно, він вирішив продовжувати (що продовжувати?). Але вже без сподівання на щасливий кінець. Стоя простягла йому руку крізь тисячі років. У тій руці був благодатний гладіус (ти знаєш, що з ним робити?). Продовження містило виклик всім. Якщо раніше його розуму протистояв лише батько-хаос становлення, тільки необроблена маса матеріалу, то відтепер публічність нагромадила на адамсові плечи свого священного репрезентанта  – карлика (чому не велетня?). Який тягнув Адамса до пороху земного, нашіптував солодкаві думки про втому, про безглуздість опору, про те, що публічність завше допоможе й полегшить ношу (чому не кинути її?). Адамс, стиснувши зуби, з карликом за спиною, вперто й безнадійно дерся вгору (куди саме?), не бажаючи просити пощади (в кого? чи не в себе?). Він уже програв, бо відчував, що виграти за правилами не можливо (для чого взагалі вигравати?). Він ще боровся, бо нездатен був знести ганьбу здачі й полону. Герой бився (жертва борсалась?) ще завзятіше, відчуваючи загладу. Одначе, втомлювалася душа. Гнів брав свою данину, світ втрачав барви, зрада правила бенкет. Адамс наближався до межі свого часу…
 

    У поганеньких романах другорядних письменників під час катарсису, коли загибель героя уявляється неминучою, на допомогу приходить кохання до жінки, любов до Бога, вірні друзі. Чому ж у випадку Адамса цього не сталося?
 

    Про кохання до жінки в Адамса були своєрідні уявлення. Жінки також належали до інших. Інтуїтивно він вирішив не досліджувати жіночої психології, бо здогадувався, що цей шлях неплідний у теоретичному втіленні, а практичні спроби обіцяють увести аж занадто далеко від його любої науки. На самім початку (чого?) він декілька разів підпав під руйнівний вплив почуттів і добре запам’ятав результат (який?). Відтак, Адамс просто вигадав уявний (зараз кажуть – віртуальний) образ жінки, яку він волів би кохати. Наскільки ця віртуальна жінка була адекватним відображенням хоча б однієї реальної особи (за умов, що така взагалі б існувала в просторі й часі), мова про це не йде. Коротко кажучи, в голові (в серці?) Адамса була ідея жінки. Практичний досвід лише більше чи менше коригував цю ідею. Ось таку ідею Адамс і намагався кохати (плекати?), коли зустрічав ту чи іншу жінку з плоті й кісток, яка була тільки формальним приводом для самовираження почуттів Адамса. Зазвичай розумні (та/або вродливі?) жінки, що знали собі ціну (?), невдовзі після початку стосунків з Адамсом щось таки запідозрювали. Потім за безліччю дрібних ознак завдяки жіночій інтуїції остаточно переконувалися, що кохають насправді не їх. Відтак, справедливо (що таке справедливість?) обурювались і покидали простодушного (справді?) Адамса. Втім, він не намагався виправитися, бо обгрунтовано (на його погляд) не покладався на кохання як засіб вирішення проблеми відсутності істини. Кохання, як він гадав, взагалі не впливало на вислід його самотнього бою, який він поступово програвав. Отже, рецепт від другорядних письменників-романістів у випадку Адамса був ні до чого (як і більша частина доробку другорядних письменників). Як на мене, доля була прихильна до Адамса, не даючи коханню значно погіршити становище в його боротьбі. Родинні цінності від нього лежали далеко, а множити собі подібних він свідомо (підсвідомо?) не бажав. Що тямив Адамс у коханні до жінки?
 
    Відповідь:  . . .
 

