для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru
Для полноценной работы сайта включите в вашем браузере поддержку JavaScript. В противном случае многие функции сайта будут недоступны

το τί ή̃ν εί̃ναι

το  τί  ή̃ν  εί̃ναι
το  τί  ή̃ν  εί̃ναι  ¹
 

(апріористичний  перфект  ²)
 

 

 
     Далебі, наведений нижче текст проступав крізь небуття сам. Протягом місяця інтенції останніх двох років покладали власну структуру відсилань, відтак її не вдалося просто позбутися в ігноруванні. Чи стоїть за цим (чи над цим) якийсь сенс – об’єктивно (без жодної читацької опінії) сказати важко. Хіба це вітґенштайнівська ‘мовна гра’? Або виговорення ось-буття у властивій тільки йому формі? А може, це просто голос, нечутний у гаморі багатьох? Все можливо й нічого не дано a priori, тільки в досвіді проходження. Зміст уперше не створюється простим зібранням фрагментів докупи, це правда. Та людина вже є якоюсь «тотальністю змістів», і правдиве місцезнаходження їй відведено не в самій лише свідомості. Тут придасться гайдеґерів термін ‘Befindlichkeit’ (що можна перекласти як ‘знаходженість’ або ‘знаходжуваність’) – містина («простір») настроїв, настроєності, переживань, почуттів, станів, ставлень, становлення тощо. Сам буттєвий уклад відповідає за проекцію назовні так організованих «смислів», коли нам іноді випадає казати: «те був я сам», «це зі мною було», «якось так воно стояло», «так воно зі мною є». А не скажи ми отаке вголос, то все одно нічого більш докладного про наш душевний устрій невідомо й нам самим. Лишається тільки неясний намір, який не дає запросто виділити текст і натиснути клавішу delite. У цій публікації обрано дещо інший спосіб ставлення до слів і речень. Тому навряд чи вдасться прочитати цей текст як пряме повідомлення про якусь подію.
 

 

 
***
 

 

# 1
 

Supremus
 
(for Jim)
 

 

 
Ось
         і  
             кінець,
                         друже   близький,
Все    нанівець,
                          єдний    ти    мій.
Плани вже геть
                        звершено в смерть,
Скінчено враз,
                         сповнено  вщерть.
Так без прикрас  
                           вийшов  наш час.
Ось  
          і    
               кінець.
 

 
Тверді й опори
                         повік нам нема -
Ось
        і
            кінець -
 
Погляду твого
                        чудес вже катма.
 
Образи вільні, полотна без меж -
Все ти провидів, як янгол, уперш.
Без сподівань се ув інших очах -
У безнадії чатує лиш страх.
 

 
Втрачений в римській безодні страждань,
Тяму   забравши  в  старих  починань,
Розум згубивши в свідомості  знань,
В спразі дощів безупинних чекань,
У небезпеці край міста всіх мрій:
Шлях королівський, немов звіро-змій,
Плине десь поруч мій Захід старий,
(наче фатальні
                       сцени в копальні)
Плине змій-Захід,
                              агов, мій  малий.
 

Плине змій,
Лине змій,
Ген до озера
Неозорого,
В давні дні
Лине змій,
Плине змій,
Мій малий.
 

Змій суціль
Семи миль,
Плине змій.
 

Він старий,
                      шкіра  його  стара -
Зимний змій -
                        іній на ньому гра.
Передусім
                  Захід над всім,
Перед усім
                  Захід нам всім:
Ствердить свій чин
Нам на спочин.
 

 
...З блакиті чути горній глас:
На небеса він кличе нас.
І ось старенький битий бус:
Водію, чи продержиш курс?
 

 
...Кілер постав од сну,
Чоботи тихо взув,
Маску античну вбрав,
Легко попростував.
 
Спершу - зайшов до сестер,
Потім - навідав братів,
Звідти - гайнув в коридор,
Ось - зазирнув до батьків.
Біля дверей си спинив:
«Татку...» -
                  «...ти мій синаш?»
«Вірно, я хлопчик ваш,
Я тут, щоб вас убить...»
«Мамцю... я хочу вби...»
 

 
Агов, малий,
                   оце для нас,
                                      ловімо шанс.
Агов, малий,
                   ось бус для нас,
                                      ловімо шанс.
Агов, малий,
                   оцей для нас,
                                      ловімо шанс.
Цей бус з небес
                          з’єднає нас,
                                            вже час,
                                                         вже час...
 

 
Ось  
         і  
             кінець,
                         друже   близький,
Все    нанівець,
                          єдний    ти    мій.
Ось
         і  
             кінець.
 

Цей біль на те, аби звільнити.
Тобі в мій слід вже не ступити.
 
Кінець відраді й ніжній лжі,
Кінець ночам для спроб не жить.
 
Ось
        і
            кінець...
 

 

 
# 2
 

     Архетипи: тінь, аніма, старий мудрець... колективне несвідоме. На католицьке Різдво подарував собі книгу Карла Ґустава Юнґа, видану Астролябією - фундацією Олега Фешовця, того, що прагнув зробити приступною повну спадщину Ніцше – для вузького загалу інтелектуалів. Не вийшло – не стачило коштів, або тому, що забракло актуальних інтелектуалів. Те не зле й не добре, бо спроби мають тривати. Запропонував зробити підписку попередню, щоби зібрати жменьку грошей на видавничу справу. Можливо, що так і буде.
 
     Мені ж Юнґ суттєво допоміг. Хоча знаємося віддавна через читання, але ніколи не задумувався, що старий душезнавець може зарадити у вирішенні питання емпіричного: як перекласти змісти поезії Джіма Морисона. Діло в тім, що переклад не є лише пошуком відповдностей однієї мови – в іншій. Тобто проблема не суто лексична. Ходить про розуміння або ж, точніше, про вчування однієї образності через іншу – автохтонну.
 
     З цього погляду твір The End був складним, надто трудним для передачі змістів. Можна, звісно, написати ціле герменевтичне есе, тобто коментар щодо тлумачення тексту. Що й роблять квазілітературні цьотки й вуйки. Але не маючи меркантильного інтересу, пасувало б трохи пошанувати людину загалу, котра є злегка первісною, незіпсутою тобто. Хтілося оперувати не поняттями, а тільки образністю. Це так ув ідеалі, в теорії.
 
     І ось я запитав себе: а ким є отой поодинокий близький друг автора поезії? Невже ж не сам Морисон? У філософських творах оце дієслово є (від інфінітива бути) – спосіб буття людиною, те, чим конституйована людська сутність. Якщо це так, то ‘my only friend’ набуває принципової духової ваги, зовсім не тої, скажімо, як у самої по собі постаті Луцилія в листах Сенеки, де великий стоїк змушений викладати свій світогляд, звертаючись до іншого. Фактичність життя й поетичний доробок кажуть: Морисон є феноменом у чистому сенсі Гайдеґера як той, що сам-із-себе-свідчить-як-він-є. Вир швидкоплинного морисонова буття вражає, його шалений ритм і темп збиває логічну думку, залишаючи вільний шлях лише для чуття. Можна припустити, що Морисон, виходячи на кін до діонісійних греків свого часу, тільки ‘took a face’ (прибирав личину), причім личину ‘from the ancient gallery’ – трагічну еллінську маску фронтмена групи The Doors – і ставав на котурни року, залишаючися за суттю завше лише поетом... і філософом, авжеж. ‘Nur Narr, nur Dichter’ (так: лиш шаленець, так: лише поет), як мовив Заратустра. Філософське коріння Джіма не є таємницею: він схиляв голову перед Ніцше, маючи його за повсякчасного порадника й сповідника. «Народження трагедії з духу музики» - звучить так, наче Ніцше наяву бачить рок ув образі хору, що провіщає волю богів, і Морисона на кону – в самоті актора на авансцені (‘аn actor out alone’). Це незвичайна самота, коли на поверхні психоделіка, епатаж у стилі Рембо і шкіряні jeans; слів нема – сильна образність для пережиття наживо, щось суцільне й цільне. Зате глибоко всередині – пошук самості, процес індивідуації. Аби постала людина психологічна, треба було поєднати в цілість свідомість із несвідомістю вервечки поколінь людини Заходу. Відтак народився не крик, а медитація, сливе речитатив: проказування змістів у середовищі образів, генеза духу, вкоріненого в психе. Втім, і це теж виклик Всесвітові, спалах людської душі, котра змагає до нескінченного. Коротко кажучи: ‘This is the End’, але кінець – чого? Мабуть, самотності й відірваності голої-голісінької свідомості, яка самотужки неспроможна до панівного буття в світі, що є для неї прихованим? Але ж крім малого хиткого розуму, є ще великий темний розум – озеро неозоре й несказанне, древнє й укорінене. В нім жиє отой старий змій-Захід, холод якого зігріває, навіть якщо він не усвідомлений, зате звичаєвий.  
 
     Не скажу точно, бо не знаю, чи посіяли в сиву давнину своє сім’я прадавні кельти в український людський ґрунт. Цілком можливо, коли придивитися пильно до спорідненої звичаєвості тих же ірландців і українців. Варто лише поглянути на ірландську ліру чи ірландську сопілку, без яких жодний музика не годен задовільнити музичні вимоги ерінців. Та й сами ерінські мотиви надто впізнавані українцям: «я дух, що прагне в самоті до волі». Так чи інак, а без кельтів наша звичаєвість не обійшлась, авжеж, і буття українське плине, наче співається, немов музика твориться в нім повсякчас. А обличчя? Мешканця Коннемари (морської країни) годі вирізнити зі загалу галицьких селян. Як камінь межи каміння, посіченого негодами й повстаннями. Що пішло до крайнього Заходу Європи – те властиве й крайньому Заходу України. Те й у дусі споріднено до крайньої межі. Такий бентежний у незбагненності збіг і душі, й долі. Та збігів немає, коли вірити квантовій механіці, а є тільки закон Божий чи закон Природи (що одне й те саме, як придивитися ближче). Отож і буття Заходу має існувати як категорія, наче архетип, що ховається в колективному (не індивідуально-особистому) несвідомому людини.  Острів поетів і святих – це не лише про Ірландію, те й про Україну. Нас єднає зі світом кельтів повсюдна й завсідна цілісність душі, яка народжує геніїв наче мимохідь.
 
    Зізнаюся, сам використовую The End як знаряддя медитації, як тибетський монах – свою мандалу. Коли мені важко, коли не хочу жити, коли екзистенція вимагає від мене забагато. Отут пристав до компа десь годин на вісім поспіль, споживаючи цигарки одну за одною, десь пішло зо 50, точно не скажу, бо не було як лічити. Дослівник того перекладу зробив ще за рік, а все сил не було взятися до чинення з поезією. Зате оцей переклад написався сам по собі: свідомість мовчала – тільки зір і слух бралися до роботи, та ще щось темне в глибині, про що я й уявлення не мав. Що вийшло – те мене здивувало самого. Видко, тая індивідуація торкалася й мене, глибше, ніж я сам про це знав. Магічна річ – тамта несвідомість неособиста.
 

 

 
# 3
 

    А як це стосується суспільного життя? Воно ж постало екстремальним. Всі ми містично перемістилися безпосередньо в потік історії, в течію її пережиття. Події з периферії зовнішнього перейшли в життя нашої душі. Через те й сама наша душа стала подією, однією унікальністю, якою ця історія й дихає щомиті. Заявила про себе діонісійна природа спільноти, народу, нації. Правда, хтось про це як не відав, так і залишився в темряві невідповідних часу понять: переважно це стосується людей «теоретичних» (ой, леле, горе мені з ними!), що черпають свій матеріал із популярних брошур, промов політиків, із мас-медійних кліше. Комусь новий стан спричинив невротичну дисфункцію, а відтак закинув стражденних ув обійми масової свідомості, що шукає винних виключно поза собою – в обставинах зовнішніх, нелюдських, неспіввимірних із індивідуальністю. Чимало людей перебувають в дискомфорті: тривожне завтра, нужденне теперішнє, безліч можливостей – і жодних гарантій. Тернистий шлях свободи, авжеж.
 

 

 
# 4
 
    
     Ось приклад таких психозів. Навесні 14-го року в Донецьку, опанованому шабашем і гарматним вогнем, чути було, як місцеві мешканці голосно нарікали на недостатній асортимент молочних продуктів у донецьких крамницях... Що тут можна коментувати стосовно психічного стану донечан? Хіба кидається в очі повна неадекватність дії та її сприйняття в свідомості тамтих людей, якщо серйозно гадати, що така свідомість узагалі все ще наявна, тобто, що вона не асимільована несвідомим, перетворившися на слухняну ляльку навіяних пропагандою й забобонами демонів та чортів. Це ж тільки один відносно безневинний приклад. Ширший погляд вловив би й страхітливіший бік справи: пересічний мешканець Донбасу, опинившись у лабетах російських окупантів та їхніх найманців, зрадивши всі приписи українського громадянства, голосно волав до ненависної йому України одне тільки слово «Дай!!!», на що цілком логічно й закономірно міг би отримати (й отримував, бодай якоюсь мірою): «Хтіли – те й маєте, а коли замало – то й матимете ще». Тут варто було б згадати таке. Зовсім не проросійські індивідуальні особливості чи антиукраїнська ідіосинкразія мешканців Донбасу призвели до бойових дій у так званій «зоні АТО». Чверть століття після проголошення незалежності України для неупередженого українського розуму було очевидно: бойового зіткнення з імперською Росією не вдасться уникнути простим заплющуванням очей на реальну проблему. Таким чином стояло тільки одне питання: де саме в межах України простягатиметься театр воєнних дій (ТВД), а також – на якій умовній лінії цього ТВД вдасться зупинити загарбника. Маємо те, що маємо (зупинили там, де зупинили) – тобто вище голови не стрибнемо станом на сьогодні, хоча час грає на нашому боці. Бо впевнено крокуємо до тісної військово-політичної співпраці з Америкою та певною сукупністю країн, що рішуче порвали з радянським минулим. А відтак вимальовуються обриси нового військово-політичного альянсу, що для України на найближчу перспективу стане важливішим навіть за НАТО чи ЄС. Цей новітній прагматичний альянс вартуватиме в підсумку всіх українських витрат та втрат, навіть української крові – це самоцінний наслідок і результат нашої здатності до самооборони. За все заплачено й будемо платити ще й ще – щоби мати майбутнє, аби це майбутнє було справді вільним. А що ж Донбас? Горіти йому в пеклі, саме в тім, яке він для себе сам і обрав. Якщо там щось і лишиться, коли пожежа вщухне за роки, то неочевидно, за яким дідьком оте згарище буде Україні взагалі потрібне. Така ціна колективному донбаському психозу. Такий шлях і така доля в кожного збочення масової свідомості.
 

 

 
# 5
 

     Коли ж казати про Крим, те питання ще складніше. Бо автохтони тамтешні – кримчаки (кримські татари тобто) – прямі нащадки з’ясирених українців. І вони маєть право на свою вітчизну, бо іншої в них катма. Відтак проста історична справедливість прагне відновлення. Хочемо бути вільною нацією в світі – маємо допомогти кримчакам усім, чим можемо. Їхня справа потребує українського визнання. А це визнання полягає в боротьбі за Крим і в гарантіях кримчакам із боку європейської України: будьмо разом у борні за людську гідність і свободу. Наша цивілізаційна експансія – це й доля кримчаків.  
 
***
 
     Мабуть, кожному очевидно, що русские за жодних умов Крим добровільно не повернуть Україні. Не кажу про уряд Путіна, але хто б його не змінив там на посаді, від результатів анексії не відмовлятиметься. На цім заснована вся їхня «національна» істерика: не маючи талантів для цивілізаційного розвитку – погрожувати сусідам, зневажати всё нерусское в світі, бути ніким не визнаними пророками русского величия. Навіть коли ціна на русскую нафту дійде до 100 баксів за 1000 бочок. І коли б русским прийшлося вибирати між цивілізацією й зникненням із обличчя земної кулі, то й у такому випадку цивілізувати їх не вдалося б. Русские – антропологічний і ментальний тупик у людській еволюції.
 
