пароль
пам’ятати
[uk] ru

Як я у гості їздила або "І один у полі воїн"?..


Як я у гості їздила або
Як я у гості їздила або "І один у полі воїн"?..
 
Відразу хочу сказати, що у цих роздумах я в жодному разі не претендую на об’єктивність і не беру на себе високої та занадто відповідальної місії судити чи оцінювати… Вважаймо, що це просто мої враження від подорожі. Такі собі  "путьові нотатки" дівчини, яка раптом усвідомила "що ми?.. "… Вже хочете закинути мені нещирий пафос? Не треба. Я надто далека від цього і сама не люблю позірності. Я просто намагатимусь переказати свої враження від поїздки – не більше.
 
Дорога "туди"…
Їхати довелося через Київ, бо із рідного міста на прямий потяг чомусь неможливо було взяти квиток. "Цікаво… І хто це на початку серпня на північ їздить…", – так собі міркувала я крізь сон, заколисуючись під м’який хід симпатичного "Мерседесика"-маршрутки, котрий віз мене до столиці ранесенько-вранці… Ще трошки покунявши на київському залізничному вокзалі, я нарешті дочекалася потяга, котрий мав мене відвезти до російської північної столиці…
Якось так вийшло, що "туди" зі мною їхали самі лише росіяни. Принаймні таке враження у мене склалося, коли ще на посадці я побачила силу-силенну паспортів із двоголовими орлами… Уже діставшись до свого місця і намагаючись запхати свої речі під полицю, я побачила, що моїми попутницями будуть дві симпатичні інтелігентні жіночки-росіянки… "Ну що ж… Веселіше буде їхати", – подумала я собі…
Веселощі розпочалися майже відразу, як потяг рушив. Поки я вмощувалася та діставала чтиво, яке завбачливо прихопила з собою – дорога ж бо неблизька – жіночки й собі посідали та дістали по книжечці. Але, мабуть, чи їм читати було ще зарано, чи їхні враження від України були ще надто свіжі… Не знаю. Бо, відклавши читання, вони почали розмовляти, ну а я, відповідно, змушена була слухати – вуха ж бо не заткнеш… Хоча, ніде правди діти, зовсім скоро я була б не проти це зробити…
"А ти знаєш, сільське господарство в Україні на сьогоднішній день повністю атрофувалося… Ну зовсім занепало! Хохли – дуже ледачий народ…", – раптом ні з сього ні з того почала ділитися зі своєю сусідкою одна з моїх попутниць. Я мало не вдавилася яблуком із подиву і також відклала книжку – настільки мене зацікавило те, що я тільки-но почула. Друга жіночка, треба віддати їй належне, відразу ж поставила розповідачці цілком логічне запитання, котре виникло і у мене також. "А з чого ж вони живуть?", – здивувалася вона. Перша із царським виразом обличчя, кивнувши на мальовничі краєвиди Києва, що пропливали за вікном, зверхньо кинула: "А он, ти подивись… Кіосків повно понабудовували… З чого живуть… Купляють і перепродують – ось із чого…". Ми із моєю другою попутницею синхронно визирнули у вікно, мабуть, сподіваючись побачити силу-силенну набудованих у Києві кіосків… Але за вікном виднілися лише височенні будинки, буяла яскрава розкішна зелень, та розливався в усій красі могутній Дніпро…
"Звідки вона таке взяла, цікаво?", – подумала я, відірвавшись нарешті від вікна. І вже розкрила рота, щоб запитати про це та розказати про ту кількість зерна, котру цього року виростили і зібрали "ледачі хохли"… Та чомусь раптом мені розхотілося це робити… Влаштовувати у потязі словесні баталії, котрі апріорі ні до чого не приведуть, судячи з фанатичного блиску очей та цілковитої впевненості у своїх словах моєї попутниці? Навіщо? Але я мала убезпечити себе від подібних розмов надалі і тому пішла іншим, може й не дуже коректним  шляхом… Невинно кліпаючи у відповідь на доволі-таки зверхній погляд, котрим мене час від часу нагороджувала така компетентна у нашому сільському господарстві попутниця, я співчутливо подивилася на її книжечку під назвою типу "Люби мєня нєжно…" і, мило посміхаючись, поклала на стіл свого Кафку. Обкладинкою догори. Жіночку вмить заціпило – вочевидь була освічена – і, дякувати Богу, мене на решту дороги було позбавлено розповідей про "хохляцьку" некультурність і неграмотність…
Я не буду розповідати про своє знайомство із митниками та прикордонниками… Можна сказати, що нам пощастило, – ніхто не примушував нас розстібати сумки та не порпався у наших особистих речах… Лише пустили вагоном величезну вівчарку, а усі подорожуючі, відповідно,  дружно піднімали ноги, коли вона бігла проходом… Тут я нічого не можу сказати, мабуть, так було треба. Але протримали нас на кордоні з Білоруссю невідомо чого, мабуть, чи не з годину… І це, певно, треба – робота у них така… А ще видали цікаві папірці, такі собі "міграційні карти", на котрих зі зворотного боку було місце для штампу про обов’язкову реєстрацію. Але про це дещо пізніше… На тому ж етапі я, рада, що нарешті можна розслабитись і відпочити, розтяглася на своїй верхній полиці – ми в’їхали у Гомель. Попереду була ніч і Білорусь, яку ми мали перетнути… А вранці на мене чекав Петербург…
 
