Каюсь, грішний: люблю фантастику. За силу передбачення письменника, зовсім не обов’язково- фантаста. Чого варті рядки з вірша Андрія Бєлого: "Мір рвался в опитах Кюрі АтОмной лопнувшею бомбой". Правда, я перебірливий, читаю не усе підряд. Дуже полюбляю авторів "золотого віку": Шеклі, Гаррісона, Саймака, Желязни... А Азімов- це взагалі окрема історія. Біохімік за фахом, фантаст, історик та популяризатор науки, автор детективів, людина енциклопедичних знань. Власне кажучи, я саме зараз вже вкотре перечитую його цикл про Академію. І там я надибав одну фразу: "З минулим ніколи не буває покінчено. Воно пояснює теперішнє".
Хіба не вірно? Хто, як не ми, відчуваємо, що трьохсотп’ятдесятирічне минуле чіпляється за нас, кігтями видираючи території та життя? А як воно, минуле імперії, чіпляється за телебачення, за радіоефір? За душі? Як намагається, пересмикуючи та оббріхуючи, прожити ще довше, ще трохи. Спектр досить великий: від відносно сумирного "миадіннарод", до "фашисти", "васнєт, васпрідумалі русофоби". Від "какая разніца, какой язик"- до "защітім русскоязичних гдє би оні нє жилі". Можна, виявляється, бути антикорупціонером та патріотом- та жити з особою, що зневажає патріотизм, бо він, отой патріотизм, заважає заробляти в країні-агресорі. Про дружбу антиолігарха з олігархом вже промовчу.
Та й взагалі деякі "творчі особистості" рвуться на Росію, як Буратіно в Країну дурнів. Бо саме там росте оте дерево, з якого дадуть зірвати трохи грошиків. А патріоти- та що "патріоти"? Вишиватники, що не дають епігонові "какойразніци" заробляти: гроші ж не пахнуть. Навіть кров’ю.
Не втримаюсь, щоб не згадати шикарну антиутопію "Москва-2042"! Як я читав її 1991 року! Але й зараз вона не втратила актуальності! І про офіцерів КДБ, і про кільця ворожісті. Дочекаємося й про "вторинний продукт". Доречі: пригощали мене нещодавно консервами "Кальмари", що їх було продуковано на Росії в місті, відомому своїми риболовецькими традиціями: в Рязані. На вигляд та запах- точно "вторинний продукт". На смак- порівняти не можу, але гидота рідкісна.
А ось і ще про фантастику. Карін Бойє, шведська письменниця, в 1940 році написала роман-антиутопію "Каллокаїн". Про Світову війну між тоталітарними супердержавами, що відрізняються лише назвами. І автор препарувала фашистську державу. Де усі повинні однаково думати. Де усі під тотальним контролем. І ось де сила передбачення! Чоловік російської уповноваженої з прав дитини заявив, що "єдінствєнним оправданієм секса являєтся чадородіє". Нє, ви гляньте: "оправданієм"! В романі "Каллокаїн" героїня називає секс "маленькою противною процедурою на зразок клізми". Яка любов, які почуття?- країна потребує солдатів та солдатських матерів! Ось вона, теперішня Росія.
Ой, люди добрі, скільки ж у нас негараздів! Не хочу перераховувати навіть ті, що знаю. А тих, що не знаю, мабуть, ще більше. Нам зараз дуже важко. Внутрішні вороги чи не сильніші за зовнішніх. Це й звичка до рабства, бажання продати Батьківщину за обіцяння ковбаси по 2-20 (он в Криму багато хто усе чекає її, родімую). Це й бажання, за потреби, "усьо порешать" замість діяти за законом. Майже тотальна бідність. Грабіж природних ресурсів. Розбрат і величезна кількість тих, хто язиком вже усе зробив. Та ще й клята війна...
Та, як би не було, я вірю в краще. Хай не завтра, хоч хочеться вже учора. Хай не одразу. Пам’ятаю, як сам собі здавався мрійником, коли думав про Україну без бандюка- Овоча, про Україну- не маріонетку Москви. А так і сталося. Так що, вважаю, у нас усе добре ще попереду. І ще згадаю слова Азімова. Можу трохи помилятися, але зміст пам’ятаю:
"Сьогодні ви оточені майбутнім".