     А відтак і поводитися з ними треба відповідно. Як вони розуміють тільки брутальний примус, то маємо бути сильними, озброєними не лише самим залізом, а і розумом, хитрістю, підступністю, безжальністю, далекоглядністю, непохітною волею – це все для правильного поводження з русскими.
 
     Навпаки, зі всім решта світом нам варто рішуче укладати спілки й союзи, набувати партнерів і друзів за кожну ціну. Зокрема, сприяти нашим могутнім союзникам у справі ізоляції Росії при першій нагоді й найменшій можливості.
 
     Тоді експансіоністській Росії буде гаплик, гангрена, розклад і розчинення в темряві всесвітньої історії. Дослідники майбутнього дивуватимуться: як? - і все це сталося через загарбання Криму?
 

 

 
# 6
 

     А це ретроспективний спогад однієї невротичної реакції. Років зо 5 - 6 тому доволі освічена та достатньо кмітлива людина вибухнула на власному сайті цілим фонтаном афектів, коли нещасний приблудний математик ризикнув прямо сказати таке: без бою не буде не лише перемоги, а й самої України. В чім тільки тоді не звунувачено було «терориста-провокатора», зокрема, й у потенційному дітовбивстві апостольської родини, що по-біблійному вимагало побиття камінням призвідника розбрату й проповідника кровопролиття. Інші зацікавлені особи поширили цей вирок на більш популярний сайт, долучившися до праведної екзекуції банітованого негідника. Нагадаю: тоді Президент України мав непопулярне прізвище Януковича. Тобто така дискусія на відкритих (загальнодоступних) нет-ресурсах виглядала як простацький донос на адресу влади: ось він, той гад, ату його! Але час розсудив всі суперечки. Хоча й восени 10-го року той, хто хтів бачити, мав змогу вгледіти власне майбутнє, коли б був чесним щодо власного розуму.
 
     В старому вже фільмі Спілберга екс-президент Адамс напередодні Цивільної війни між штатами промовив таке: «Нас лякають війною, коли скасуємо рабство. Мовляв, Південь такого не попустить. Однак, вітці-засновники США заповідали цінності свободи. Коли хочемо бути вірними цьому заповітові – маємо діяти відповідно. Ну що ж, як війна – то війна. За нашу велику мету: право на життя, свободу й щастя. Досить лякатися, готуймося взятися за зброю». Інший старожитній американець – Патрик Генрі – казав до Континентального конгресу приблизно таке: «Нас страшать, що зараз ми надто слабкі, щоби дати відсіч ворогові. Та ми ніколи не почуватимемося сильнішими, аж допоки не опинимось у кайданах, а відтак зникне геть підгрунтя для цього почуття. Як на мене – я волію не чекати на це. Дайте мені свободу, або - як ні - дайте мені смерть.»
 
     < ‘Is life so dear, or peace so sweet, as to be purchased at the price of chains and slavery? Forbid it, Almighty God! I know not what course others may take; but as for me, give me liberty or give me death!’ – Чи ж є таким життя дорогим, чи мир є таким солодким, аби купувати це за ціною кайданів і рабства? Боже всемогутній, зглянься! Не знаю, на що наміряються інші; та як на мене, то дай мені свободу чи дай мені смерть! >
 
     Ці нехитрі слова спонукали Конгрес оголосити війну за незалежність США й поставити на чолі армії Джорджа Вашингтона – тобто було покладено край ваганням і несміливій обережності вичікування. Що не було запорукою перемоги, коли солдати армії Вашингтона залишали на снігу, крокуючи маршем, криваві сліди босих ніг... Але перемогли – і тим спокутували всі поневіряння. Чому так сталось? Бо вони вірили й знали: крім них ніхто не здатен на таке. Бог за свідка: як важко було навчитися траперам і фермерам встояти на три залпи (на три залпи – отих мушкетів, що треба було заряджати з дула під нищівним ворожим вогнем) - в першій лінії проти досвідченої регулярної британської армії. А трапер тільки й вмів од народження, що самотужки полювати на звірину, аби сім’я не вмерла з голоду. А фермер найкраще знав, як порати лани, ростити збіжжя. Велика нація починалась із великих офір людського життя. Варто про це знати й пам’ятати – нам у першу чергу. Бо ніщо не дано в цім світі задармо.
 
      Цей спогад не має за мету якусь «священну» помсту чи якесь визнання нечуваної прозірливості, зовсім ні. Повітря 10-го року було насиченим. Бачення – загостреним. Тільки й того. Цікавим залишається хіба невротичний викид біблійного персонажа, а таких не бракує й зараз. Хай там як, а їм не вдалося втекти від реальності. Дуже на це сподіваюсь. Бо вірно й таке: чимало добрих українців (аж забагато їх – так виглядає) до часу пішло з життя в ім’я незалежної України, тільки за тим, аби нація жила. Перелік почався не в 14-му році, значно раніш.
 

 

 
# 7
 

     От і остання болюча згуба: минулого жовтня не стало поета Андрія Панчишина: клятий канцер улучив, як сліпа куля – життя скінчилось у 56 років. Хоч і мешкав у Кийові останні роки, та попіл його батярського серця дістався додому – на рідний Личаків – святий ґрунт поетів. Співав свої поезії для нас якихось років зо 30, не думав, як прожити подовше, спалив себе, а в нас лишилось почуття неспокутуваної втрати. За те ми були йому повсякчас вдячні, і в роках галицо-волинської революції (1988 – 1990), коли відроджувалася нація упівських героїв, і за меркантильної доби сучасної, коли не відали, чого коштує батярському серцю просто битися зі дня на день. Ми повнилися щастям, коли його поезія жила межи нас. Ну як за це можна відплатити справедливу ціну? А чи він хтів би тої відплати? Душа болить, коли втрачає той образ буремного Львова, що постав 90-го року. Жоден не скаже про нього краще, ніж співалося в його пісеньці:
 
...на Личаків ні вдень ні вночі
не ходили чужі паничі
ту є мій рідний край
ту для батяра рай
ту співаю си файдулі-фай
ту смієш си коли тебе б’ют
ту москальскую водку не п’ют
ту тихесенько грають для нас
мандоліна гітара і бас
 
шлюбні мешти в батяра їдні
як забава – то вже на три дні
як горівка – то пити до дна
як любов – то до смерті їдна
нині згублю – а завтра знайду
не попрошу – а ліпше вкраду
але знов будуть грати для нас
мандоліна гітара і бас
 
добрий бімбер для батяра мед
лиш мусово платити вперед
гонорово постав’ю на стіл
першу вип’єм за душі без тіл
ну а другу – за ладні тіла
жеби хтіла душа і могла
 
За Личаків!
За Замок!
За Львів!
За тихесеньку пісню без слів
що її заспівають для нас
мандоліна гітара і бас

 
...
 

 

 
# 8
 

    
А тут нема ще чогось додавати, бодай услухатися в певний словотвір, властивий батярам і філософам:
 

 
...Леді Мак Кен не була прудконогою, а все, либонь, через давню звичку робити будь-що неквапливо, і через ноги, не менш давні й недужі, але зараз вона з кожним кроком бачила всі ці рухи дедалі ясніше. Бо як леді Мак Кен, так і Уот рухалися в один бік.
Леді Мак Кен, вірна дочка своїх войовничих католицьких предків, була не з лякливих, але вона обачно спинилася і, опершися на парасольку, чекала, поки відстань між ними збільшиться. І отак, то зупиняючись, то просуваючись уперед, вона йшла на безпечній відстані від цього дивного, цибатого опудала, поки не дійшла до воріт свого дому. Тут, вірна духові своїх давніх предків лицарів, вона підняла каменюку і з усієї сили, яка у хвилини гніву ставала безмежною, пожбурила її в Уота. Очевидно, Господь що завжди був поблажли¬вий до місцевих Мак Кенів, і зараз водив її рукою, бо камінь таки поцілив у капелюх Уота і, перш ніж упав на землю, завдав йому неабиякої шкоди. Тут, безумовно, не обійшлося без провидіння, бо варто було каменюці влучити в його вухо або у потилицю (це зовсім близько), тоді б він мав відкриту рану, яка ніколи-ніколи б не закрилася, бо Уотова шкіра зле загоювалася через нестачу якихось речовин у крові. Минуло п'ять-шість років, а з його правого боку все ще виднілася гноївка травматичного походження, дарма що він день і ніч бинтував її перед люстром.
Якщо не рахувати того, що він зразу ж поставив свої валізи на землю, підняв капелюх, нап'яв його собі на голову, взявся знов за валізи і після кількох фальстартів пошкандибав далі, Уот, вірний своїм принципам, сприйняв цей вияв агресії так, наче то було стихійне лихо. Ото найліпше, упевнився він, якщо вже таке діло, непомітно витерти кров червоним носовичком, який він завжди мав у кишені, підняти те, що випало, і якомога скоріше чесати далі дорогою або потягом. З ким, мовляв, не буває. Але вихвалятися тут нема чим. Бо подібний підхід від постійного вжитку став частиною його натури і геть витіснив з неї почуття образи, тому, приміром, коли йому плювали в очі, то він обурювався не більше, ніж якби луснула ліва підтяжка або якби фугасний снаряд влучив йому у задній прохід...

(Семюел Бекет. Уот. Переклав Володимир Діброва.)
 
Така вже цілість образу й понять, що не містить позаду ніц, а тільки спонукає до тлумачень...
 

 

 

# 9
 

 
     Другий день Різдвяних свят – за північ уже в ірландському пабі «Христофор», що на розі Вірменської та Федорова. Нарід тішиться цілком демократично: студенти, айтішники, вояки, старі дідугани, красуні – до кольору до вибору. Людський вимір: музичка гра тихенько, янголи співають, коляда за колядою. Цмулимо неспішно по два дринки Сіксті Найн, Бушмілз, Джека Деніелса, Джона Джеймісона (без нього ніяк не можна), відтак – по філіжанці кави й мерщий на перекур надворі, де сніг ніяк не вирішить, чи розтанути йому, чи ще почекати... В душі мир і покій, на небі зорі, розум спочіває на речах простих і звичних українській людині. Наче ти вдома, буцім це й є твій дім. Це не назавжди. Така мить видалась, і кожен проживає її сповна. За кілька днів усе буде інакше. Екзистенція пробудиться й збудить знову, щоб яритися, палахкотіти, кудись вести, вимагати надміру багато, навіть усього, що в людини є. В старому місті чаїться осереддя часу. В нього втрапляєш несамохіть. І відчуваєш: це наш час, минущий і вічний, а ми тільки мандрівці, що зійшлись отут на хвильку, до нової подорожі, для когось – останньої. Чи всі вернуться сюди за рік – не знати наперед. Зате душі без тіл ширятимуть Лембергом завше, наче тут їх домівка рідна. Ну, нехай літають, швидкокрилі, не спиняють свого розгону. Те потрібно якомусь Уотові, що все своє несе із собою, йдучи під нічним небом у темряві, темний обличчям і сам. Усім відомий, нікому не знаний, на вигляд – чоловік університетський, котрий заповзявся перетнути цілий Універсум. До нових світів пролягла його путь. Аби не заблукав, аби не втратив ходи самотою. Схибивши, повернеться, тільки вже не вступить знову саме в цей паб, який теж зазнає нечутних змін, простягнувшись деінде на розі в обидва боки...
 

 

 
# 10
 

     Десь ще певно живий, іще дихає тридцятирічний чоловік. Назвемо його Джоном Доу (не в образу, а з обачності), щоби не завдати людині проблем зайвим розголосом. Він народжений у Криму, провадив свой бізнес, кохав свою малу батьківщину, мав батьків і власний дім, куди завше хтілося повернутися. Навесні 14-го русские забрали в нього все найдорожче, найближче. З початком АТО Джонні без вагань мовчки пішов у добровольчий батальйон. Воював у першій лінії. Згодом, коли почали ті батальйони розформовувати, на пропозицію стати професійним військовим не пристав. Але діло не покинув. Тривалий час працює за вахтовим методом: ходить у рейд із колегами за лінію фронту, продає сепарам ферми, вертається за кілька днів на наш бік фронту. Якщо не поранений (тут вже як вийде, хто перший встигне – тому й поталанить), то після короткого відпочинку знову в ділі. Минулого року зазнав важкої контузії (поруч вибухнув фугас), кілька місяців лікувався за західним кордоном України, але вижив. Дехто з його побратимів із тех рейдів не повернувся. Джонні далі зайнятий, але в нього немає ненависті. Він просто віддає за борги тим і там, де Бог схильний трохи зачекати. Джонні робить зараз те, що вміє найкраще. Без ідеологічної метушні, без нагород, пільг і виплат. Хоча й недоречно таке згадувати, але він до пуття не володіє українською. Та це не заважає мені розуміти його. Він не позує в камуфляжі для вікопомних світлин, не хляє по барах і не пише на фейсбук. Мабуть, не має на це вільного часу. Про нього варто було б сказати багато, що вочевидь неможливо. Якщо ж колись він зникне без сліду, не полишивши своєї найважливішої справи, за ним не ридатимуть, не справлятимуть урочих панахид, його ім’ям не назвуть вулиць чи громадських закладів. Про Джонні щоби писати, треба бути сучасним Есхілом, але такі мені наразі невідомі. На жаль, і я ним теж не є.
 

 

 
# 11
 

     Трагікомічна коротенька бувальщина з життя молодого запасного сотника. До війни був балакучим хлопом, із ностальгією згадував про службу. З початком бойових дій кожна воєнна подія потребувала його кваліфікованого коментаря: де й який «котел» - і хто в цім винний. Вважав себе в праві. Коли почалися хвилі мобілізації – екс-сотник почав ховатися. Кудись зникли військові чесноти. Ще в перших числах травня 14-го року, до початку швидких подій, ніщо не показувало, що брава людина прив’янула троха. Все було би по-людськи зрозумілим, коли б він не вдавав того, ким ніколи не був. Думаю навіть, якби його силоміць злапали під ліжком та відправили до війська – він би собі помалу служив, не відзначаючись жодним позитивом чи негативом, а потім розповідав би байки знайомим кубітам. Відтак не зазнав би збитків іміджевих. Однак, ні війську, ні сотнику – обидвом і досі не поталанило: вони так і не зустрілися. Сумна історія стосунків.
 

 

 
# 12
 

     У 14-му році приплив «бігунців» із Донбасу докотився й до Львова. Викупили хати й квартири, якщо мали гроші. Хто не мав, жив по хостелах. Отак у центровому закладі опинилася вагітна жіночка з шестирічним хлопчиком. Мешкала там пару місяців, поки родина, що втекла раніше, не забрала її до себе. До персоналу східна кубіта ввесь час щось недобре мала, нарікала на лютих «укрів», які, мовляв, усю цю війну затіяли, а вони ж там у Донецьку так добре жили. Казала: навіщо ж було гнати геть Януковича? Родина сплачувала за проживання вигнанки. Але хостел був повний ущерть волонтерами, матусями поранених українських вояків, бійцями добровольчих батальйонів – жодних грошей з них не брали, хоча вони й ображалися на це часом. Донецька кубіта з цього була трохи люта, бо платила аж по цілому баксу за день. Коли почався вересень, її малий пішов до батярської 62-ої школи на Театральній – в перший клас. Можна не сумніватися ані на хвилину: там з нього зробили справжнього українця, легко й швидко. Але добра річ: жоден із гостей хостелу не здогадувався, що чоловік донецької жінки ввесь цей час воював на боці сепарів. Може, лиха б і не сталося, проте й гарантувати було б заважко.
 

