Мені розповіли сьогодні. Не повірив. Погуглив. Не хотів вірити, але...
 
   Коротше. Зовсім коротко.
 
   На Сорочинському ярмарку виступала Оля Полякова. Не розчули? Повторюю: у нас. На Сорочинському ярмарку. Виступала. Оля. Полякова. Щоб я луснув!
 
   Хто не зна: це така ісконная пєвіца із-за парєбріка. Щоб краще можна було зосереджуватися на її пєнії, носить вона мінімум одежі та замість волосся на голові у неї какошнік. Він, здається приріс, а може, був завжди. Для різноманіття, стилісти Олі, регулярно перефарбовують того какошніка в різні приємні оку кольори. Карочє: "Я нє такая, я жду трамвая!". Це доречі, текст з її репертуару, що досить гарно характеризує міць її інтелекту.
 
   Є кліп, де безкакошнікову піндоску наша Оля випихує на сніг та мороз. Як я її розумію! Лише широкая русская душа та сподівання, що на Полтавщині в майбутньому таки теж носитимуть какошнік, дозволили їй приїхати до нас, до хвашиздів. Ну, мабуть, ще й дєнєжка...
 
   Погугливши, я дізнався, що Оля Полякова не просто виступила, але, як творча натура, підійшла до процесу виконання нестандартно. "Полякова нашла нєстандартноє мєсто для мікрофона!"- читаю я. Виявляється, Оля-з-какошніком пристроїла свого мікрофона собі в декольте. Ну не разумніца? От подивіться: прастая русская дєвушка, ну, талантлівая, канєшно, але яка скромниця! Могла ж, ой, могла, знайти для мікрофона ще більш нестандартне місце. Ще й прямо на сцені. Але що значить враждьонная скромність: запхала мікрофона тільки зверху- і всьо.
 
   Коли в телестудії (зауважте: будь-якого каналу!) гість починає розмовляти російською, то ведучий моментально переходить на російську. Для зручності гостя. А телеглядачі- а що вони: "і так паймут". Ну, по-перше, це неповага до глядачів, як на мене. А по-друге, це або неповага до гостя в студії (він розумово відсталий та здатен розуміти тільки російську), або бажання лизнути співбесідника та потішити його шовінізм. Тобто такий запопадливий стиль поведінки наші мас-медіа видають за вірний та цілком прийнятний.
 
   Женеш їх у двері- вони лізуть у вікно. Щоб, не приведи, Боже, їх не забували. Щоб був привід казати облудне: "Что нам дєліть? Ми- адін народ!" А потім, потихеньку- "Мижебратья! Тока ми старшиє!". А потім... та ми усі пам’ятаємо оте диявольське виття, що летіло до нас із-за парєбріка: і про хероям сала, і про хвошистів. І гопоту ми пам’ятаємо, привезену для картинки на раша-ТБ, що бігала нашими містами та розпитувала: "А гдєздєсь дума"? А потім гопота забігала з автоматами.
 
   Ми пам’ятаємо- а вони хочуть, щоб забули. І, тим більше, щоб наші діти та онуки про таке й не думали. Треба уяснити собі: вони лізтимуть завжди. Не Віля, так Оля. Не Оля, так ще якесь лайно. І хтось же їх запрошує, якогось дідька.
 
   Хай співають у себе. Хай запихують мікрофони куди завгодно.Хай носять какошнікі. Хай, як Віля, співають: "Я работать нє желаю, нє хачу!". Хай що бажають. Але не у нас.