« Невеличке  містечко Лурмарен у департаменті Воклюз на півдні Франції непросто знайти на мапі. На місцевому цвинтарі нічим не прикрашений скромний гробівець (хіба що без традиційного хреста) ось вже понад сорок років несе на своїх кам’яних грудях вирізьблений напис “ALBERT  CAMUS  1913 – 1960”. І лише зело буяє навколо. Ця земля, ці кущі, цей камінь стали останнім пристанком Людини Абсурду, самотнього Бунтівника - екзистенціаліста Альбера Камю, чиє життя, як і смерть, були трагічними і водночас щасливими, хто був совістю Європи і духовним провідником покоління молодих французів, що пройшли чистилище другої світової війни.
           Він був закоханий у життя, а думав і писав переважно про смерть. Градус його письма був нестерпним для сучасників. Свобода і прагнення людини до щастя в шаленому світі революцій, сталінських та гітлерівських таборів, підвалів гестапо та НКВС, шибениць і гільотин, одиночних камер, куди щоночі вламувались кати, брязкаючи медалями, праведних терористів і святенників, оспівуючих терор, – тільки це важило в його житті і думках. Немовби виконуючи  ніцшів заповіт ,  Камю був переконаний, що філософ насправді повинен жити за принципами власної філософії, щоб заслужити на повагу людей: “Глибина філософії визначається глибиною особистості філософа”. Подібно до Ніцше, чия совість трагічного одинака і довершена справжність філософа стали духовним надбанням Європи ХХ-го століття, Альбер Камю назавше оселився в серцях інтелектуального світу початку третього тисячоліття. Він зазнав за життя великої слави та разом з тим і чималої гіркоти…
         …Імлистого сльотавого зимового ранку 4 січня 1960 року на шляху до Парижу автомобіль його друга раптово втратив керування… Смерть Альбера Камю була миттєвою. Життєвий шлях філософа обірвався в розквіті його сил і таланту.
        …Зі всіх світлин, що залишилися по ньому, на нас дивиться молода людина з гострим і водночас трохи сумним поглядом, неправильними але м’якими та сповненими шарму рисами обличчя та незмінною сигаретою в кутику рота…»          ( січень  2001)
 
  
  «Пробудження свідомості. Судомний і випадковий акт. Яскраве світло, яке заважає бачити. Абсурдні спогади довільних дрібничок.
   Канун Нового року. Цифри “1”, “9”, “6”, “0” сяють в нічнім небі на святковій площі міста в глибині Середньоросійської височини. Це вже багато років по тому пронизує здогад – через п’ять діб загине Альбер Камю, але тоді в ту мить його серце відбивало ритм останніх годин попередньої епохи. А тобі лише п’ять, за щокою кольоровий новорічний цукерок, фейерверки, ялинки й передчуття невідомого щастя. Втім, чомусь хочется заплакати, і щось щемить серце, може то болить майбутня зустріч у царині духу?» ( січень 2005)
 

 
       « Сьогодні загинув найшляхетніший (єдиний) український журналіст – Олександр Кривенко. Ситуація звична: ніч, безлюдне шосе, поодиноке дерево, вщент розбите авто. Свідків як завше не було. Тільки міліцейський патруль: безпосередньо перед тим та негайно опісля. Незвично лише те, що Кривенка вже ніколи не буде. Із цим ще треба навчитися жити. Ще треба друзям і колегам-журналістам, всім українцям, нарешті втямити: в Україні війна. Жаска масакра на знищення української еліти. В цій війні немає полонених. Є лише розірвані на шматки тіла мужніх вояків та знищені душі боягузів-перевертнів. В цій війні нема фронтового братерства, нема рятівних шанців, нема солдатської солідарності рівних перед смертю. Ми, люди, самотні в свій смертний час. Наша потужна зброя – лише жадання свободи, лише бунт. Гідно жити і гідно загинути – наша доля. Але і наш вибір також.
         Далекого 4 січня 1960 року бездушний метал так само розірвав серце іншої бунтівної людини -  Альбера Камю. 39 і 46 – так мало було їм відміряно, так багато вдалося зробити. Якщо є посмертний притулок у великих душ, то їм там не самотньо. Достеменно одне – український журналіст Кривенко зробив для справи української свободи те, що не під силу багатьом із нині сутніх в Україні. В цій війні він був  Генералом армії вільних духом. Цього разу ворог поцілив влучно – вільне українство змаліло безмежно. Але найкращою шаною полеглому генералові має стати лише перемога у війні за свободу вітчизни.»           ( квітень 2003 )
 

 
     «Років із сорок  тому один заздрісний литовсько-польський ( чи польсько-литовський? ) літератор, читаючи в газетах про молодого і талановитого французького письменника, розпачливо висловив у своєму щоденнику обурення епітетами на кшталт “новий Камю Франції”, якими французька преса відзначила новітній талант. Випадок, цікавий лише для Фройда? Можливо. Та я дещо про інше… Ось вже два роки [ тепер – вже майже сім ] новий Камю України спочиває в землі львівського цвинтаря. Він втілив “я можу, бо прагну” в тій короткій порі, що фатум  відвів йому по цей бік вічності. Огидна наша дійсність розтрощила та розплющила багатьох. Їх також шкода. Але подія Кривенка виключна. Він був для небагатьох самою свободою, свободою у власному сенсі, нічим іншим – лише свободою. Ця свобода жила самим лише бунтом, абсолютним і нестримним. І се надавало надії цим небагатьом встояти перед огидою дійсності. В наскрізь рабській країні холуїв він був єдиним символом абсолютної цінності бунту заради свободи. Сингулярна точка буття… Трансцендентний стрибок у неповернення…Для нас, уже самітніх, для небагатьох… Всього-на-всього. Але не існує поцейбічної ціни покути за його смерть…» ( квітень 2005 )