 

 
# 13
 

     Як рухатися вгору вулицею Горбачевського, вийдеш на Генерала Чупринки – просто до греко-католицького храму св. Климента. Минулої зими (з 14-го на 15-й рік) позаду церковних споруд, на подвір’ї  в господарських приміщеннях день у день старенькі бабусі (навіть дуже старенькі) плели маскувальні сітки для фронту. Вони робили це практично без опалення. Більшого вони сами від себе дати не могли. Від них і цього не вимагалося. За цю працю не існує жодної плати: кожної буде замало.
 

 

# 14
 

     Тої самої зими на Львівщині харківські й львівські молоді хлопаки разом складали й постачали до війська безпілотники. Робота коштувала символічно, тільки комплектуючі імпортні треба було проплатити, та й ті завозилися через сусідню Польщу, що виходило в рази дешевше. Тоді проблема стояла дуже гостро, аби не стріляти наосліп. Кожний виріб проходив повне випробування за околицями міста. Від недосипання й утоми під час регламенту безпілотника хтось щось не так з’єднав ув енергоблоці й залізяччя вибухнуло. Один позбувся пальців на руці, другий втратив око. Хто прийшов їм на зміну, теж працював безоплатно. Жоден не нарікав, такі були стандарти життєві, про які ці молодики за рік до того навіть і не здогадувалися.
 

 

 
# 15
 

      <  ніч, згадувана  уривчасто >
 

 
- ...Чому саме ти?
 
- А... дідько зна. І чому б не мені? Я ж не вбого жив, мав таку-сяку копійчину, здоров’я нівроку, не бідував. Кажуть, за цікаву працю ще й гроші? Тут друга мав, тепер його немає. Сім’я зосталася сама. Вони і до того мали клопіт, а тепер як? Та його вже не вернеш. А я сам по собі, знаєш, даю раду завжди. Я такий... ну, жилавий... нікого не перепрошую... Є ще молоді, досі до пуття не биті, хай поживуть. Інші лямку тягнуть, щоб ноги не простягти. Не все ж ними діри затикати, а? Чи як бідний, то й мобілізований?
 
- Це зрозуміло. А як же, чи не страшно було?
 
- Чесно? Курва, попервах аж кишки вивертало. Та і зараз буває. Не щоразу, але буває. Потому звик троха, пішли геть ті корчі. Ну, думаю, тільки б не подерло на шмату, щоб отаким жити. Це головне. Оте був би капець. А як не житиму, то що за біда? Це дурня, мене ж уже не буде, правда?
 
- Правда, хочеться вірити, що так...
 
- А знаєш, дивна річ. Раніше тільки по кінах чи там книжках про таке чув. Коли всі йшли, бо треба ж було дім свій захистити, розумієш: дім свій, а не якусь поважну дупу...
 
- Всі не всі, а когось і копняком підганяли. Так уже влаштована людина посполита: їй завше є чого втрачати, най би й останній бідак був, а жити хоче. Та й нема тут ніц епічного, щоб у крайній потребі піти і голову покласти, чи ще гірше: руки-ноги під кущем залишити. Епос напишуть згодом, і зроблять це ті, хто там не був. А зараз, як послухати радзейко, все не те й не так. Того не знати, цього не вдіяти. А що взагалі можна знати напевно на війні, спитав колись старий Вінні. Дідько, я не знаю більш чесного вислову. Як це бачиш?
 
- А що тут бачити? Навіть як один постріл на сотню влучає, то і він для когось, а? То і ти можеш наступним бути. Нема ради. Найпаскудніше - про таке думати і чекати. Я тобі кажу, про це не думаєш, точно. От як велику гору лайна маєш перекидати. Воно, курва, смердюче, липке, лаби ниють, поперек відвалюється. Поки не перекидаєш, нема спочинку. Так і бачу себе з тими ґралями... Ту нема про що оповідати за чаркою.
 
- То помовчмо.
 
- ...
 
- Не шкодуєш за тим, що побачив те й се?
 
- А, ти про бардак... «Ідзе войсько, банда гра, пан поручник в портки сра...» Не мав я великих ілюзій, але одна штука - здогад, а друга річ – близьке знайомство. Затям собі: люди є люди, всякі різні. Щось має їх докупи звести. Воно і зводить. Помалу, ясна річ, але незворотно...
 
- Власне, в цім я й не сумніваюсь. Усе добре колись починається з руїни чи з того ж бардаку. Тільки під вправною рукою приходиться платити меншу ціну. Бач, оті цабе солов’ями співали, які вони мудрі й професійні, поки не почали людей задурно класти. Добре, що не дивізіями, Богу дякувати. Бо дивізій у них не було. Все, чому вони навчилися на посадах, так це хляти й помалу тягнути, що лежало без догляду. Було б, мабуть, корисно для справи звільнити їх і посадити на мінімалку, як роботяг. Сами ж не підуть і не стрільнуть собі в скроню. Чи ти, може, про таких чув?
 
- ( сміється ) За це не варто переживати, в разі чого знайдуться добрі люди, допоможуть... Ти, брате, про дещо з нашої розмови забудь, О.К.?
 
- Та я й не пригадую ніц такого, страшна хвороба той склероз. А ти не май мені за зле, що про дурне питав. Я ж переважно мовчу. Не маю будь-кого за панібрата.
 
- Не бери до серця. Веселих свят, Патлачу...
 
- Веселих свят, Драйвере...
 

 

 
# 16
 

  Мік  і  Мікі
 

     Подарунок на уродини: cat (не tomcat, а просто cat). Micky втратила домівку за лихого збігу обставин. І тепер у свої чотири роки має звикати до Mickey – дзяда-відлюдника. Згодом вони пристосуються до нового життя. Бо над усе люблять одну й ту саму людину. Mickey має нелагідну вдачу й низький голос, але вчиться доглядати живу душу, яка цілком залежить од нього. Micky тужить за своєю згубою й сподівається стати потрібною новому хазяїну (якщо його можна так назвати). Обоє цінують свободу – це має поєднати непоєднуване. Mickey бережно тримає в незграбних лабах тую тендітну істоту, що довірливо - а водночас і сторожко - тулиться до нього, мружачи ясно-блакитні очка й злегка тремтячи. Micky час од часу тихенько плаче на свій манір, краючи серце старому Mickey, всі думки котрого відлітають ген у те міжлюддя, де молодість прагне щастя, а дістає розпач і журу. Дивним чином ці двійко Божих створінь зустрілися на зламі обох цих доль. Дивлячись на них, я не знаю, посміхнутися мені чи відвести погляд, аби ніхто не побачив зрадливих сліз.
 
**
 
    Як часто місце одного заступає інший, щоби бути любимим, будучи любим тому одному. Персоніфікація почуттів. Перенесення. Тоді комплекс вини знаходить інший об’єкт. Не наважуючись на пряме співчуття, страждаєш, коли мучиться замісник. Бо жаль до кішки цілком прийнятний для дорослого чоловіка. Несентиментально, коли маєш прив’язання до малої тваринки. Людину ж це легко може образити й відштовхнути. Заскладно? Але люди сами непрості. Даремно чекати від них геометричної прямоти.
 
     Наділяти чотирилапу крихітку людськими якостями? Твоїми власними. Чом би й ні? Хтозна, про що вона думає, коли думає взагалі. Приміром, тобі не дано плигнути на шість футів угору без розгону, миттєво обрахувавши ситуацію балістичним комп’ютером. Зате маєш мільйон засобів не відчуватися самотним. А вона цього не вміє. Зате вміє заснути в тебе на колінах, простягнувши передні лапки й уткнувши носа тобі під паху. Ти не вмієш дряпатися кігтями без злоби – вона не відає, що таке справжня бійка. Компенсація навзаєм...
 
     «Є такі рани, які можна вигоїти лише серцем. Вона була жіночна жінка, не те що інші легковажні дівчата, котрих він знав, які знехтували жіночністю, оті велосипедистки, котрі показують те, що не годиться, а вона жадала знати все, пробачити все, коли їй пощастить закохати його в себе, примусити забути минуле. Тоді, може, він її ніжно обійме, як справжній мужчина, притиснувши до себе її слухняне тіло, і кохатиме її, свою найдорожчу дівчинку, заради неї самої.»
 
(Джеймс Джойс. Улісс. Переклав Олекса Терех)
 

 

 
# 17
 

     Ukrainian prayer
 

     & ...Я народився за два роки по скону найстрашнішого ката в історії людства, за десять років після закінчення пекельної масакри, цим катом улаштованої. Над поколінням моїх батьків панував страх. Смерть за їх життя стала справою звичайною, буденною, технологічною.
 
     ■ ...В чомусь мені, звісно, поталанило. Років із чотирьох я відкрив для себе читання, щоби не розлучатися з ним відтоді. В кожнім гарнізоні була така-сяка бібліотека, яку я прочитував - скільки мав часу. До батьків із запитаннями не звертався, намагався сам з’ясувати, в чім діло було. Шкільна наївна наука мене розвеселяла, математика тішила, бо була серйозна.
 
     & ...Коли кат сконав, ніхто не позбувся жаху, що вгніздився в душах. Одні просто боялися за себе, своїх близьких і друзів. Другі знайшли раціональне пояснення, чому страх має бути природним. Треті складали мистецькі гімни страхові. Боятися було чого, бо «воно» не мало людської подоби, існувало анонімно, збирало данину безупинно.
 
    ■ ...Радянці мали за свого ворога загальну письменність, яка провокувала в людині думки. У віці 8-ми років я потрапив у Східну Німеччину, спершу в Бранденбург, потім у Саксонію Ангальт. Всі шість років ішло становлення мізків, якому неабияк сприяв Захід, навіть той, спотворений радянською окупацією й місцевими кишеньковими урядовцями. Зростав у середовищі зброї, бібліотек, середньовічних німецьких містечок і ландшафтів. Гадаю, що саме з того часу став людиною Заходу, налаштованою проти всього радянського.
 
     & ...Троцькіст Орвел не мав зеленої уяви про цей страх, коли писав свій роман 1984, всі його сюрреалістичні конструкції блякнуть перед посполитою радянською дійсністю. Сартр кохався в прорадянській риториці, небитий скурвий син. Узагалі, жоден лівий інтелігент Заходу не міг помислити, що радянщиною можна жити з дня на день понад 70 років поспіль (хоча саме ці інтелігенти заслужили потрапити у власну мрію, без права листування).
 
     ■ ...Пізніше, коли вже вчився в університеті, розпочав суперечку про світ із батьками, яка тривала до їх останнього дня. Ми вже належали до різних культур, а вони не відчули й не втямили, коли й як це сталось. І тут не було ніц радісного для мене й для них. Прірва з часом тільки глибшала. Хоча повага до старого солдата не полишала мене, але це навряд чи можна було назвати любов’ю. Коли він помер, я пізнав почуття провини, але не до того. Матір була правильною жінкою зі строгими правилами й усілякими чеснотами. Однак, і це не зблизило нас, на жаль. Його українське та її литовське коріння було для них чимось байдужим, але не для мене.
 
    & ...Радянщина – це голий терор, тотальність насилля, повне й остаточне знецінення людського життя. Водночас це й суцільний абсурд, неможливий без тотального терору, абсурд, що служив терору виправданням – у свою чергу. Мабуть, уперше за всю історію людина потрапила в пастку: теоретично-логічну, економічну, соціальну, психологічну – і в фізіологічну, авжеж. Рабство звелося до самої фізіології: їсти-пити (впроголодь), випорожнюватися (під конвоєм), розмножуватися (в бараках і казармах), напружувати м’язи (на довічній каторзі) – все за суворими приписами. Жоден не володів своїм тілом і життям, не кажучи вже про думки й почуття. Повне схудоблення людини.
 
   ■ ...Історіографію я вивчав не так за радянськими підручниками, як реставруючи з крупинок генеалогію моїх пращурів із Великого Князівства Литовського. Увесь історичний світ я змушений був створювати самотужки. З того часу я в нім живу й не мислю собі реальності іншої. Це була складна праця. Мабуть, тисячі людей у різний час свідчили мені про минувшину та сучасність національну. Що таке нація знаю не з агітпропу.
 
     & ...Радянщина мала свою субстанцію (речовину): фаталістично-месіанську фанатично-варварську спільноту, що чомусь зветься «русский народ». Чому взято в лапки? Бо та спільнота сама себе так назвала, не маючи стосунку ні до Русі, ні до народу. За походженням і власною суттю - це збрід покидьків, стадо, зграя. Всі зіпсуті (корумповані) елементи з різних культур у процесі здичавіння потрапляли в простір і в тіло «русского народа». «Комуністичні ідеї» органічно й природно влилися в голови того наброду, вперше надавши йому «сенс» і форму існування (всі попередні «сенси» й форми хибували на штучність і надмірну заангажованість світовою культурою). Відтак, радянщина має свою субстанцію, бо субстанція нестворена, неподільна, в певному розумінні вічна – існує всупереч часу й перебігу історії. Поки що її кубло – Росія. Але відноги простягаються на всі боки – за межі Росії, на терени колишніх колоній і залежних територій.
 
     ■ ...Наука теж для мене має людський вимір, коли кожне ім’я в ній стає живим. У царині філософії, як з’ясувалося пізніше, мені пощастило власною ходою дійти до деяких думок Гайдеґера, К’єркеґора й Ніцше, коли ще не були приступні оригінали чи переклади. Близьке знайомство з їхнім доробком засвідчило це. Зрештою, я жив кілька років зовсім поруч зі схроном архівів Ґете й Ніцше – отакий парадокс радянської доби. Саме тоді Giorgio Colli й Mazzino Montinari працювали з рукописами Фрідріха Вільгельма, щоб уперше видобути істину з перекручень і нашарувань публічної опінії. Всього цього я не знав саме тоді. А коли взнав, то вже існувало двадцятип’ятитомне повне критичне видання творів німецького філософа. Все наступне життя я потроху надолужував втрати з філософії Заходу. Щось із того залишило мене відчуженим, а інше ввійшло складовою частиною світогляду, який формулювався просто: все, що сприяє мисленню й образності, є благо.
 
     & ...Не знаю, що можна зробити кардинального (остаточного, принципового, суттєвого) просто зараз із Росією як державою, з підданцями Росії – як із спільнотою. Кожен замах на впровадження культури тут матиме наслідком хаос і стрімке здичавіння: конденсація перенасиченої хмари пороків і вад виглядає неминучою. З огляду на катастрофічний характер кожної можливої спроби цивілізувати русских, з такого кута бачення, борюкатися з тим утворенням безглуздо. Бо ту субстанцію ще й годувати прийшлося б, ще й впроваджувати санітарний контроль, піклуватися про її неврози й психози. А оскільки вона й є один чималий психоз, то лікувальні заходи виглядатимуть проблематично, а навіть і просто сумнівно. Краще дати хворому спокійно вмерти, не випускаючи його за межі лікарні, годуючи звичною йому баландою. Це вже футорологічне питання, в масштабі століть.
    
     ■ ...Вперше побачив Україну в 26 років, коли опинився в Станіславові, прямуючи до Яремче й ще далі в гірський бік Чорногори. Відтак пов’язав життя з Галичиною та Гуцульщиною. Там, у гірських лісах, під час перепочинку, відклавши сокиру, пив із гуцулами димку, а вони вчили мене звичаєвості. Над Прутом, Черемошем, Тисою – у букових та смерекових сутінках. Мова постала для мене саме гуцульською говіркою, різдвяною колядою, баладою про Довбуша молоденького чи гуцулку Ксеню... Тоді я ще був неписьменним, але досвідченим мовцем. Першу книгу українською прочитав, коли два тижні потерпав од пневмонії, лежачи в охайній ґражді на березі Пруту. Дивним чином це виявився псевдоісторичний виплід Натана Рибака. Зате твір був грубезний і допоміг із наддніпрянською лексикою, гм...
 