    Як на мене, чоловіча дружба не належить до екзистенціалів. Молодий стоїк від природи мав талан легко сходитися й товаришувати з людьми. Відчуття вторгнення в середовище інших, як мені здається, було завше. Що таке дружба? Ти здійснюєш підстановку себе на місце іншого. Відтак, спілкуєшся вже не з іншим, а зі самим собою, що займає місце (де це місце?) іншого. Від нього чекаєш на те, на що спроможний сам. Думаєш, відчуваєш, граєш за іншого. Але жодного іншого в цім спілкуванні немає, ти граєш сам із собою у свою власну гру. Навіть як інший і не протестує, все одно така гра втомлива, та й, за суттю, глибоко нещира, просто аморальна (за умов існування моралі?). А як він (інший) сам схоче грати з тобою в ту ж саму гру, ти відчуваєш лише пустку, марнування часу. Уявна (в чиїй уяві?) й першість чи підлеглість у такім спілкуванні. Химерна комунікація лише плід твоєї уяви. З неї видобуваєш лише вже відому тобі частку самого себе, тільки кліше й перетворення в банальність. Хазяїн дуже побивався по смерті улюбленого кота, бо встиг наділити його всіма власними людськими якостями… [Щось подібне відбулося з однією людиною, коли раптово помер її найкращий друг. Звичайно він занедужав не раптово, хворів роки, вмирав у болісних стражданнях. Але людина відчула розпач і страхітливу образу на богів, що навально, без попередження забрали в неї друга, який вже був асимільований у внутрішній світ людини, став його невід’ємною часткою. А насправді – маріонеткою, тінню на стіні печери розуму, що зненацька сказився.] Отже, чи могла дружба дати Адамсові хоча б щось, чого він уже не мав сам?  
 
    Відповідь:  . . .
 

    Любов до християнського Бога – мабуть, єдина сутність, яка відносно Адамса не може бути навіть помислена. Таку очевидність (тобто неможливість любові Адамса до Бога) прийнято (ким?) називати аподиктичною. Та й чи можливо вимагати цього дійства від того, хто сам вважає себе олімпійцем? Самого ж себе Адамс, як мені видається, любити не міг, бо не щодня вірив у власне існування, а коли вірив, то прагнув змінити себе навіть ціною доведення змін до крайньої межі, тобто до абсурду, після чого проблема власного існування знову потребувала розв’язання. Дехто гадає, що боги існують саме в такий спосіб. Чим міг християнський Бог зарадити Адамсові?
 
    Відповідь:  . . .
 

 
    Ось така вийшла апологія Адамса. Навіщо мені складати її? Бо більше нíкому. Мені здається, він заслуговує на мої зусилля. Бо був першим і вдалося йому найбільше.
 
     Він уходив двічі. Одного березневого вечора. Тоді по ньому залишилася Тінь. А потім чудової вересневої днини, звичайно не того самого року. На цей раз Тіні не залишилось.
 
     Минуло понад двадцять років. Я заборгував Адамсові. Коротку смішну історію його поразки. Той, хто розповів її тепер, може лише мріяти так програти.

 

     Втім, химерна генерація адамсів попри те, що відходила стиха та неквапно, наразі геть чисто зійшла нанівець. До лиха це, чи на добро, судити не берусь. Причини цього також не знаю. Чи наше підсоння для них нездорове? Теперішнє покоління абстракторів, як видається, позбавлене відповідної ділянки мозку, ба більше, не відчуває її відсутності. Впадає в око, що сьогодні невартно знати чогось, як молоді абстрактори гадають, зайвого-непотрібного в безпосередньому корисному застосуванні на швидку поживу пізнавальника. Справді-бо, час минає прожогом і путь до могили коротшає, а перемагати ж треба тут і тепер. Поразка навіть не розглядається за можливість. Загальна освіта (в тім числі – отримана у вищій школі) тлумачиться на кшталт перепустки до елітного клубу інтелектуалів. Аванси тишком зігрівають душу і трактуються в якості заслуженого визнання. Сингулярність за мовчазною згодою стала річчю небажаною, тому що небезпечна.
 
    Отож, підступна старість знову заговорила мовою розпачу й цим себе виказала. Все ж таки спогади про Адамса милі серцю, тішать душу. Говорячи про нього, звикаєшся з ним, уявляєш себе на його місці. Банітовані афекти показують себе через спогад. Дрібні злодюжки! Ніцше насправді обурюється не існуванням потолочі. Письменна потолоч – ось мука для багатої уяви. Досліджувати її, моралізуючи й бризкаючи слиною, можна все життя. В такий спосіб сентиментальність протягується в роздуми контрабандою, знаходить вдячну нишу й живиться коштом екзистенції, висотуючи її. З цим явищем треба боротися вперто й свідомо. Інакше повня зірве греблі й сама поставить крапку.
 