Зустріч із родичами…
Ледь випхавши із вагона сумку, я побачила свого дядька, який вже поспішав до мене на допомогу…
Оскільки останній раз я була в Петербурзі дев’ятнадцять років тому – ще під стіл пішки ходила – то, уже їдучи у електричці (дядько мій живе у Ленінградській області), я, звичайно, хвилювалася. Думалося – як мене зустріне двоюрідна сестра, яку я бачила дуже давно, її чоловік та донька, яких я ще жодного разу не бачила (про зустріч із дядьком я не думала – він їздить до нас щороку).
Відразу скажу, що хвилювалася даремно. Сестра радо кинулася мені назустріч та і моє знайомство із її чоловіком та донькою – семирічною Настунею – було доволі теплим. Але невдовзі мені знову довелося дивуватися, як тоді у потязі (скажу відразу, що доводилося мені це робити протягом перебування там неодноразово). Дуже дивувало, м’яко кажучи, коли у відповідь на моє запрошення у гості до нас в Україну, мене цілком серйозно запитували: "А чи вб’ють мене у вас, якщо я схочу купити морозива і попрошу його російською мовою…". Спочатку я палко переконувала у тому, що якби у нас убивали за російську мову, то довелося б перебити принаймні половину населення України… Переконувала і дивувалася, що мені не дуже вірять… Та, подивившись їхнє телебачення, я перестала дивуватися багатьом речам…
 
Реєстрація…
Телебачення – штука доволі цікава. Я, звичайно, теоретично знала, як воно впливає на людей. Але, відверто кажучи, доволі-таки критично ставлячись до рідної вітчизняної телепродукції, ніколи всерйоз не задумувалася над цим питанням. Ніколи – до цієї поїздки. Та перш, ніж поділитися своїми враженнями від перегляду російських телепрограм, поділюся іншими – переповнюють-бо. Наприклад, про обов’язкову реєстрацію іноземців…
Приїхавши і ледь відхекавшись від важкої дороги, я, будучи законослухняною іноземкою, разом із дядьком подибала до ОВІРу – реєструвати моє перебування на території Росії. Але і тут знову довелося повеселитися… Відразу ж поясню причину. Приїхала я у четвер вранці, а реєструватися пішла, відповідно у п’ятницю. "Чи, може, мала бігти прямо з потяга?" , – подумала я вже потім, бо  дізналася, що із цих питань приймають у ОВІРі лише двічі на тиждень (у понеділок і четвер). Саме тут мені і стало смішно – зареєструватися ж бо потрібно у триденний термін… Рахуйте: п’ятниця, субота, неділя… Уже не встигаю. Але…опустимо ці деталі.
Втративши у п’ятницю майже весь день і вислухавши досить-такі далекі від ввічливих пояснення, які нам дали працівники ОВІРу, пішли ми реєструватися у понеділок… І почалося… Довідка із дядькового ЖЕКу… Заява… Сплата держмита… І ще вже забула, що… Але у цілому на одну особу потрібно було зібрати по шість (!) папірців. Проробивши цю роботу і подякувавши чи-то Богу, чи-то тамтешнім працівникам за те, що вони не почали вимагати від нас фотокарток, довідки про відсутність СНІДу та медичну страховку (як це вимагали для реєстрації у Петербурзі), ми, нарешті, здали документи і паспорти (!), і… нам сказали прийти за ними у четвер. Рахуйте ще раз: майже повністю втрачена п’ятниця, повністю втрачені понеділок і четвер… І знову у мене виникло запитання (от цікава!): а якщо людина приїхала, скажімо, днів на п’ять? Адже без реєстрації на території Росії дозволяється перебувати лише три дні (У нас, здається, три місяці? Принаймні, я точно знаю, що у мого дядька, який їздить до нас постійно, цю штуку ніхто ніколи не вимагав…)… От і виходить, що замість того, щоб милуватися красою північної перлини Росії, людина мусить бігати по різних державних установах… До речі, якраз на той час у Петербург, також у гості, приїхав мій друг із Киргизії…То він, також будучи законослухняним іноземцем (до речі, сам він – росіянин), робив реєстрацію рівно три тижні… Мені пощастило набагато більше – містечко, у якому я жила, маленьке, іноземці туди валом не валять… Хоча у черзі, щоб здати документи, довелося просидіти довгенько… Пам’ятаю, були там двоє моїх співвітчизниць, дівчина з Молдови та ще осіб із п’ятнадцять… Чекала я своєї черги і мені чомусь здавалося, що наступного разу я дуже добре подумаю перед тим, як їхати сюди у гості.
Я все розумію – ситуація у великих містах Росії зараз напружена… Народу багато… Гостей також багато… Але… "Стоп!", – кажу я собі. Я ж бо обіцяла нічого не оцінювати і не коментувати, а просто розповідати…
 