     & ...Після рволюції 14-го року навкруги простяглась яснота бачення: конає в Україні радянщина. Цей гнилий труп ще отруює повітря смородом, ще живить корупцію духу. Але приречений на зникнення в неславі й непам’яті. Його базис – ідіоти, нетеси й покидьки – повільно сходить у небуття. Справді, легко дозволити собі ідіотизм, інфантильну дурість, забобонну мізерність, якщо не потрібно щодень і щомиті важити своїм життям, ідучи в бій. Отам, стоячи навпростець перед обличчям смерті, стаєш нелукавим і щирим. Долаючи страх, вибиваєш підпору з-під ніг радянщини. Стаючи вільним, кидаєш коритися терору.
 
     ■ ...Коли потрапив до Львова, був уражений: так бо він скидався на німецьке місто мого дитинства, хіба трохи занедбане окупантами, нема ради. А він і не скидався, просто був цісарсько-королівським Лембергом, що височив на вододолі між північними та південними водами Атлантики. Сполучна ланка культур, загадка для чужинця, вірний друг мандрівника, патериця у прощі на захід сонця. Сірий брук, сірі мури, сіре каміння. Буйне небо і вітер примхливий, промінь світла на битім шляху. Діамант у короні Данила. Храмів хмара, випроба для вір.
 
    & ...У річницю народження Джорджа Вашингтона в муках і крові з’явилася на світ нова, справжня Україна. Море справ невідкладних, океан завдань людських. Незалежність справжня, що має опертя в суверенності людини. Коли б навіть не рабське минуле, то й це було б надзавданням, штурмом небес. А як додати спадок сервільний – таке поривання стає воістину сингулярним, нескінченним у замаху, божественним - у виклику льосові.
 
     ■ ...Оце саме тут – у греко-католицькому храмі Преображення Господнього на Краківському передмісті – я вперше у житті преклонив коліна, промовляючи Credo. В цих древніх стінах колишнього кляштору тринітаріїв, які піклувалися викупом полонених хрестоносців у столітті 12-му по Різдву Христовому, сам відчував єднання з культурою Заходу, до якої складав присягу. Двійко чоловіків стояли віч-на-віч: молодший - із хрестом на грудях - - і старший - із сивиною в чуприні. Парох рудий отець Орест із глеком святої води проникливим оком тямущим позирав на новохрещенця, котрому вже йшло до сороківки... На спогад лишилося Святе письмо, перекладене Пантелеймоном Кулішем, таке саме, як у кожної з моїх дочок.
 
     & ...І ми помалу доходимо необхідності страти радянської епохи в цілому. З її червоними бовванами на наших майданах. З її неоковирними назвами міст і селищ, вулиць і установ. З її блюзнірськими русскими попами, русскими книжками в бібліотеках і крамницях, русскими фільмами й медійними засобами. З її «діячами» русской антикультури. З її ностальгією за рабським мунулим. З її «двомовністю» й неписьменністю. З її запереченням живої звичаєвості української.
 
      ■ ...Минулого року, хорий і ледь живий, забрів до іншого барокового храму св. Андрія, до історичного осідка бернардинців. Сів на лаву й поринув у медитацію. Такий стан, коли покій сходить на людину й відчуваєш себе вдома. О тій порі зрозумів: краща частина життя пройшла тут – у Львові. За це склав подяку Богові, що пильнував мене щиро, відвертаючи від гніву й нерозважливості. Коли й помудрішав, то це не моя заслуга. Якщо ж ні – то прагну тамтої немудрості в прийнятті своєї долі. Сплила година, став на рівні й пошкандибав назовні, посміхаючися в душі, трохи відпочилий і злегка наснажений.
 
     & ...Хай не здригатиметься душа українська, хай не схибить рука, коли здійсниться присуд Божий та людський. Тому, що в корчах конає, слід дати належний поштовх, аби згинуло воно без сліду й зволікань. Так, невдячна справа розчищати бруд. Однак, без цього не обійдеться. Коли й є певний сенс ув існуванні мого покоління, то це сувора праця гробокопача. Щоб не забирати дорогоцінного часу в молоді, вона бо творитиме нове, саме коли ми збиратимемо докупи смердючі рештки минулого – аби поховати без жодної урочистості. Амінь, браття й сестри.
 
    
 

 
# 18
 

     Дивлюся на гарну світлину: пара молодят, юні й вродливі. Він – двадцятирічний харків’янин. У пекельні дні на Майдані виносив з-під вогню поранених і вбитих. Був на полі бою від початку й до кінця. Не пішов «у політику», не дає інтерв’ю, не пише спогадів, не полюбляє оповідати про пережите. Додому вже відтоді не повернувся. Вона – вісімнадцятирічна красуня. Теж перебралася з Харкова до Львова, щоби вчитися в Львівському університеті. Батьки з подивом довідалися, що дочка вийшла заміж за майданівця. Це покоління символізує для мене той Харків Жадана, той український Харків. Значить, іще не все втрачено. Років за 25 у Харкові не пам’ятатимуть ані ригів, ані червону сволоту. Однак, оті харківські гріхи спокутувані не балакучою харківською публічністю, аж ніяк.
 

 

 
# 19
 

     Де затонко – там і рветься? Чи це направду так? Бо ж Донецьк та Луганськ не надто відрізнялися від Харкова? Тотальне зросійщення – спільна риса безталанного Сходу. Та чомусь тільки Донбас подався до дідька на роги. Ясна річ, москалики прагнули «новоросії» не в самому лише Донбасі. Так само зрозуміло, що наволочі по Сходу лазило неміряно, наче тарганів у захаращеній спіжарці. І тимчасовий український уряд був доволі безпорадний проти такої пошесті. Придивімося ближче: пожирачі стерва злітаються на труп, коли щось таки вже добряче засмердилося. Сморід од Донбасу стояв важкий уже роки, від самого початку української незалежності. Тому на трупі й завелися спочатку риги, а відтак і сепари. Мабуть, не про ментальність чи якусь емпіричну психологію тут ходить. Є в Донбасу досвідомий рівень буття, що визнає тільки силу, примус, як сказати брутальніше – тільки насилля над людиною. Ті, що зара патрають заручників, випускають назовні людські кишки, не кажи ти каманчі чи апачі – ті не розуміють ані аргументів, ані слів узагалі. Диспути з ними не проходять. Лише кулі говорять їхньою мовою. Ну то й що? Треба було втопити їх ув їхній власній крові? Масакрувати доти, поки не вишикуються  та не заспівають натхненно: ще не вмерла? Тим прийшлося б поставити себе на один щабель із донбаськими сепарами, вести саме таку війну, якої від нас домагається Росія. Війну на знищення, до випаленого геть ґрунту. А русские тим часом «крутитимуть кіно» про «звірства» українців, авжеж. Оті донбаські «шанхаї» горіли б ясним полум’ям, а їх мешканці все б обурювалися недостатнім асортиментом молочних продуктів у крамницях… Це ж смерть розуму, гангрена душі. Не простіше зробити санітарний кордон, оточити заразну територію залізобетонними дотами й стріляти на знищення кожного, хто попхається до нас із тамтої «дикої резервації»? Ага, Путіну потрібна перманентна воєнна криза в Україні, русские мають донесхочу іржавих радянських танків, на які не вистачить джавлінів, скільки б їх не мати. Зате фінансувати «лнр-днр» русские зовсім не готові, нафта бо впала до 32 баксів за бочку. Зашморг нафтовий Путіна дусить на смерть. То й треба йому допомогти вдуситися, бо ж небагато вже залишилося. Ті людські втрати щоденні, хоч і болючі, а без них не обійдеться й вони неминучі. Чого не можна робити, так того, щоби хоча б тільки обговорювати умови повернення Донбасу до складу України. Позбувшися гангрени, не має йтися про ін’єкції гною в організм, що пішов до одужання. Відтак доля окупованого Донбасу – повільний скін під пильним наглядом лікарів. Страшно виглядає? А чи буває нестрашний перебіг історії взагалі?  Людям трапляється легко пуститися берега – і майже неможливо повернутися спаленими мостами до знищених міст. Або ми встоїмо ціною деструкції донбаського сепаратизму – або не бачити Україні незалежності в історичній песпективі. Проста позиція, але важке усвідомлення її неминучості незворотньої. Що поробиш, як вибору катма? Тільки жити, стверджуючи життя всупереч смерті, яка завше поруч, завжди напоготові.
 
     Нація задовго перебувала в млявому стані напівсну після відходу УПА. Тоді не було жодної зовнішньої підтримки, бій точився без перспективи перемоги. Замах ішов у прийдешнє: ствердити образ нескореної України – для нащадків. І це спрацювало повною мірою. Тепер ідея фортеці на шляху східних орд стала постійно живим архетипом. Прийдеться звикати носити зброю, піклуватися про військо, виховувати зі синів справжніх вояків. Але процес незворотний: раз уставши до бою, не матимеш за мету покору. Хтозна, в чім сенс історії. Скоріш не в матеріальних здобутках, територіях, додаткових продуктивних ресурсах. Кажуть: історія не вчить. Вірно, бо неясний предмет науки. Зате вона виховує: гартує, наставляє на путь, зміцнює впевненість у ході. Народженню націй воїнів сприяють умови їхнього буття. Умовою становлення войовничості українською є необхідність покласти межу між Заходом і Сходом. Така межа вже дихає вогнем. Тепер її належить увести в образ мислення. Нам слід подякувати путінській кліці за створений і введений у тверде поняття образ ворога. Досі існувало інфантильне «в нас нема й не може бути ворогів». Адзусь! Жодного ворога нема лише в несвідомої аморфності. Становлення взагалі неможливо без опору. Відштовхуючись од загрози небуття – уперше починають бути. Введення в буття – це змагання, що не припиняється поки того буття є. Важливо те зрозрозуміти один раз, щоби надалі перебувати в ясності буття. Іншого шляху віднайти свою долю в нації нема. Доста вже тої знедоленості.
 

 

 
# 20
 

     Identitas (authenticity)
 
     Це комунікаційна сутність людини. В освоєності щоденного існування люди разом-один-із-одним, що й становить їхнє «є». Бути разом – мати віднесення й ставлення одного-до-одного, ставати тямкими один-до-одного - отже комунікувати один-із-одним. Що є субстанцією такої комунікації? Співбуття, яке фундовано й втілено в мовленні. Направду комунікація між людьми можлива на підставі мови, але не в антикварному чи суто інтелектуальному розумінні останньої. Мовлення стає взагалі здійсненним, коли ми володіємо контекстами. Тут ходить не так про розумове чи мистецьке мовлення, не про спілкування інтелектуалів (там свої складнощі цілком іншого характеру, засновані на культурних відмінностях вищого гатунку). Контекстуальність (встановлюваність значень і значимості слів і речень) у повсюдно-завсідному говорінні – ось головне для всіх без винятку мовників. Навіть самого себе кожен уперше розуміє із мовлення, тобто із співбуття з іншими. Ми тямимо в житті власному, сусідському, громадському, національному, бо за замовчуванням не потребуємо тлумачень у мовленні щоденному.
 
     Показовий приклад: один «носій» чужоземної мови впав у нерви, коли на свою адресу почув таке цілком чемне звернення – «хлопе», сприйнявши це за страшну образу й не вдчуваючи контекстуального – «чоловіче». Русскоязычные інтелігенти всі як один уважають, що «дівка» - це повія, а не молода гарна особа жіночої статі, до того ж і цілком порядна (я сподіваюсь на це, бо думаю так, як і більшість львів’ян похилого віку: «ото файна дівка пройшла повз»).
 
     Ми звикли щоденно діяти небагатослівно чи говорити скорочено (за цим легко упізнати чужоземця, що спеціально вивчав українську, але на такі скорочення не здатен). Кожна наша метафоричність, кожне наше прислів’я – із того виду мовлення. Це накладає високі вимоги на забезпечення точного контексту при артикуляції. Та цим вимогам задовольняє тотальна вживаність мови, коли контекст проживає свій перебіг у несвідомому, а відтак забезпеченому, захищеному, мобільному, живому. Несвідоме – це й є само первісне співбуття, один великий контекст можливого мовлення. Він важко формалізується чи взагалі неформалізовний, не тематизується в свідомості, зате миттєво мобілізується в практиках. Не потрібно великої освіти чи риторичного мистецтва для видобування того контексту в мовленні. Цей контекст як цільність зв’язків і відсилань утворює те, що можна позначити ‘життєвий світ’ – поняття, що лежить до суспільних структур і романтичних мистецьких образів на кшталт «природи». Взагалі пізніші структурні моменти й поняття надаються до витлумачень тільки із цього життєвого світу, з несвідомого контексту. Мабуть, ніде так ясно не виявляє себе контекст, як у тлумаченні понять, породжених пізнішою культурою.
 
     Але, якщо культура пізніша сутність, то на питання «хто я?» чи «хто він?» відповідає не вона. Вона навіть не першою ставить таке питання, передбачаючи ясність попередню, нетематизовану. Так, тлумачення відбуваються у культурах, які вже ідентичні в собі. Втім, із первісними контекстами постають і первісні ідентифікації, що потім беруться за наперед дані. Культури, які б не мовили вже заздалегідь, невідомі людству. Пізніша культурна функція: збирання й усталення лексики, заснування писемності. Понятійний апарат – теж надбання культур. У культурі мова шліфується й певним чином формалізується, стає тематичним предметом пізнання.
 
    Отже, ідентифікує нас мова й мовлення. Вони ж складають зміст і сенс звичаєвості, до якої не можна призвичаїти дорослу людину в університеті. Хіба що починати з дитячого віку й діяти не навчанням, а введенням в існування-завше-таким. Для того і виховання служить у розумінні його суті. Тільки тому й по тому звичаєва людина може стати ще й освіченою, моральною, естетичною, розвиненою інтелектуально (хоча може й не стати – це вже буде її найбільш свій вибір, залежний од розуміння її свободи).
 
     «Двомовність» - виплід радянський. Поза «радянською реальністю» такі химери на привіллі не живуть. Із відходом тої чортівні паде й сурогат «двомовності». У теорії – звісно. Зате мовний ерзац ховається в несвідомому «носіїв». Поки все з «носіями» гаразд, вони вправляються на наявному культурному полі, як Бог положить. А варто лише похитнути ґрунт під їх ногами, отут несвідоме маніфестує просто в їхні мізки. Зчиняється замішання й безлад. Коли ж ті «носії» ще й компактно мешкають у якійсь місцині, то маємо Донбас-14 як феномен сепаратизму, істерики, дикунства, запроданства – одним словом: лугандон. Безкорінність шукає виходу в глухому куті власного позачасового знедоленого існування, наштовхується всюди на порожнечу – і втрачає розум. Тут нема з чого дивуватися.
 
     (Навіть незмірно укоріненіші в звичаєвій культурі німці повелися на істеричні заклики психопата Гітлера масакрувати всіх євреїв до ноги, бо теж були попередньо налякані й перебували в стані прострації. Вони теж ідентифікували себе як жертви (!) уявних дій з боку довільної людської громади. Але ваймарські німці справді дуже бідували, що не виправдовує їхнього безуму, а тільки пояснює його причини психологічно. Де й як встигли до березня 14-го року набідуватися громадяни Донбасу – це велика загадка.)
 