    Втім Адамсові не вистачило малого кроку, щоб його наука перетворилася на веселу. Серйозність, дух тяжкості переважили обтяженого виною часу самітника, що не здолав штуки мовчання та сміху. [Якби ж то він міг затанцювати!] Він прагнув перемоги чи загибелі, достоту не розуміючи сенсу поразки. Поразка могла би бути не кінцем, а лише переходом. Так само, як він був лише мостом. Мабуть, гризотні сумніви тому виною. Вони промовляли: в кожного своя роль на кону Всесвіту, та відіграти її чи ні – вирішуєш свавільно не ти сам, а твої здібності й наполегливість. Коли ж синонімічний ряд простягнувся б до “в кожного свій талан, своя доля, своя невизначеність”, з Адамса міг вийти не математик, а філософ. А сумніви як спосіб усвідомленого прийняття долі не перешкодили би цьому філософові набути рис, наприклад, стоїка й скептика. Одначе Адамс тому й Адамс, щоб відчайдушно закривати кожну відкриту можливість, проживаючи її до повного логічного звершення, до цілковитого абсурду. Ймовірність відтак являється в його світ не як міра незнання (сумніву, багатоваріантності), а лише як об’єктивний закон розвітку наявного, безпосередньо даного в спогляданні. Як правило гри в ніким не створеному світі. Тисяча Адамсів, розігравши тисячу ролей, реалізували би цілий ансамбль генеральної сукупності можливого. В той час як конкретна людська вибірка певного Адамса пройшла шлях однієї окремої реалізації можливого (одного пласту, листа буття), що передбачена богами, не гравшими в кості. Спрощенням було б уважати, що кожен сумнів – це зрада призначеного. Бо ціле призначеного (рокованого) не лише доходить до ясності через розв’язання сумнівів, парадоксів, антиномій, тощо. Навпаки, воно набуває божистих ознак долі саме через відкритість багатьох суперечливих можливостей, зібраних, злютованих в точці тут і тепер, які ще треба реалізувати шляхом творення багатозначних альтернативних світів, переходячи в часі з листа на лист через точки розгалуження. Через точки порушення регулярності буття. Сингулярні точки, в яких буття себе нам само виявляє, а гідному розумові себе прояснює. Се невивчений урок самородного картезіанця, що не здогадувався про існування філософії -  веселої науки.
 
    Про мізерну малість незробленого Адамсом кроку той, хто пам’ятає Адамса, довідався багато років по тому, розгорнувши твори Ніцше, Камю, Гайдеґґера й Ясперса. Читач був уражений, наскільки легко прийшло цілковите прийняття викладених в цих книгах думок про людину, екзистенцію, буття та абсурд. Правда, здумлений читач був далеко не Адамсом. І прожив значно більшу частину відведеного йому життя, блукаючи наосліп пекельними колами, попри все асимптотично наближуючись до граничного розуміння того, що, як виявилось, йому вже було майже відомо. Мабуть, відхід Адамса прийшовся на ту саму вузлову точку, яка давала можливість переходу на інший лист буття. Причім відстань у надпросторі мислення між цими двома листами була нескінченно малою. Втім листи різнилися докорінно  й у прийдешньому ніде не перетиналися. Відтак  славнозвісні мізерність кроку й майже знання не мають нікого вводити в оману, бо насправді й заплачено за них дуже дорого, та й місток цей споріднений за змістом трансцендентному стрибку від первісної безневинності до справжньої віри.
 