Телебачення…
В очікуванні реєстрації – мене ж бо налякали, що якщо у Петербурзі перевірять паспорт і цей талон, а там не виявиться печатки, то можуть бути великі неприємності – я просто сиділа у дядька і дивилася телевізор. Усі програми підряд. Ну, по-перше, я, будучи щирою вболівальницею за українську олімпійську збірну (вони якраз тоді змагалися в Афінах), страшенно чекала хоч якихось відомостей про нашу країну. А, по-друге, просто було цікаво дізнатися зсередини, чим живе наша колишня "старша сестра", а тепер сусідка…
Відразу ж скажу, що по першому пункту мусила вгамовувати свою цікавість аж через два тижні – уже вдома… Тому що, вивчивши мало не напам’ять біографії усіх російських спортсменів-переможців і почувши, що є, виявляється, на земній кулі ще дві країни-учасниці ігор – США і Китай, я жодного слова не почула про Україну… Вже потім, удома, я дивувалася – хіба багато спортсменів на цій олімпіаді завоювали два "золота", як наша Яна Клочкова, і хіба ця подія не заслуговувала хоча б якоїсь уваги? Може, я щось і пропустила… Інколи ж бо від телевізора відходила – у четвер, наприклад, – за реєстрацією збігати… Але… І знову кажу собі: "Стоп! Тільки розповідати!"
Стосовно ж другого пункту – то мені випало дізнатися багато цікавого… Дещо, звичайно, вже забулося… Але особливо яскраві моменти закарбувалися у моїй пам’яті надовго.
Приміром, висвітлюється у "Новинах" наш Сорочинський ярмарок. До речі, це була перша згадка про Україну мало не за тиждень мого перебування там. Перша… якщо не враховувати постійних розповідей про те, як наш нині діючий прем’єр-міністр вивів нас, як я із подивом дізналася, із економічної кризи і підняв на високий щабель нашу економіку (у такі хвилини я розчулювалася мало не до сліз  – просто здавалося, що я вдома…).
Так от – показують Сорочинці. Нічого не скажу – нормальний, цілком пристойний сюжет знято… Розказує журналіст, хто у Сорочинці приїхав, чим торгують… Поросяток таких симпатичних показують… Хлопців у шароварах, дівчат у віночках… Гоголь стоїть і щось розповідає народу… Усі веселі, задоволені… І раптом, як коментар до цієї ідилії, звучить голос кореспондента: "Але, на жаль, зараз у Сорочинцях усі говорять виключно українською мовою…". Подивувалася я черговий раз. Бо стало мені страшенно цікаво, якою ж мовою мають говорити на Полтавщині. Чи не китайською раптом? І тут пригадалося мені запитання про те, чи у нас не вбивають за російську мову. І відразу стало зрозуміло, звідки у подібних запитань ноги ростуть…
Дочекавшись все ж-таки реєстрації, я нарешті зібралася поїхати до Петербурга – помилуватися цим справді прекрасним містом. І увечері перед поїздкою сіла  дивитися прогноз погоди, яка там, ніде правди діти, таки дуже примхлива. Слухаю я милу дівчину, пропускаючи повз вуха дощі у Рязані та спеку у Сочі, одним словом – чекаю погоди у Пітері. Коли раптом, подумавши, що мені вчулося, піднімаю голову на екран… Краще б мені вчулося, але ж ні… На екрані, серед південних міст Росії, написані наші Севастополь і Ялта… На мій здивований крик із кухні прибіг дядько і почав говорити про те, що у нас, мовляв, також передають погоду у європейських столицях.. Але… Хіба Ялта чи Севастополь за час мого перебування в Росії стали столицею України, а я того й не знала?..
Потім, уже оговтавшись, я подумала, що принаймні мене відсьогодні більше не дивуватимуть росіяни, які абсолютно серйозно упевнені, що Україна і досі є республікою Росії…
 