     Дивуватися нема з чого, але думати є про що. Бо єдиного рецепта прищеплення звичаєвості немає. Приміром, щоби подолати пошесть заразну, щеплять вакцину й вельми ефективно. Зі звичаєвістю все не так просто. Потрібно принаймні чекати на зміну цілої генерації, щоб якась початкова форма звичаєвості постала в боях і подоланнях щоденного напруженого існування – в якості прояву людської солідарності. Причім, чекати активно, працюючи з дітлахами серйозно. Дорослих же можна тільки захищати від зайвих стресів і неврозів, щоби несвідоме з них не полізло назовні й не спричинило летальних наслідків од удушення психічними масами комплексів. Можливо, є сенс на певний час позбавити їх необхідності брати участь у виборах усіх мастей. Це крутий лікувальний захід, наче карантин, але помічний.
 
     Два уточнення.
 
     По-перше, в розмові про «носіїв» не йдеться про в Україні сутніх етнічних росіян, що обрали для себе українську ідентичність. (Хай Бог мені простить, якщо когось цим визначенням образив, але не знаю способу чіткішого означення цієї людської множини; щоб уникнути фатальних непорозумінь, я всюди в тексті для вказання на підданих сучасної путінської Росії вживаю їхню самоназву ‘русские’, виділяючи слово курсивом.) Тут є неперевершені зразки людських досягнень і ціла загальна гармонія існування щоденного. Зазвичай ці люди встають на бік ідеї української нації, бо потребують власної домівки й сталого та цільного буття: свого життєвого світу. Чимало з них із зброєю в руках обстали за Україну як за свою вітчизну. Честь їм і шана. Мабуть, українське підсоння живить таке становлення. Хоча це й не знімає відповідальності з українців за захист і наповненя української звичаєвості новими змістами й формами, притаманними цивілізації Заходу.
 
     По-друге, культурний занепад, що залишила по собі радянська минувшина на теренах України, дійсний і його далеко ще не подолано. Він не є нездоланним, але боротьба з ним важча за бойові дії на фронті. Передусім у такій боротьбі нема сталої лінії зіткнення, нема ясно визначеного персоніфікованого ворога, нема надійної й завше підручно-наявної зброї. До того ж нелегко самим визнавати власну неповноцінність цивілізаційну, а відтак од неї хочемо завше відвернути погляд, вдати, що все гаразд і прогрес є неминучим. У всіх негодах і нестатках хочеться звінуватити якусь загальну інстанцію чи субстанцію: владу всіх видів, анонімну корупцію як природне явище, марнославних і захланних осіб, які завше не ми. Так усередині кожного промовляє легкодухість і зіпсутість (corruptio – зіпсуття у власному сенсі, а не простацьке казнокрадство). З огляду на це corruptio неприйнятними та несумісними з українською звичаєвістю слід вважати такі публічні явища як-от: антисемітизм – від побутового до «теоретичного», конспірологія прикладна соціально-політична, ксенофобія всіх мастей, демагогія в обличчі бездуму й порожньої балаканини, «марксизм», «науковий соціалізм» і всіляка подібна «лівизна». (Різноманітних фобій, звісно, є багато, бридко лічити всі, щоб усього-на-всього застерегти від очевидного. Тільки хіба так «очевидно» те, що ховається в повсякденному бутті особистості, яка таїться в анонімності, у некритичному повторюванні поголосів і забобонів?) Окремо варто згадати апологетів «окремішності та унікальності українського цивілізаційного поступу», який не може бути ані поступом, ані цивілізованістю, коли мислиться відокремлено від цивілізації Заходу. Єдиним виправданням для речників такої неоковирної «ідеології» може слугувати їхня патологічна неписьменність, коли навіть вища освіта призводить до кипіння їхніх мізків і самозречення розуму. Чесний погляд бачить: де світ пішов усе далі на шляху до прийдешнього, там ізоляціонізм породив монстрів, приміром, таких як сучасна Росія. Колективний портрет російського підданого – це червоно-православний ксенофоб і антисеміт із манією величі, вбогий розумом і злиденний душею. Сумнівно, що такі принади здатні когось привабити. Хіба той приваблений сам потай втілює перелічені практики (коли ніхто не бачить).
 

 

 
# 21
 

 
     У переддень св. Миколая зненацька відчув, що мій ресурс життєвих сил вичерпано: на поверхню вийшла демотивація тотальна. Коли замолоду ноги мене кудись увесь час несли – то зараз я ледь їх тягну... Сумне самозізнання: оце й є старість, без прикрас. Один гуморист бовкнув, що відсутність сексу – це теж думки про секс. Це неправда і в ширшому розумінні, на жаль. Є такий стан: повне збавлення прагнення дій та думок. І цей стан видається нездоланним. У цім і кінець. Причім засобів боротьби – жодних, а перспективи теж нема. Отоді увага концентрується на втратах, хай навіть і на дрібних і незначущих. Приміром, порвалися мешти (хоча й не мали б), картина на стіні висить навкіс (хоча її й не рухав ніколи), зникло відчуття голоду (дивна річ: з якого б дідька?), слова хибують на сенс (якого не створено), зима не починається (хоча й заощаджується газ на опалення, дивним чином), тощо. За сукупністю ознак виходить, що й не жиєш, але й не пригадати, щоб помирав, бо не чути було плачів, тостів за упокій душі, а чи й бадьорих промов «так йому й треба». Ну й янголи не співають поруч, Петро не пропонує привітно вхідного квитка. Сіркою теж не пахне, температура коливається навколо 18 градусів із позначкою плюс, розпеченої пательні до п’ят не прикладають. Може, це чистилище? Тоді прийдеться чекати невизначено довго, поки не надійде черга й не спитають за все.
 
     Аж раптом (як у поганеньких літературних творах зазвичай кажуть) зустрівся з людьми, вдвічі молодшими за мене. Тоді й зрозумів: попри всю свою креативність і самостійність вони чогось од мене чекають. Ні, не мого зникнення з обличчя світу. Вони чекають підтримки в царині духу, там де, на їхню думку, я чогось устиг набути ще до їхнього приходу в світ. Можливо, це в них така ілюзія, а чи потреба несвідома. Не знаю. Та це мимовільне відкриття мене присоромило дуже. Я ж бо волів не заважати їм, не нав’язувати свого спілкування, не бути тягарем, не завдавати зайвого клопоту, всього-на-всього. Виявляється, для самостояння молодості вкрай потрібні приклади, взірці, потвердження, що така мета можлива в реалізації, що такий стан направду існує. Що поробиш, маю послуговувати, бодай у цім. Задавлю свій крик, своє ричання досвітньої пори, коли не постаєш од сну, а зриваєшся в нестямі на підлогу, аби скреготати тим, що лишилося від зубів. Не вдаватиму, а сильнішатиму наяву. Згадаю все, чого набув, коли вибухав угору, немов сто фунтів динаміту, тільки заради того, щоб досягнути зірок. І знов бігтиму попереду запрягу диких псів, які тягнуть сани пізнання, щоби встигнути, щоби рух не спинявся. З тою думкою пішов до крамниці «Є» на вулиці Галицькій, що в середмісті славетного Лемберга. Не вагаючись віддав останню сотку за книгу Юнґа – лишилося хіба на вінок ялинковий. За тиждень прочитав усе, дещо навіть тричі. Відтак взявся за The End. Зробив те, чого не спромігся за цілий рік. Я знову живий і готовий до несподіванок світу. Оттак, ага. Кожен кінець, який усвідомлено, тільки двері до нового початку. Можливо, до нового початку нового кінця, нового тлумачення завершення.
 

 

 
# 22
 

 

Heidegger M. Was ist Metaphysik? – Bonn, 1929
 

Гайдеґер:
 
     ‘Винесення < висунення, виступання > нашого буття в Ніщо через потаємний жах – робить людину замісником < тим, що його поставлено на місце замість ... > Ніщо. Ми настільки скінченні, що якраз жодним чином не можемо за власним рішенням і волінням у витоку < із власних начал, ув основі > поставити себе перед обличчям Ніщо. В такі безодні нашого буття вганяється ця обмеженість < … скінченності людини > своїм вістрям, що в справжній і найглибшій безповоротності < остаточності, вирішальності, сповненості > нашій свободі відмовлено.’
 

 
Коментар сучасного видавця:
 
     ‘Людина не вільна відмежувати себе < помістити себе всередину й замкнути > будь-яким позитивним змістом через те, що людська істота завше сусідить < межує з ..., примикає до ... > з Ніщо, а відтак кожний зміст в ній < істоті > обов’язково виявиться таким, що його дано разом із власною границею < межею, лімітом > - з «Ніщо» даного змісту, тобто з виходом за його < змісту > межі.’
 

 
Моє тлумачення:
 
     Людська свобода, щоби просто існувати, щоби не втратити власної суті, поставлена перед необхідністю руйнувати в себе за плечима минулі пройдені мости, йдучи над нескінченною прірвою по актуальній жердинці – та не маючи попереду нічого іншого, крім майбутнього заперечення навіть цієї провідної нитки. Путь людської свободи твориться без жодної гарантії її проходження «до кінця», бо самого цього «кінця» в путі й немає. Кінець може бути тільки в свободи, яку втрачено.
 

 
***
 
    
     ...Заради точності в передачі змістів. Років уже зо 9 тому пережив межову ситуацію, яка може правити за взірець необачності в поводженні з нескінченним. Тоді мав до чинення з певними вимірними теоремами абстрактних просторів. Із вельми абстрактними речами, що не надаються для безпосереднього схоплення змислами. Коротко кажучи, знайшов нові властивості нескінченно великих числових послідовностей. А спонукало до цього те, що в ідеї доведення існувала неочевидна хиба. Взявся цю хибу подолати. Знайшов умови, коли справедливість доведення зберігається. Та ці умови були настільки неосяжними навіть для формальних міркувань, що робота зайняла три доби поспіль, без жодної перерви. Наприкінці того періоду наблизився до нестями. Не усвідомлював, що реально навколо мене, а що відбувається тільки в думці. Не їв, не пив, не спав. Забило памороки. Отямився в помешканні, вся підлога якого була встелена списаними аркушами паперу. Слабкий був, не міг встати на рівні. Припав до води – на початку. Потім зробив кілька порцій кави з цукром. Потів спав десь добу. Відтак взявся збирати папери з підлоги, складати за порядком, згадувати, про що йшлося в задачі. Вдягнувся (була зима), зійшов сходами надвір, придбав у крамниці пляшку. Сидів, потягуючи спирт, роздивляючися виклад небуденного міркування. Потім усе спалив у печі. Не хтів, аби той процес тривав далі. Немов вийняв із себе частку душі - й знищив без останку, назавше. Хоча цілком забути не вдається досі. Але не раджу нікому таке наслідувати. Пережив не так смерть, як небуття. Повне ніщо. Коли реальність щезла, майже назавше. Така вже небезпечна річ та математика. Як і мислення. Так і буття... Від того часу став обережнішим. Працюючи з трансфінітами, які нескінченні за визначенням, утілив кілька задумів, кілька вправ трансфінітної індукції (є таке математичне поняття), та ввесь час себе контролював, аби не збожеволіти. Те був уже цілком інший досвід дисципліни.
 

 

 
# 23
 

     Щоби завершити тему. Перечитав днями Анрі Берґсона, аби остаточно відкинути для себе інтуїціонізм, звести порахунки. Не вдаючися в особливості його стилю, що для мене чужий, скажу так: все, що йому вдалося викласти змістовно, суперечить досвідові, пережитому мною. Пересвідчився: в праформах несвідомого міститься вся безмежність категорій, образів (навіть образів нескінченного), понять, різноманітних форм логіки й мислення. Тому творчість і виступає в свідомості як антиципація (передбачення, прогноз, здогад) кожного інтелектуального пізнання, яке вже в людині присутнє, але ніде прямо не усвідомлюється. Неможливість безпосередньої комунікації з власним несвідомим у формалізованих скінченних алгоритмах – це джерело ілюзій раптового осяяння, відкриття, творення назовні.
 
     Берґсон же вважає первісною інтуїцію як метод пізнання, протилежний до інтелектуальності, причім тільки тому, що інтелект буває хитким і слабким. Однак оцей інтелект – це й усе, що людина має, це й усе, чим людина вирізняється зі всіх відомих природних середовищ, це й усе, в чім людина перевершує Бога (всемогутнього всевидячого фаталіста, для якого невідомі виклики й поривання, помилки й поразки), коли вирушає в похід за істиною, будучи беззахисною, скінченною, смертною істотою, але й водночас наділеною (від самої себе) величчю правдивого творця. Це понадморальна велич, що дивиться вгору, а не в бруд під ногами. Така велич замість розпачу говорить мовою патосу в ситуації, коли перемогу навіть важко уявити, коли порятунок суб’єктові пізнання надає тільки безупинна хода, що творить путь. Адже нема жодного апріорного натяку, що людина асимптотично наближається до істини, сами ж сумніви цінні для продовження, такі собі дійові мотиви пізнання. Такий інтелект аж ніяк не штучний, коли ризикує всім надбанням, дозволяючи собі повсякчас сумніватися, чогось тимчасово не знати й не ховатися в своєму незнанні. Він сам перемагає чи сам програє, але віри в себе не втрачає. Дуже добра якість у такому малому творцеві. Ця чеснота інтелекту направду зворушує, коли лічиш рубці й рани на тілі духу. Про таких вояків говорять: щоби здолати – його можна тільки вбити, але обійдеться це надзвичайно дорого, бо він ніколи не здається, кожен його бій – немов останній, він усе ставить на кін.
 
     Цілий світ, ба більше – всі можливі світи розгортаються зсередини людини, що творить. Труднощі тільки в тім, що ми про це не маємо докладного уявлення, «емпіричних доказів», гарантій автоматизму процесу. Потрібні часом нелюдські зусилля, аби процес творчості взагалі проявився: як щось наочне, «реальне», безсумнівне. Та й чи залишиться відчуття безсумнівного щодо творіння? Чи вдалося в цім конкретнім випадку видобути з несвідомого новий зміст, вартну цінність? Самому про це ніколи не знати, а думка інших не переконує, вона бо стороння, невластива творцеві. Творець завше загрожений втратою власного сенсу, має методологічний, навіть онтологічний сумнів у власному творінні. Його існування в якості творця нагадує пекло. Сами тільки інші мають можливість подекуди з того творіння тішитися й продовжувати на творця свій емоційний стан. Часом те й не зле, що творець на той час уже спочиває поза світами, аби не впадати в розпач од суспільного нерозуміння, що ж саме направду відбулося. Мерлець уже не скаже й ніц не докаже, коли його й узагалі не зрозуміли. Зате його зроблене - людством привласнюється, тлумачиться, а іноді й перекручується. Поза моральними оцінками цей процес є природним. Як і знайдеться гурт епігонів, які зліплять зі спадку гіпсову потвору, то це аж ніяк не вплине на вартість доробку творця. З таким самим успіхом можна й палити творіння на вогнищі. Адекватності не має ні те й ні інше. В богів і демонів однакова ґенеза і єдним є праджерело. Однак ніщо не спинить у творенні людину, тому що жити їй інакше не дано. Це як хвороба: виникає й опановує до скону. Важкий жереб, відсутність вибору, карма (Господи прости!) чи ще якісь трансцендентні вроки. Творцеві можна тільки співчувати, але полегшити його долю – це вже зась. У міжчассі ми собі викроюємо змогу на втіху чи ненависть, коли дозвілля нічим нам зайняти. А той бідак увесь час так і жиє, невільний вискочити з творчого буття. Хіба на хвильку може він зрадіти, коли відбувся акт і до наступного є час, аби піти за цигарками до крамнички. На щастя, ця хвороба не заразна. Творців є жменька. Решта байдикують чи вправляються в мистецтві ремісництва, тобто роблять за шаблоном, приписом, встановленими правилами – і відтак одержують стійкий імунітет щодо вічного й нескінченного. Така іронія в покликанні творця.  
 

