Миргород. Десь два тижні тому. День.
 
   Містом їде колона. Попереду- сині маячки поліції. За ними- прострілені-потрощені вантажівки. Багато таких, що на буксирі. І солдати: обдерті, брудні- та веселі: вижили. Тепер- відпочинок. Їх вітають перехожі: жінки, діти. Вони сміються у відповідь. Так приємно та незвично: з війни- додому. Стоїть старенька, років, може, дев’яноста. Лівою рукою ріжком хусточки витирає очі, правицею хрестить онуків-захисників. Дай вам Боже, діти, здоров’я. А хлопці в подертих, обгорілих одностроях сміються, радіють. На короткий час можна забути про війну.
 
   Конотоп. Минулої п’ятниці. Надвечір’я.
 
   Привокзальна площа. Неподалік- кафе "Акваріум". Вечірня публіка ще не йде, ще рано. Але музика в кафешці грає гучно, зазиває.
 
   "І на рассвєтє вперьод уходіт рота солдат"...
 
   В часи чеченської війни з’явилася, якщо не помиляюся, ця пісня. Просто гімн колонізаторів.
 
   "Ти дай ім там прікуріть, товаріщ старший сєржант"...
 
   Син того, з чеченської війни, старшого сержанта, вже сам служить. Сам вже сержант. Він возить під Донецьк та Авдіївку контрактників та курсантів: на практику. "Укроп покосіть". А ми із задоволенням слухаємо пісню, що прославляє його татуся та й його самого, теперішнього сержанта ЗС РФ.
 
   Йде війна, як би її не називали. І лінія фронту проходить не під Донецьком чи під Мариуполем. Поле бою знаходиться в головах. В мізках. У серці.
 
   І хто наш герой: наш хлопець, що боронить нашу країну, нас із вами, чорт забирай- чи товаріщ сєржант окупаційної армії? Вирішувати кожному особисто. І як вирішимо- так і буде.
 
   Думаймо.