[За адомсова часу філософією називалася пісна малопоживна юшка, виварена навіженим кухарем на ім’я Маркс з обсмоктаних і розплющених кісток старожитніх велетнів-близнюків Декарта й Спинози. Всіх незгідних до цієї харчі наполегливо припрошували не турбуватися. Неслухів та неуків зразково карали. Справжніх філософів, які встигли померти чи (що ще гірше) продовжували жити за межами імперії, сумлінно ганили та пильнували, щоб їх творів ніхто не читав. У центральній бібліотеці мільйонного імперського міста наївний Адамс взявся було відшукувати праці страшливого схизматика Ніцше. Й знайшов у каталозі на літеру “Н” одиноку назву брошури видатного німецького товариша-комінтернівця Франця Мерінга “Фрідріх Ніцше”. Втім доброчесна й обачна працівниця божевільного закладу відмовилася видати Адамсові цей фундаментальний критичний опус, бо, по-перше, цю брошуру заклад має в однім примірнику, по-друге, її вже хтось взяв читати, по-третє, видавати її кожному зустрічному заборонено інструкцією. Отже, таким, як Адамс, залишалося лише вичитивати в марксових епігонів окремі лайки на адресу Ніцше та самим домислювати, що то був за один, раз його так ненавидять. Ця інтерлюдія не може слугувати виправданням філософського невігластва Адамса, а тільки легким шкіцем звичаїв та марновірства минулої епохи.]
 

 
    “Я порозв’язував всі вузли; попрощався з усіма, окрім себе самого”. Дякую, пане Монтеню! Мені ще до цього неблизько. Втім, цитата може стати паролем для  просуванння вперед. Отже, вирушаємо в подальшу путь
 

 
    …на кін. Дев’ять квадратних метрів. Одне вікно. Вузьке ліжко. Один стілець. Секретер для книжок і паперів. Письмовий стіл на одну тумбу й три шухляди. (Невдовзі ліжко буде замінене на розкладний диван, зникне секретер, зате з’явиться шифоньєр на три дверці, а ще пізніше - дитяче ліжечко.) Кімната й меблі не мої, мені так здається. З вікна відкривається краєвид на дві асфальтові смуги дороги, трамвайну лінію й неозорий пустир метрів двісти завширшки, вкритий тисячами тон сірого піску й острівцями чахлої трави, що ніяк не наважиться нарешті висохти й відлітити за вітром. Навпроти вікна біля столу сидить метр Т. Його долоні лежать на поверхні стола. Метрові двадцять шість. Порожній погляд ковзає пусткою за вікном. Чи не цю пустку він вперше побачив десять років тому? Певно, що ні. Або пустир інакший, або бачив його не він. Долоня притискається до гладенької деревини, стіл стає відчуттям твердого. Ще чогось? Чужого спогаду. Про стіл. На вигляд гарний, але куплений задешево двома літніми людьми. Бо стіл мав загадковий дефект виробництва. Люди вважали, що мають недостатньо коштів. Хтось дарував йому стіл на уродини? Він так багато працює. Ти втомився, синку? Стіл стане в пригоді. Робота піде веселіше. Мабуть, цей чи ці хтось люблять його? Кого? Зрештою, метру все одне. Він не шукатиме відповідь, не ставитиме питань. Все одне - не мені й не тепер. Байдуже, бо цей час не повернеться. Його (час?) вбито. Метр Т. загубився. Він когось вбив? Вбито його? Ні, це я вбиваю його час. Він зайняв місце Адамса, супутник мандрівника. Мандрівник його залишив? Він сирота? Де ти тепер, мандрівнику? Прийшов одного ранку й сів за стіл. Хто прийшов? Значить, стіл подарували Адамсові? Аж ніяк. Адамс тоді вже пішов геть. Стіл тепер нічий. Там він ніщо. Тепер його там нема. Він був свідком, брав участь (посильну) в написанні  текстів. Адамс також брав. Метр Т. теж. Цей текст вони не писали за моїм столом. Писали не вони. Його пишу я. Син чи отець? Удвох? Всі разом? Хто я?! Отож-бо й…

 
    Метр Т. месник. Кому він має помститися? За що? Кого захищає? У будь-якому разі не себе, як на мене. Як не мене? Спробую викласти свою версію.
 