 

 
# 24
 

     Життя стає ризикованою вправою. Однак щомиті постають і герої – в еллінському розумінні. Героям не до розмірковувань: вони поспішають сповнити припис долі, бо така вже їх природа. В цім теж є патос трагедії, хоча й не пояснення, чому героєм не є кожен. Через це про героїв нарід складає пісні, що надихають людей звичайних, яким далеко до героїзму. Образ героя – дуже давня людська міфологема.
 
     А ще навкруги справжнє розмаїття молодих і вільних облич шукачів істини, краси, вільних образів самовираження. То може й у цьому ввесь сенс пробудження нації? Спертися на рівні ноги – аби не відвертатися від світу. Ввібрати повітря свободи – аби відтепер дихати тільки вільно. Творити власну долю самотужки. Ми повертаємося додому, загублені в часі діти Заходу. Ми повертаємося до себе. Що не кажи, це трудна путь.
 
     Звісно, в людини Заходу своя звичаєва проблематика свідомих і несвідомих змістів. Її колективне несвідоме чинить постійний тиск і маніфестує себе спонтанно в свідомість. Це жива індивідуальна колізія західної людини. Для нас же таке повернення виглядає на кшталт новації. Маємо бути готовими до всіх майбутніх несподіванок індивідуального пережиття несвідомих архетипів Заходу. Маємо віднайти свою власну форму спільних дій, містерій, інституцій – для діонісійного злиття нації навколо унікальних національних символів, міфологем, ідей, образів. Тут для праці духу величезна царина завдань. Бо ж вступ у сім’ю Заходу заблукалих дітей нагадує кінець інфантильного дитинства, пришвидшене дорослішання, майже примусову індивідуацію кожного українця – ці проблеми невідкладні, далеко не безневинні; шлях до гармонії не видається легкою прогулянкою в оранжереї, де все наповнено сурогатами, придатними для масового споживання. Ми настільки деградували в своїй закинутості (перепрошую – в затурканості), стільки пройшло мимо нас протягом кількох століть, що стає моторошно, коли здаєш собі в цім звіт. А з іншого боку, молодість нації – чимала перевага. Бо молода нація вбирає в себе живильну силу старих цінностей, припадає до духового джерела, первісного західного світу – і ввесь процес пошуку самості майже беспосередньо проходить в образній досвідомій царині, інтенсифікується за рахунок інтуїції, перемагає в обхід (хоча й завдяки) складних раціональних конструкцій минулих трудних століть західної думки. Для індивідуаці відсутні готові рецепти, алгоритми, доктрини. Тут безмежний простір для творчості. Так само – простір для небезпек. Для радикального і незворотного виходу зі стану рабства замало тільки самого хотіння-мріяння. Великий труд – ось як це мало би виглядати. Боротьба не так із чимось, як заради чогось. Саму перемогу в цій боротьбі ще належить створити (призвичаїтися в чутті та розумінні до сутності перемоги), уявити в образах змислів і розумових поняттях, а відтак - у конкретних планах і діях. Образ нового життя має бути витворено в повсякденній практиці буття. Я не знаю нічого більш складного, що мало б існувати в бутті людиною. Водночас, нема й більш величного та шляхетного завдання: всі сенси належить винайти нам самим. Отже, нам є чим себе зайняти, нам є заради чого жити. То чого ж іще можна бажати чи вимагати від нашої долі? Подорослішаймо притьмом... і в добру путь.
 

 

 
# 25
 

     Книговидавництво українське вирує... Вражений відвідуванням двох львівських крамниць «Є». До кольору до вибору гарних книжок українською мовою. Навіть переклад світлої пам’яті Олександра Тереха (працю якого довершив Олександр Мокровольський) – посміхається з полиці український Ulysses, нарешті він удома в рідній Ітаці. Вайлд незбагненний, аж два різних переклади Доріана Ґрея..., причім один – жіночий. Данте, Ґете – божистий переклад Лукаша, Джо Конрад, По, Стивенсон, Ремарк, Пруст, Паскаль, Сент-Екс, Бекет... Всіх не згадати, а грошей на це пішло б неміряно. Це добра річ, за яку варто було боротися. Це – спільні твори світових геніїв і наших українських святих – перекладачів, яким у Кийові має бути поставлено монумент, просто в центрі міста – як на могилі невідомого солдата в Парижі. Більшість із них служили нації, віддаючи себе до останку, зазнаючи нелюдських тортур і злигоднів. Микола Лукаш за мірками сучасних нуворишів помер босяком, Григорій Кочур – чудом вижив у гулазі, Анатоль Перепадя – справжній аскет і лицар українського слова, Анатоль Онишко – це його устами заговорив українською Заратустра. Вони не дали вбити мову. Не нардепи, не політики, не салонні завсідники – а саме ці унікальні люди в українському письменництві 20-го століття. Їх треба пам’ятати, не самих тільки тих старожитніх болгарських братів.
 
     Полиця з написом «Філософія» виглядає скромніше, а шкода. Поки я годину простояв біля неї, молоді люди підходили вервечкою, щось шукали там – і не знаходили. Те річ страшнувата. Є запит – нема пропозиції. Мізки вимагають поживи й не можна переводити їх на вбогий раціон. Направду добрі майстри філософського перекладу в Україні є. Ручуся за це, бо знаю. Вони мають бути плачені за свою працю, щоби не померти з голоду. Зле інше: є й сами переклади, а ніде гроші взяти на видання.
 
     У малому німецькому довіднику «Філософи» серед 60-ох імен, міститься й титул ‘Мартин Гайдеґер’, про якого сказано, що він «належить до найвизначніших філософів ХХ ст.», був «першим ‘глобальним гравцем’ сучасної філософії». Ця невеличка книжечка німецького видавництва «Метцлер компакт» написана людьми, які добре знаються на своїй справі й не потребують мого підтвердження в оцінках. Але нема жодного українського перекладу цього великого мислителя. Зокрема, його програмного твору «Буття та час», де втілено екзистенціальний онтологічний проект, який можна умовно назвати «Буття як синтез світу». Виходячи з окреслення феномена буття, він вибудовує, немов із елементарних частинок, усе: екзистенцію людини, людино-самість, людську присутність, публічність, всі сенси й властивості буття людиною. Не забудьмо, що ці частинки – не імена сущого, а прояви дієслів: був, є, буде.
 
     (Чимось нагадує розв’язок краєвої задачі для операторних рівнянь ув абстрактних просторах. За аналогією можна казати про задачу буття й знаходження власних буттєвих значень і власних буттєвих функцій – така собі задача Штурма – Ліувіля в абстрактному просторі буття. І тут, і там - розподілені < нелокалізовані > системи, не «кульки», не «матеріальні точки». Як можна мислити елементарність у бутті, у присудку, в дії? Де та повна система ортогональних функцій, за якими можна розв’язок задачі буття розвинути в нескінченний ряд? І де та визначеність збіжності такого ряду? Чи не є в цім сенс самого буття в найзагальнішому розумінні? Маємо глибшу відповідність найсучаснішої математичної теорії й найпроникливішої фундаментальної філософії – ці формальні мови прагнуть до самореалізації, до тотожного тлумачення...)
 
     (Колись у мене вже виникала така підозра щодо «реального» простору-часу. Бо в тамтій «реальності» лежить таке: нескінченновимірний гільбертів простір L² складаєтся з елементів, які за суттю є незліченними класами майже скрізь еквівалентних функції, що є сумовні з квадратами. Відтак: кожна «точка» цього простору зяє безодньою нескінченного незліченного класу. Постає проблема інтерпретації кожної «функції» цього класу. Іронічний збіг: Стивен Хокінг теж схиляється до думки відображення простору-часу в комплексний гільбертів простір. На цьому шляху він бачить розв’язання невтішнх спроб подолання труднощів створення «єдиної теорії поля», на яку було витрачено стільки зусиль найкращіх умів людства. Хокінг сміється й цей сміх подібний на добрий гумор богів. «Добре темперований клавір» Баха – чи не є чимось подібний на «добре формалізоване буття» математиків? )  
 
     Гайдеґер повертається до початку філософії у досократиків, із грецьких слів виймає всі прозріння першоначал, як архітектор складає архітектоніку світову. І постає спочатку не світ, а світність. Не людина - лише присутність (‘Gegenwart’ - актуальність), яка ще не знайшла свою екзистенцію. Не час, а часовість (я б сказав ‘вчасність’ як дія, що ‘вчащає’, дає достигнути стиглості, чия темпоральність у сходженні додолу – межи люди – породжує сам час). Від цього забиває подих. Зараз він, мабуть, одесную Бога, що поплескує його у плечі й каже: «Це була непогана спроба, Мартине, мій малий, шкода, що ти не встиг дійти до самого кінця, бо ми би з тобою тут не сиділи в цю мить...»
 
     Справжня насолода читати його в оригіналі, бо він обходиться абсолютним мінімумом морфем у застосовуваних словах, відкидаючи все зайве, що перешкоджає однозначності в розумінні потаєного. По суті це вже інша мова, створена для експлікації буття. Можливо, це останній універсальний розум 20-го століття й цілої історії філософської, для якого давня грека за рідну мову. Але перекладати це українською було б пекельною справою. Мову ще треба наставити, загартувати для таких екстремальних вправ. Однак і самого тільки досконалого знання німецької тут замало, щоби не проґавити філософського небуденного сенсу межи слів і речень. Цей текст глибокий надзвичайно. Я не можу уявити, чого б така робота мала коштувати.
 
    А зробити це конче треба, щоби відкинути всі закиди про українську неспроможність сягати вглиб. Така праця була б останнім визначальним іспитом для українського наукового перекладу. Сам наслідок вдалого його складання дав би сили, щоби рухатися в течії світової думки, гідно ввійти в інтелектуальне середовище Заходу. В цім теж доведення української ідентичності на рівні найвищому.
 
     ( І як тут наостанок не згадати про двотомник Гайдеґера з простою назвою – «Ніцше» - записи лекцій, прочитаних автором у Фрайбурзькому університеті, які присвячені герменевтиці (тлумаченню) філософського доробку його славетного попередника. Те рідкісна подія в культурі світовій, коли один геній так мудро й бережно відкриває людям спосіб мислення іншого генія. Неможливо просто пройти мимо такого артефакту, не долучивши його до скарбниці української думки. Але ситуація та сама – нема перекладу досі. )
 

 
)))
 
     А це не потребує коментарів, хоча й тішить:
 
Семюел Беккет «Мерсьє та Кам’є» [Переклад з англійської Івана Кричфалушія]. – Брустурів: Дискурсус, 2015. – 108 с.
 
< ТОВ “Дискурсус», Івано-Франківська область, Косівський район, село Брустури, присілок Ґрунь, буд. 43 >
 
Роман написано 1946 року французькою, авторський переклад англійською завершено та видано 1947 року. Оповідати, про що він, не буду. Всі бажаючі можуть узнати це, коли виймуть із кишені (звісно, власної) 47 гривень 70 копійок і занесуть у крамницю «Є». Якщо не вагатимуться задовго, бо можуть не встигнути.
 

 

 
# 26
 

Pathos
 

     Чув докори, що, мовляв, говорю «мовою патосу». Та мені здається, що мовою патосу до нас звертається час, хочемо ми того чи ні. Елліни божествили цей потаємний плин буття, через те люди, котрі мали чуття часу, вважалися знахурами, яких шанували, але й стереглися. Сучасники забули цей зміст. І відтак дорівняли pathos до простацької  пристрасті на манір нервового збудження. Хоча ніц простого в щирій passio теж нема: вона ж водночас і любов, і гнів, і терпіння. І говорення про сутність (чим патос і є направду) може залишити байдужою тільки незворушну глину, що завжди під ногами й завше одне й те саме. Люди ж улаштовані по-інакшому: вони ввесь час бувають - відбуваються, перебувають, збуваються. Патос держить їх у бутті.
 

 
Ira  et  odium
 

     Людям властиво гніватися. Цей напад настигає й опановує раптом. Навіть найвитриманіші відчувають іноді гнів (ira). Це справжній брат любові. Гніву не варто соромитися, хіба в бою його треба тримати в узді, щоби не випереджував дію, не послаблював і не розпорошував її. Бо гнів – передчуття боротьби, змагу, чину. Старожитні елліни загнуздували гнів, надаючи перевагу авлосу (сопілці), щоб він вів гоплітів ув атаку. Гнівливі, мов неприборкані тигри, рушали вони за сопілкарем (авлетом), тримаючи щільні лави, холодним оком націлившись на ворога. Тобто – не потребували на додачу ще й гніву, аби виказувати в битві доблесть.
 
     Направду гнів – велика спокуса, його долання – досвід дисципліни. Не можна бути чеснотливим, не знаючи спокус. О леле! Вірте мені. Іноді знемагаю в тому доланні, що добряче скоротило мені життя.
 
     Втім, я опанував себе настільки, що вже не гніваюся на дурнів, як і радив Фройд щодо депресії. Хоча про цю пораду довідався тільки-но місяць тому, а до того діяв на власний розсуд і щоразу справлявся все краще. Коли мене ховатимуть (якщо буде кому), постану цілком лагідним і негнівливим.
 
*
 
     Навпаки, ненависть (odium) – привід для встиду. Вона бо безсила щось у своєму перебігу змінити й тільки роздмухує себе в собі самій. Ненависть – рабське почуття. Вона плекає думки про помсту, мрію про воздаяння – і хоче бачити своїх ворогів у пеклі, в пеклі власної ненажерливості. З ненависті вбивають полонених, вирізують горлянки й кишки. З ненависті впадають у говіркий транс і сиплють словами, лайками, вигуками, погрозами. Ті ж елліни зовсім не ненавиділи в битві ворогів, а просто вбивали їх заради перемоги. Не можу уявити шляхетного елліна – із запіненими лайкою устами.
 
     Але ненависть зовсім не така страхітлива, як хоче вдавати. Так, здебільшого це фігура вдавання, звернена до слухачів, читачів, глядачів. Отже, битися з кимось ненавість не збирається. Богу дякувати й за те. Бо видовище було би вельми гидке.
 
     Цю рису ненависті охоче переймає агітпроп усіх мастей. Оскільки ж агітпроп – мистецтво нице, його і не пускають до шляхетних товариств. Із цього він шаленіє в ненависті ще дужче. Отут і можна виснувати, що зі зникненням шляхетних товариств кількість знавіснілих відчутно збільшиться. Тому прикрому стану варто запобігати в спосіб ошляхетнення спільнот. Завдання це важке, але навіть малий поступ у цьому напрямку відплатиться сторицею.
 
**
 
     Загалом відмінність ira від odium така ж, як ріниця межи гумором і сатирою. Коли гумористу випадає навіть і гніватися, він усе ж таки залишається людиною серед людей і не вишиковує нездоланної дистанції між собою та людством. А сатирик, нехай і несамохіть, самостверджується за рахунок людських вад і пороків, неначе сам сатирик і не людина теж: такий ось надсвітовий мораліст-захребетник із претензією на веселість. З цього випливає, що ті, кого звуть помилково великими майстрами сатири, направду є добре обізнаними гумористами, яким властиво й трохи посумувати, коли сміються. Звісно, і цей гуморист, і той сатирик тільки тоді автентичні в суті свого таланту, коли володіють словом і здатністю поцілити саме туди, куди намірялися. Що один випромінює світло, а інший паленіє темрявою – те суттєві риси, атрибути, а не індивідуальні наміри чи замахи кожного. Партії залюбки наймають сатириків – і зазвичай сахаються гумористів, бо інтуїтивно вловлюють цю сутнісну різницю. Серед аматорів ранг сатирика більш поціновано, бо неофіти вважають чомусь, що мізантропія вища за гуманність. Направду ж бути гуманним і великодушним у щоденному бутті – найважчий жереб і найвище покликання.
 