Інші враження…
А вражень було багато. Петербург таки вражає… Красою, ні на що не схожою архітектурою, величністю та доглянутістю… Істинно – "північна Венеція"…
Люди… Жодних негативних вражень… Звичайні люди, такі, як і у нас, зі своїми радощами та проблемами. Частіше за все – привітні… Відразу мушу сказати, що ніякої зверхності у ставленні до себе я не помітила. Але, по-перше, на мене де сядеш, саме там і злізеш, а по-друге, спілкувалася я переважно з родичами та друзями… Хіба що постійно чула "хохлушка" (де ж ти дінеш моє "шо") та "Хохляндія". Та десь приблизно на четвертий день мого перебування там я перестала кидатися на людей за ці слова. Просто зрозуміла, що це звична, майже офіційна назва для нас у Росії, і образити мене, скоріше за все, ніхто не хоче. Не можу я також сказати, що нас там не люблять. Скоріше, ставляться як до дітей, яким треба дати награтися цікавою грою у незалежність, всього-на-всього перечекавши, поки та їм набридне…
На цю думку мене наштовхнула розмова з одним моїм приятелем, треба сказати, зовсім недурним хлопцем, але, на жаль, цілком упевненим у тому, що ми таки скоро "награємось". "От скажи мені, тільки чесно, – почав він у відповідь на мої слова про те, що ми здатні провести президентські вибори без допомоги Москви. – Скажи, якби вам завтра сказали, що ви знову повернулися під юрисдикцію Росії, хіба б ви не понапивалися від радості своєї горілки та не почали танцювати свого гопака?" Я, чесно скажу, відкрила від подиву рота і навіть не відразу знайшлася що сказати. "Повір мені, – оговталася-таки я, – не понапивалися б і не затанцювали. Ти давно у нас був?" (А у нього тітка живе в Києві). "Давно…". "Так ситуація дещо змінилася", – продовжила я. І тільки хотіла розповісти, що саме змінилося, як почула роздратоване: "Тоді віддавайте нам назад Крим і шуруйте у свій Євросоюз". Будь-які коментарі тут, як мені здається, зайві, та й я обіцяла не коментувати…
Після подібних розмов мене вже мало що могло здивувати. Навіть ставлення пересічних росіян до наших майбутніх виборів. Але, треба сказати, я спершу із веселою цікавістю слухала розмови про те, що варто нам вибрати президентом "американського шпигуна Віктора Ющенка", як у нас мало не війна з Росією почнеться… Але, коли я зрозуміла, що ця думка набула занадто масового характеру, цікавість, а тим більше веселощі, десь зникли. "Ви хочете під вплив янкі? Ви хочете бути їхньою колонією???" – перелякано запитували у мене росіяни. "Ми просто хочемо нормально жити і отримувати нормальні зарплати", – втомлено відповідала я… Але мені у відповідь у кращому разі ввічливо замовкали… Я ж кажу – ось коли я справді замислилася про вплив ЗМІ, а особливо телебачення на маси.
І, нарешті, із останніх вражень… Жінка-попутниця по дорозі додому. На цей раз зі мною у вагоні їхали переважно співвітчизники, але найбільше запам’яталася саме ця жінка – білоруска із Гомеля. Ні-ні… Жодної зверхності, як у попутниць по дорозі "туди", навпаки. Дуже мила, інтелігентна жінка, медпрацівник. Як і водиться у дорозі, поговорили про життя, поділилися враженнями про Петербург, порівняли середні зарплати у нас і у них. Потім наша розмова торкнулася освіти. І тут дивуватися довелося обом. Їй, бо не думала, що у нас викладання майже скрізь ведеться українською, а мені, бо у них – російською. Я тільки рота розкрила, щоб обуритися з цього приводу, як жіночка зі злістю промовила: " І правильно, що російською вчимося. Як же я ненавиджу цю нашу так звану мову! Яка ж вона груба, кострубата та негарна…"
Я тоді просто вклякла на місці… А тепер, згадуючи та аналізуючи і свою поїздку, і слова цієї жіночки, часто думаю, що вона просто нещасна і ні в чому не винна. А винне те кляте почуття меншовартості, яке і досі сидить у душах багатьох і білорусів, і українців. Ще раз кажу – я далека від того, щоб когось оцінювати, а тим більше засуджувати. Але ніколи не забуду слів мого знайомого, який посилав нас до Євросоюзу: "Ви, хохли, завжди були ідіотами, а ваші двадцять шість кандидатів на президентське крісло це ще раз яскраво підтвердили…"
А хіба це не так?
 
® Kassandra
© metalich [01.01.2010] | Переглядів: 3007

2 3 4 5
 Рейтинг: 42.1/52

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти або зареєструватися



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Відновити пароль :: Реєстрація
пароль
пам’ятати