    Мандрівник, що пішов, мститися нікому не міг. Бо попри всі світоглядні негаразди вважав інших за предмет любові. Він ловив вогонь з небес і мав власну долю. Втім інші спричинилися до його відходу. Метр Т. чомусь мав про це деяке уявлення. Мабуть, він гадав, що має помститися за мандрівника. Іншим. За знищення віри в прихований скарб, за сенс пошуків мандрівника. Тобто покликанням метра Т. було перетворення на знаряддя цієї блискучої помсти. Скажімо, його долею була власна знедоленність, у розумінні абсолютному. Бути тільки втіленням чітко окресленої функції. Причім для блискучого здійснення функції вимагалося докласти всіх апріорних досконалостей метра Т. і ще зверх того потрібна була неабияка імпровізація, дотепність і винахідливість. Очевидно, що я його не виправдовую (внаслідок дріб’язковості мети), проте не суджу (внаслідок блискучого вибору засобу). О, метре Т., логічний, риторичний, швидкодумний,  завповзятий, златоустий, упертий! План помсти іншим був лаконічно-витончений. Слід показати ворогу, що його думка про метра Т. справедлива, аж занадто. Спадок мандрівника волав про втілення в життя. Гори чернеток, вишкіл розуму – все треба стопити в один зливок щирого золота. Щоб привселюдно справжній блиск цього золота на мить заслепив очі публічності. Ось так: рукавичку в обличчя. Потім мовчки піти геть із високо піднятою головою. Й кінець рабству! Роль зіграна, помста звершена…
 
    Метр Т. загруз у праці. Вдень і вночі. При письмовім столі. На крайчику кухні. На колінах. Всюди. Він стоптав не одну пару мештів, бо полюбляв думати, крокуючи вздовж, поперек, діагоналлю, колами кімнат, коридорів, залів, площ, вулиць, ланів і лук. Ноги в той час йому не відмовляли. На чистому аркуші рука слухняно виводила літери й позначки на кшталт якогось химерного мемуару Лапласа кінця ХVІІІ-го століття. Це теж було викликом. Стиль його праці нічим не нагадував сучасне підлабузництво. [Жодної згадки послідовників Маркса й мітингів імперської партії! “Ах, як сміливо! Як зухвало!” – Так скажуть потім інші, й схиблять, як зазвичай. Він просто не міг думати про це лушпиння, тому що воно ніколи не існувало там, усередині. Невелика звага бути вірним собі самому.] Спадок мандрівника лягав на зелений моріжок давно зрадженого й забутого сучасниками математичного стилю. Це було до того ж і неабияким вправлянням у стилях літературних. Він винаходив нові терміни й словосполучення, паралельні, ортодоксальні, подекуди гротескні, а головне ті, що робили виклад цільним, злютованим, як сталева гарматна куля. Для ворога. Та водночас і м’яким, потаєнним, переливчастим, як дзюркотіння чистого джерельного струменю. Кажу, себе самого переливав на папір метр Т. Ця праця писана не чорнилом, а кров’ю, якою просякла душа мандрівника.
 
     Їм удвох це вдалося. В травневому цвітінні залюдненої аудиторії на плече метра Т. лягла нечутним дотиком рука мандрівника. Це було кращим за будь-яку вдячність. Оцей кінець знедоленості відпускав душу на волю. За три місяці метр Т. постав перед науковим керівником, огрядним паном професором, і спокійно (дуже спокійно!) оголосив постанову про свій вихід зі стану рабства. Хоча вигляд шокованого рабовласника міг би сам по собі потішити багато мстивих душ, метр Т. на цім не зауважив. Погляд його був просвітленим і вмиротвореним, майже лагідним. Він не зважив на результат, бо шлях його підійшов до кінця. Се був остаточний відхід і мандривника, й метра Т. Вихід у ніщо. Перший, як на мене.
 

 
    Скільки їх на моїй пам’яти -  цих виходів у ніщо, коли позаду тебе палають не лише мости, а згоряє цілий попередній світ. Коли все своє уносиш із собою, себе не обтяжуючи жодною вагою. Коли лише чіпка пам’ять за дуже великого бажання щось могла б залишити та винести якусь дрібку доробку духу з минулого життя… Тут справедливо заперечувати навіть цільність та тяглість у єдності будь-якого вигаданого життя, зв’язаного чимось спільним. Увійшовши в дім містера Нота, не можна з нього вийти тим самим. Вийти взагалі не можна. Виходиш не ти. Завше виходить Уот. Що? Це, між іншим, завше тільки запитання. Тепер час шукати відповіді. Котрі будуть лише інтерпретаціями. Чиїми? Сливе не моїми, бо саме я нічого не шукаю.