***
 
     Сьорен К’єркеґор уважав, що гумор – передостання сходинка до неба на шляху  лицаря віри, в той час як сатира – лише недоконаний стан етичного героя. Недоконаність ця полягає в суперечності етики та проявів марнославства, бо хоч етик і не позбавлений певного завзяття, але служить сам, а не змушує слуговати собі інших. Зате чистісінький абсурд людського існування - ця домівка віри - відкривається вперше і сповна в світлому гуморі побратимів у спільній долі.
 

 

 
# 27
 

Black squash hat
 

     Михайло Л. - перша людина, з якою мені довелося потоваришувати ві Львові. Він був на пару років старший за мене, походив зі Старих Кутів на Косівщині, появляв худорляву статуру, чорну чуприну, гострий погляд на кшталт Джорджа Кемпбела Скотта (яким той був замолоду), мав двох діточок і дружину-москальку. В кінцевому рахунку променева хвороба, набута під час служби поблизу Чорнобиля, поклала його в могилу, завдавши перед цим нелюдських страждань.
 
     Помер він саме на св. Михайла 94-го року й панахида та відправа відбувалися в капличці медінститутській. Єдиний син, на той час він був сиротою, через те зібралися сами товариші по службі, а серед них і я. Того ж дня гріб мали доправити на його батьківщину.
 
     Він прийшов до Львова у віці 17 років, а відійшов – у 42. Був щирим і відданим у дружбі, запальним і хоробрим, коли йшлося про бійку з кожним супротивником. Статків не нажив. Шлюб у нього був неоковирний. Попри те, вдачу Михайло мав життєлюбну, боровся з незгодами до самого кінця. Після останньої операції лежав, обплутаний дротами й рурками. Знав достеменно, що це вже край, але посміхався до сестер і навіть намагався проспівати неслухняними устами «сиджу я край віконечка». Сміявся, згадуючи мого батька, що колись вигукнув зопалу до нього: «якби не радянська влада ти б вівці пас на верховині – а так ти ж зараз майор». (За якийсь рік тато згадав його зі сумом, перехиливши чарку за світлу пам’ять майора, шануючи його за мужність і незламність; старий солдат не розкидався такими словами з кожного приводу.)
 
     Я втратив найближчого друга – він полишив мій світ. Той чорний гуцульський капелюх покладено було до труни разом із вишиванкою – спадок звичаєвий його душі. Мені лишився тільки образ  дружби, що його зберігаю понад двадцять років, у надії зустріти друга – колись, по той бік.
 
     Ми були дужі різні, як брати поодинці, та нас єднало саме буття. Буття українське тої доби, коли перейшли вдвох усі події галицько-волинської революції й зустріли незалежність, яка виявилася напрочуд яловою. Нам обом було ясно, що головні події відстрочено, що їх не уникнути. Коли б знаття, що встигнемо вмерти чи постаріти, доки не гряне 14-й рік...
 
     У 98-му мені вдалося, зрештою, заробити такі-сякі гроші й перше, що зробив - поставив Михайлові кам’яного пам’ятника в Старих Кутах. Хоча скоріш уже не тільки йому, а нашій дружбі того часу, коли ми були щасливі зустріти кожен наступний день, приймаючи з вдячністю все, що він ніс. І, мабуть, нашій спільній вірі – теж, вона бо тримала нас у житті, такому минущому людському житті, що здатне вгаснути зненацька й виглядає порою безглуздо для непосвячених. Відтепер, буваючи зрідка на тихих цвинтарях, я по-інакшому подивляю тамті гробівці...
 
     Отой камінь поруч із дерев’яною церквою в затінку старих дерев переживе нас обох під високим небом карпатського передгір’я.
 

 

 
# 28
 

     Жив хтось неназваний, чий світ урешті-решт склався з хижі на верхів’ї пагорба, лісової стежки додолу й джерела на березі озера. Щоранку він виходив із дому з парою цебер, простував схилом униз до ключа, зачерпував воду й відносив назад до хатини. Одного разу цей хтось утеряв поблизу джерела вкрай потрібну річ. Згуба дала про себе знати тільки тоді, коли він уже відчиняв двері домівки. Оцей хтось задумався, поглянув униз вздовж схилу – й відкрив уперше для себе відстань, яку раніше проходив не раз і не два. Заповзявшися здолати дистанцію, він рушив удруге до джерела. На підступі до мети йому заманулося кинути погляд назад: за плечима та за очима видно було все ту ж саму нездолану віддаль. «Я забув нагорі свою тяму, коли зіходив до витоку» – здогадався хтось без імені. «А ким же є цей забудькуватий я?» – спитав себе той, кому не вдалося здолати відстань. «Той, котрий держиться завше тим самим, проходячи крізь зміну схильностей, налаштувань, переживань? Той, котрий у множинному різноманітті інакшості сам є тим буттям, яке до себе може так чи так поставитися й завше вже поставилось якось? Той, чий увесь світ - і та гора, і це озеро, і ця лісова путь? Ну гаразд, я лише людина і більшого знаття мені не дано.» Так промовляв лише-чоловік і посміхався стиха, немов якусь свою провину згадував і пригадати не міг, ідучи просто себе – угору навспак...
     ...а Ніамх, бога Енґуса донька, що здійняла до серця біля витоку згублений дар, удогін шепотіла зі смутком: «Тір-на-н’Оґ ти покинув, а душу лишив, нерозважний...» Сам-один чорний дрізд-непосида побачив невимовну подію людську.
 

 

 
# 29
 
    
     ‘Вдаючись до гріха, залишається чистим‘ – G.K.C. ³. Чистоту як втрачає, не здатен згрішити - навспак. Проживати це ‘межи’ як стан – вічний вибір Gaelic: природжене пекло. Звідси пристрасть і гнів у душі, невгамовний неспокій.
 

 

 
# 30
 

     «Я заповів собі прожити ще 25 років» - казав молодик, що вмостився навпроти зі шклянкою віскі. Щось у нім палахтіло, кидаючи відблиск назовні. «Даремно ти це проказав» - зауважив я подумки, злегка засумувавши і згадавши себе в його віці. Скільки зможеш знести власної свободи – стільки бути тобі людиною. Кожен намір, озвучений вголос, вже готує в собі зміни для власної долі, що формується з втілень і недосягань. Хоч іззовні скидається це і на вибір, а нас вибирають - не ми повертаємо так чи інак, коли бачимо на роздоріжжі можливість путі. Наше бачення там вже зумовлено пройденим шляхом, жодного рішення перерішити не вийде. Покладаючи свою перспективу в часі, пам’ятай: ти вже змінений, ти вже не той, що за мить був отут. І готуйся прийняти все, що спіткає, тебе не спитавши. Потім будеш благати закінчення – не продовження. Тільки гордість не дасть упасти на коліна. Так зустрінеш і старість – не розквіт, щоби не знати, коли він скінчився. Самосправджуваний здогад про майбутнє – неясний, але чинний. Ось і все, що ти зможеш запланувати собі. Можливість того чи іншого прийдешнього стоятиме завше попереду, не даючись до рук. Схопиш на мить, глядь, а руки вже і порожні. Знов ця спромога вигляда крізь гілки у гущавині лісовій, ген попереду тебе. Їй бо байдуже, чи ти втомився, чи жене тебе спрага вперед.
 
     Не знати, чи він оце вже розуміє. Скоріш, його власна свобода ще грає з ним жарти. Він хитається між наріканням і ствердженням себе. Тут ніхто не прийде на поміч, як сам не встоїш. Цього досвіду іншому не передати. Досвід цей і є власна доля. Знедоленість – теж тільки твоя. Твоя точка стояння – цієї долі межа. Що по той бік межі – непізнавано, бо ще не створено власноруч. Очевидне завжди найтяжче для розуміння й прийняття. Кожна мудрість закінчується в баченні цієї очевидності.
 
     Те час від часу породжує жах. А рівно з тим – і захват. Ми заглядаємо певної миті в безодню, де нам відкривається само буття так-як-воно-є. Нелюдську подобу цього феномена в завсідно-повсюдному щоденному існуванні від людини приховано. Ми б не винесли прямого бачення, коли б були поставлені ввесь час у його ясноті й оголеності. Порожнеча нескінченного в значимості буття не співвимірна щодо людини. Коли ж таке бачення настигає, для людини залишається хіба тільки танцювати в мистецькому пориванні. Не метафізика – тільки цей танок, тільки відтворення в музиці й поезії – оце й є фінальне людське сходження – догори чи додолу – в саму нескінченність.
 
     Але ким треба бути, щоби навчати цього молодість?
 

***
 

     Важка вдача - бачення майбутнього. Майже в усіх випадках це не талан, а правдиве прокляття. Хай іде як іде. Не треба передбачень, що мають властивість справджуватися, можливо, саме тому, що були здійснені несамохіть. Навіть у Дельфах поводилися з цим обережно, ховаючи зміст у темний одяг слів. Щось пророчачи, береш на себе відповідальність за наслідки. Коли ті наслідки мають статися сами, то краще мовчати. Не все варто знати, не з кожним годиться бути знайомим. Інакше тягар життя стає нестерпним. Як казав лісовий бог Силен (Silenus) давнім еллінам, що полонили його підступом і наполегливо випитували: що для людини найкраще і в чім її щастя? – «Одноденний злиденний роде, дитя випадку й нужди! Пощо питаєш мене про таке? Найкраще для тебе не родитися зовсім, а щастя твоє – негайно померти...»
 

 

 
# 31
 

     Взимку розумова ясність, коли можна роздивлятися навколо й у себе вглиб. Барви пригасають до двох останніх. Це гострить зір. Падіння снігу стишує звуки. Через те починаєш направду чути. Тиша говорить, притаєне світло показує. Бачиш простір як він є сам по собі. Час проліг, наче ціла доля, що колись зав’язалася в несвідомості прийдешнього. Довга звивиста кам’яниста путь. Стоптані ноги пам’ятають краще. Головне не те, куди йшов, а як ішлося. Кожен мав би прийти до себе, але це вже акциденція, як і кому поталанить. Із обличчя сходить машкара, що була приросла до особи людської вистави. Речі старі цінуєш за їхню справжність і вірність. Аж шкода, коли втрачаєш. Тільки й лишилося, що губити те мале, що ще дорого. Новий день – нова згуба. Відтак і ніц не зостається, що ще можна було б утеряти. Стан майже ідеальний, бо справді все твоє при тобі, не рахуючи того, що в канаві за роки тому. В тім рівчаку лежить усілякий мотлох марнославний, але і зо дві-три правдиві цінності, яких несила було нести. Може, хтось мимохідь їх і вхопить, аби потроху дивуватися: світ бо грає в тих гранях, а для чого – не знати. Тішить, що судді суворі не спитають, чим неправедно ти збагатів. Усе буття-ось, нічого не приховано. Добре, що й момент для останнього слова заздалегідь не відомий, укритий од самої людини. Та втім довгих промов і не казатиму. Нема ради, що вже тут вдієш, краще хай роблять свою справу ретельно та влучно, без зайвої метушні. Суєту геть покинув за плечима, скільки вже можна терпіти її дошкульний догляд. Кожний ранок – новий початок, а до ночі – нове закінчення. Жодних планів тривалістю в ціле життя. Замірів катма. Тільки віра: сил стачить стояти в абсолютній ясності бачення буття. Годилося б його вшанувати саме так. Буття ж збувається щомиті.
 
    
 

 
# 32
 

     «...Ні, я переконаний, що він не наклав на себе руки. Він і досі живий, десь втомлено долає хворими ногами сходи в чужому будинку, довго розглядає натертий до блиску паркет і вимиту, доглянуту араукарію, просиджує дні в бібліотеках, а ночі в ресторанах або лежить на чужій канапі, дослухається до життя за вікном, до гомону людей і знає, що він ніколи не належатиме до їхньої громади; але він не заподіює собі смерті, рештки віри кажуть йому, що він повинен випити до дна чашу страждання, яке роздирає йому серце, і від того страждання має померти. Я часто думаю про нього. Він не полегшував мені життя, не мав хисту додавати мені сили й радості. О, навпаки! Але я – не він і живу не його життям, а своїм власним...»  
 
(Герман Гессе. Степовий вовк. Переклав Євген Попович.)
 

     35 років тому одна вельми феміністична молода особа просто з Лондона (від неї згодом я отримував листи, конверти яких розпечатував потай певний генерал чи радше генеральша, що була свояченицею якогось Юрія Володимировича, гм-м... коли б знаття в потрібний момент, але ж ні – тільки за роки сардонічний віддих полегшення: Бог милував!) порівняла мене з іншим персонажем Гессе – магістром гри в бісер. Я був збунтованим молодим нонконформістом, що на гріш не мав класової пошани до генеральських родин, не вартих навіть аксіоми вибору, тож спочатку образився на таке порівняння, а разом із тим – і на феміністку теж. Це вже підбитий старістю посміхаюсь на спогад нестримної потуги молодості, що міцним потягом вабить у бік істини – не кохання. Тоді ж у мені промовляв щирий гнів, і відтак нестяма перешкодила людським стосункам. Але направду ціла наука з культурою разом – те й є та гра в бісер, вільне компонування дійсності та уяви заради захвату творця. Відтак мала Galena мала рацію, виблискуючи сірими кмітливими очиськами, щоби поцілити прямо в серце математика. Не влучила, гай-гай... Проте, бунтівник подався в гори на пошуки власної долі. З того шукання доля й вийшла, створивши сенс із самої путі...
 
     Згодом перечитав сливе все написане Гессе й підпав під чар його стилю й змісту мислення. Степовий вовк стояв десь у гущавині тої творчості й був завше трохи таємничий для невтаємничених. Щоб узагалі до нього підступитися, треба було звести знайомство з Ніцше, дуже близьке. 35 років тому це було малоймовірно. Залишалося тільки довіритися власним почуттям. Бо Гессе писав усе ж не герменевтичні трактати, а художню прозу. На щастя, тодішня радянська держбезпека шукала тільки ключових слів  і не звертала жодної уваги на образність. Відтак саме Гессе заочно звів мене з Фрідріхом Вільгельмом. За роки до того, як я відкрив для себе Ніцше безпосередньо.
 
     Сам Степовий вовк цікавий бодай тим, що написаний 1927-го року. Не всі алюзії (відсилання) німецької ваймарської доби зрозумілі сьогоднішньому читачеві. Та дещо просто вражає: в романі міститься здогад про майбутній кіберпанк, наркофантастичні містерії, психоаналітичний опис індивідуації (майже за Юнґом, коли Гарі вбиває свою аніму) – увесь твір надприродно заглядає в прийдешнє, немов закликає його з’явитися. Гессе нічого не пояснює, навіть коли щось пояснюють собі його герої, а відтак не можна сказати, де саме перемежається уява та дійсність – і чи взагалі «дійсність» існує. В цьому міфологічність роману, в цім – загадка для читача. Треба бути вельми допитливим, коли берешся за цю книгу.
 
     Років 5 чи 6 тому в неті достатньо розумна людина просто тицьнула мене носом ув асфальт: мовляв, сам ти й є той степовий вовк, годі вже противитися фактам. Я не став сперечатися, бо мав тривалу історію того образу. Він не збігався з моїм баченням себе – як брати загалом, але мав окремі спільні риси, ті, що навіть я не наважився заперечувати. Це було трохи іронічно з погляду психологічного: мати спільне мислення, не маючи спільної вдачі.
 