 

 
    Мій попередній задум полягав у послідовній оповіді не тільки про Адамса і його Тінь, а й про Карла-найманця [рядового рубаку в стародавніх норманів] та справжнього Джонні Доу [яким зветься в англосаксів хоча й невпізнаний, але довершений мерлець]. Нарешті, про того, хто пише цей текст. Власне, про зміст останніх двадцяти років нашого спільного життя. Та втрутилась, як завше, сама доля. Відбулася коротка непередбачувана мандрівка до стольного граду на берегах Бористену. Задушливої вересневої ночі на верхній полиці вагону потяга, коли після марних спроб я нарешті полинув у сон, вірний даймоніон чітко проказав: “ Вже час!” На ранок, похапцем розв’язавшись зі справами, я згадав нічні слова й вирушив вулицями Липок, щоб поглянути на певні пам’ятні місця, де сім років тому почався кінець Джонні Доу. Де багато чого було розбито та не менше зачалося. Де пристрасть прорвалася безумним афектом. Де душа достигла до сприйняття філософії. Де жереб самоти був прийнятий безповоротно. Де скінчилися марні спроби стати “як всі інші”. Де сенс життя став коханням, а кохання змістом життя. Де абсурдне становлення таки набуло повноти буття й кінцевого просвітленого прийняття цієї повноти. Де… Де… Де… etc. Звичайно, всього переліченого я там не зустрів і не побачив удруге наочно. Там були лише наявні речі й явища, що не підкорялися жодному змістові. Світ семирічної давнини, створений мною, живий лише всередині мене. Його я й унесу зі собою, коли прийде мій час. А передати його тепер словами  -  значить вбити живу душу творіння. Марна спроба, я не вбивця. Відтак Карл і Джонні Доу в цім оповіданні не з’являться. Можливо колись, але малоймовірно.
 

 

 
    5. На завершення перелічу прості речі, що я зрозумів протягом життя. Тлумачити їх не буду. Вони – цілий мій набуток, моя власність, окрім них нічого не маю. Мені здається, та істота, котру ми називаємо “людина”, має власну унікальність саме внаслідок цих простих речей. Не визначення, а лише наслідок. А саме:
 

1. Людина випадково народжується, тобто починає бути, а до того її не було. Початок буття людиною в самій людині не залишає жодної згадки.
 
2. Людина з необхідністю помирає, тобто перестає бути, причім момент та обставини припинення буття самій людині заздалегідь невідомі. Невідомість часу настання та неминучість припинення буття становить основний зміст турбот і переживань людини. Так довго людини немає, немов небуття справжня її домівка.
 
3. Тривалість життя людиною обмежена невеликим терміном. Сама людина не вільна його продовжити, зате здатна в будь-який момент скоротити.
 
4. Не маючи надзвичайних фізичних чи психічних потуг, людина має (щонайменше як можливість) надпотужну манію величі, тобто використовує в якості спонуки до своїх вчинків річ уявну, а за суттю хибну.
 
5. Світ, у якому живе людина, вона творить самотужки. Більше зусилля творення – ширше видноколо світу людини. Це саме стосується й людської істини.
 
6. Людині від народження все дано, але жодного пояснення чекати годі.
 
7. Кожна людина живе серед інших, які в цім сенсі для людини є.
 
8. Сама від себе людина занадто близько, а від інших – задалеко. Інший (навіть найближчий) напевно недосяжний. Хоча такі речі, як кохання чи віра, попри їхню уявність, дуже помічні. В собі інші завсідно не подібні на наше уявлення про них; втім самі себе вони здатні розгледіти ще менше. Отже, ми не втомлюємося вдивлятися.
 
9. Людина ввесь час становиться, тобто свідомо чи несвідомо себе створює. Тобто - себе як людину доводить.
 
10. Сенс буття всіх речей і явищ людина носить усередині себе, хоч і далеко не завше про це здогадується. Видобуття цього мірила назовні люди зазвичай називають пізнанням світу, що за суттю невірно. Але є способом творення світу людини.
 

 
      
 
       Оце, власне, й все. Деякі слова та речення написано  з любові.
       Агов, карлику!  Хто ж переміг? Я або ти?    
 

 
(Осінь 5-го року, Високий Замок у Львові)