     З моєї легкої руки Степового вовка прочитали ще дві дами – зовсім молода й не така. В обох випадках я утримався від філософських коментарів роману, хоча не уникнув з’ясувань зовсім. Щось зрозуміла в Гессе хіба наймолодша, те вже є добре. Чоловіки на питання «про що ця книга?» реагують дуже обережно, побоюючися сісти в калюжу принципового нерозуміння образної структури Гессе, яка передбачає певний рівень інтелектуальності й чуття. Відтак, де дамам забракне чуттєвості, там джентльменам не вистачить інтелекту. Програшний варіант для розуміння. Через те Гессе – не предмет сучасної любові. Бо пише легко й мислить углиб, а важкий для посполитого схоплення знаскоку. Ах, який жаль, якщо знати, кого шкодувати.
 

 

 
# 33
 

Irish  wake
 

     ...Фе, це всього-на-всього детектив – і ‘The long goodbye’ відправлено до виходка. Фі, він зовсім не знав жінок – і Molly Bloom  летить  у тому ж керунку. Фу, немає жодного сюжету – і Молой із Мелоном та Уот складають компанію Пенелопі...
 
     ...А-а, ці книжки недоречні, як і все, наладоване ним до читання. Хоча, може, хіба одна чи дві не такі нестерпні... але ні, сто разів – ні, там не було нічогісенько гідного уваги.  –  Впевнені?  –  Абсолютно!  –  Я так і гадав, особливо, якщо придивитися, хто це пропонував...  –  Авжеж, читати таке – шкода часу...  –  Дуже вам співчуваю, ви так намучилися...  –  Ще б пак, аякже... – І не забудьте позбутися сміття, охайність – насамперед...
 

 
     (Чи ж не цікаво на власному погребі почути направду мудрі думки? -- Далебі, аби це тішило – людинолюбно киває стрийко Toby, тихесенько насвистуючи Lilliburlero... -- Превелебного L*** S*** на вас не стачає, пані та панове, гай-гай.)
 
    
 

 
# 34
 

     Хто нарікає на власне незнання, тому просто ще не випало довідатися чогось, що знати за жодних умов не треба. Можна час від часу спілкуватися з незнайомою людиною, відчуваючи до неї навіть певну симпатію. Відтак якийсь добродій чи добродійка (коротко кажучи: не знати хто) із почуттів гуманних чи злостивих (хтозна з яких саме) перекаже тобі думку тамтої симпатичної людини - про тебе. І – все: кінець незнанню. Тепер ти знаєш. Так виглядає.  
 
     А за лаштунками те саме незнання: твоє й про тебе. Бо так є: або ти бачиш себе потворою в чужих очах, або – святим, що ще гірше. Подивляти свій образ у чужому дзеркалі – велика дурість. Те дзеркало зазвичай кривувате: зовсім не позбавлено передвзяття і передрішення. Там, де ти не вирішив щодо себе нічого остаточного, твій відбиток навпаки вже роковано й покарано без права оскарження.
 
     Все стає зрозумілим, якщо згадати, що жодного дзеркала нема й бути не може. Скоріш є тільки пересічний шаблон, вирізаний за формою постаті, яка вже цілком уявна. Або ти вільно проходиш крізь нього, або застряг, а навіть тебе й відкинуто геть. Оскільки ж авторство в того шаблону анонімне, то чиї уподобання та канони тут застосовано – знати неможливо.
 
     Попри анонімність автор в принципі знаний – публічність. Це вона в поголосках, пересудах і чутках тлумачить кожного індивіда, виходячи з певної культури свого часу. Однак, складається ця публічність з тих, хто не він сам: тобто перебуває в стані не властивому для людини, наділеної екзистенцією. Ця спільніота судить і рядить на копил публічний, а не екзистенціальний (такий, що відповідає буттю, для якого воно є своєю найбільшою можливістю). Очевидно, публічність ув оцінках має рацію тоді й лише тоді, коли оцінюваний сам прагне потрапити до складу публічності й приймає судження публічності як свої власні. Не треба лаяти того простака чимось на кшталт «конформіста». Така згода ввійти до лав публічності не потребує спеціальної угоди чи контракту, більше того – таке входження відбувається несвідомо: як прийняття стандартів душевних і ментальних, до яких сам новоприбулий цілком готовий без зайвих пояснень. Той прибулець просто приймає публічний контекст, із якого сам себе розуміє. Від моменту (вельми умовного) його включення до публічності повноваження індивідуального розуму й окремішньої душі передано іншим, які у відповідь полегшують його життя, послаблюють протиріччя, наділяють сенсом. І формою, авжеж, бо публічність передусім формує. Процес цей природний, жодні моральні оцінки до нього не прикладаються, бо ж і мораль завше публічна. Людина публічності захищена публічною мораллю, як-от громадянин – законами держави.
 
     Мудрець має це враховувати й продовжувати свою путь, позираючи на «дзеркала» байдужливо, не стишуючи ходи, коли їх проминає. Терпляче посміхаючись, він казатиме до себе: моє незнання – це мої межі, до яких я прямую; тут жоден не Бог, аби судити мене, і жоден не диявол, аби мене занапастити. Однак їх обмаль – цих мудреців. Вони йдуть своїми путями й заклопотані власною мудрістю.
 
     Людина ж посполита (звичайна) стає дибки, коли відчує «несправедливе» (перепрошую за лапки, але тут справедливості не буває за суттю) судження про себе. З цієї миті вона захоплено віддається людським афектам, які її запалюють і поглинають надовго й без останку. Щойно пристрасті вщухають, тут і нові вже на підході – все повторюється знов і знову.  
 
     Тільки на мить (і не в кожному житті) ти відкриваєшся собі та світу: в коханні чи в фіналі творення. Блажен той, хто мав цей досвід самопізнання. Але все рідкісне та чудове має злиденну здатність втрачатися в непам’яті прожитих років, щоби щезнути несхопленим, не втриманим у владному володінні. Мабуть, у цьому появляє себе непогамовна спонука продовжувати жити. Навіть для тих, у кого цей ранок останній. Бо жоден не застарий аж так, щоби не заслуговувати на ще один день, поки ніч не зійде на Tangie Town.
 

 

 
# 35
 

AETERNITAS… AMADEUS… LORD…
 

< коли Земля уже в  безлюдді буде >
 

 

 
Wolfgang Amadeus Mozart
 
Streichquartett  A-dur  KV 464,  Menuetto
 
Streichquartett  F-dur,  Andante un poco Allegretto
 

&
 

Jonathan Douglas Lord
 
April
 
De Profundis
 

 

 
# 36
 

A.D. 1968,  Sachsen-Anhalt
 

     ...І проминаючи ратушні двері, бачиш себе посередині старожитнього ринкового пляцу малого міста, яке пам’ятає Карла, імператора Заходу. Онде й він сам – у зеленавій бронзі, тримає бастардського меча вістрям догори, виструнчений у сідлі вершник, що позирає навкіл незворушно вже якихось шістсот років. За десять кроків од нього середньовічна криниця під почорнілим дашком. Вуличок вузьких обабіч тягнуться вгору старі будинки, кожний наступний поверх яких виступає все далі за фасад, так що горішні віконця з протилежних боків вулиці розділяє хіба шість футів. Тиньк пастельних тонів, поділений старими темними дубовими балками, які пролягли сторч, поземно, навкіс. Гранітний брук, камінні блоки хідників. Осідок тамплієрів поруч із ратушею. Сланцевий шифер, плеската руда черепиця високих дахів. В розпалі літо, а сонячне небо у хмарах, швидко спадають їх тіні, щоб світло ці клапті знищило знов. А з узбережжя морського вздовж повноводої Elbe вітер солону вільгу несе. Крони старезних дубів, кленів, каштанів і буків; плющ, що дереться до неба мурами; мох і зело. В глоді квітучім сойки, сороки, дрозди, чайки крикливі між ними – птаство в нестямі гімни співає життю. Ярмарок: на балаганному боці посмішка блазня в картатому вбранні, ликом лукавим пекельно душу бентежить тінь давнини...
 

 

 
# 37
 

< торік, заради думки Ґельдерліна  >
 

межилюддя
 
(interlude)
 

     Перекладати рок-поезію як віршований текст - трудно. Вона звучить самохіть - як музична п’єса. Це й є парадоксом. Чому так?
 
     Наші змисли осягають музику безпосередньо, бо сама музика змісту не має. Сенсів їй надають ті, хто її слухає, а відтак – переживає як чуттєвий феномен. Співавтором музиканта завжди є слухач. Музика – універсальна порожнеча, що вбирає в себе кожний творчий акт, щоби стати його субстанцією: тканиною, основою, середовищем – і породіллею, авжеж.
 
     А рок-поезія ще мала би бути проспівана. Отже, музичне в рок-поезії вже присутнє і виривається назовні, зустрічаючи музику – не акомпонемент, не супровід – повноправного партнера. Отак відбувається зустріч всесвітньої порожнечі (музики) – з бездонним проваллям (поезією).
 
     І що тут може зробити перекладач? Це ж наче ходження над і під нескінченністю: що б не вдіяв, а її не вичерпати, навіть – не дати її образу, коли в тебе тільки скінченний запас і слів, і літер, і фонем. Про людські метафори взагалі можна забути, бо надто вже підтоптані вони.
 
     < … >
 
     Звісно, все сказане про рок-поезію стосується кожної змістовної доброї поезії. За Робертом Лі Фростом: поезія – це те, що зникає при перекладі. Чи комусь вдавалось перекласти музику? Отож-бо. Тільки спроби не вщухають. І я теж не претендую на досконалість чи докорінну оригінальність ув інтерпретаціях англомовної поезії. Однак, якщо рок звучить тобі понад сорок років поспіль, набуваєш певної відваги, щоб зазирнути за лаштунки знайомої, майже рідної сцени. А відтак переконатися: ти жив цим роком не даремно, все так і є, як твоя уява тобі промовляла, все справжнє, нема ні сцени, ні лаштунків, ані межі – тільки нескінченна безодня. Власне, цього досить, аби не збожеволіти від болю. Що я і роблю, коли не полишаю спроб. Бо ж поза спробами нема життя, немає ніц. Отак спробував пояснити непояснюване:
 
Темним роблюся,
               Прагнучи бути коротким.

 
(Горацій, Про поетичне мистецтво, 25. Переклав Андрій Содомора)
 

     І врешті-решт: до чого тут міжлюддя? Ага, поет, неначе напівбог, стоїть між небесами та землею - в просвіті, щоб на сутнє - кожну річ окрему, чи явище, чи образ – указати, аби імення вперше дати для усього. Так думав Фрідріх Ґельдерлін, а я із ним у згоді. Останній раз живих богів стрічали древні греки. Живі напівбоги між люди ходять, а мертві вічність коротають між рядками в своїх (чи наших вже?) віршах. Оце таке воно оте міжлюддя. Як музика, що щойно відзвучала, її вже начебто немає зовні – в нас вона.
 
    
   ***  
 

 
< останнє >
 

 

 
хаос, порожнеча, безлад, становлення – містина музичного як можливого
 
музика – образ буття
 
поезія – в найменуванні сущого – введеня в буття – вербальний переклад музики
 
переклад поезії іншою мовою – актуалізація й сповнення буття, досягання його сенсу в створенні контексту
 
світ людини – текст, що пишеться із поетичного контексту, освоєність сущого і призвичаєння в поводженні з ним, набуття домівки
 
понятійне тлумачення тексту – заснування інтелекту
 

***
 

 
     this is the end
 

 

 
P.S.
 
     Автор цих нотаток безмірно вдячний: дароносним хранительницям Xenia та Marina, незрівнянній німфі Енґусівні Ніамх, воістину святому Миколі, малюкові Ісу, веселому Бекету Семюелу, діонісійному Джойсу Джеймсові, стоїчному Чандлеру Реймондові, парадоксальному Акутагаві Рюноске, втаємниченому Гайдеґеру Мартину, скептичному Кантові Імануелю, палкому К’єркеґору Сьорену, іронічному Юнґу Карлу, витонченому Гессе Германові, шендіанському Стерну Лоренсові, навіть велемовному Берґсонові Анрі – що вчасно завітали у гостину, коли конче треба було. Ніцше автор не дякує, бо Фрідріх Вільгельм нікуди не пішов, зостався й сидить поруч із монітором, блискаючи очима дещо завзято. По всьому випитому та говореному невгамовний Морисон Джім відлучився по додаток до віскарні через вулицю за два кроки, казав, що буде за мить, а вже й пару годин минуло – так за ним загуло: видко зустрів на каві Ойсина-філіда й тепер оті вдвох десь натхненно колядують: ой ти царю, царю, небесний владарю.... Ну, не біда, як змерзне в самих шкіряних гачах, то мерщий прискаче, отоді й згадаємо Алабаму чи ще якусь Chattanooga choo-choo разом із цілим Dixie...
 

 

 
(Новий світ у Львові, середина зими, рік 16-й)
 

 

 

 

Схолії – тут:
 

¹ )   З давньогрецької :  ‘тим < чим, ким  >, що вже було  –  бути’ ;  ‘завше вже наперед існуюче’  (Аристотель. Метафізика E  1025  b  29);  
 
  
 
² )  перфект  -  дієслівна форма в індоєвропейських мовах, що виражає дію, закінчену в минулому, результат якої наявний і в момент мовлення  (ВТССУМ);
 
      апріористичний перфект  -  ‘не онтично < предметно > проминуле < те, що минуло >, але те, до чого ми опиняємося відіслані < скеровані > в зворотному напрямку’  (Мартин Гайдеґер. Буття та час);
 

 
³ )   G.K.C.  -  Гілберт Кіт Честертон (Gilbert Kit Chesterton)   < в цитаті сказано про  ірландця >.
 

 
Загальне зауваження: з метою заощадження цінного місця на сторінках автор умисно намагався не надуживати словосполученнями «на мою думку», «я так гадаю», «як на мене» тощо. Відсутність таких посилань не означає, що джерелом авторських інтенцій є божественна інстанція, цілком вільна від помилок і хибних суджень. Відтак, особистий займенник «я» та його деривати з’являються в даній роботі виключно з недогляду.
 

 

 

 

 
Від упорядника
 
 
     My only friend (m.o.f.) залишив цей текст саме таким, як наведено тут. Редагувати його я не в праві. Попри те, що дивний вигляд мають окремі розділи. Латинські чи англійські заголовки теж не цілком зрозумілі, на мій погляд. Мабуть, там він був зваблений чистим звучанням слів чи не знайшов більш промовистого українського відповідника, що на нього якось не схоже. Не скидається на манеру письма m.o.f. і деяка розлогість певних уривків.
 
     Чи згідний я зі змістом? Залежить - із ким вести бесіду. В розмові з другом можна було сказати і більше. В публікації, розрахованій на вільний доступ усіх письменних, і того, про що написано, аж забагато.  Він не дбав про обсяг і не прагнув сподобатися – це виправдовує спробу, до певної міри. Тим більше, що зиску з тої спроби m.o.f. не мав і не міг мати. Взагалі: m.o.f. і зиск – сутності несумісні.
 
     Усе це, так виглядає, справді писалося в різний час і з різним настроєм. Хоча становище його було близьке до катастрофічного, говорячи об’єктивно, але, як видно, голова його була зайнята думками вельми суб’єктивними, що явно не стосувалися  повсякденного життя. Не маючи змоги користуватися послугами інтернету, m.o.f. зібрав, так би мовити, себе докупи – і полишив ці нотатки на мене: мовляв, роби з ними, що схочеш. Здається, їх подальша доля його не цікавила, він до них збайдужів.
 
     Повертаючи йому мої минулі борги, я взявся заопікуватися публікацією цього тексту. Коментувати його, пояснювати темні місця чи висловлювати ймовірні припущення не можу, оскільки всіх обставин теж не знаю.
 
     Однак, щодо латинського Supremus – тут усе більш-менш прозоро. Цей прикметник виражає водночас два крайніх стани: найвищий злет і найостанніше падіння: тріумф і загибель: щастя і скорботу. Так само, як і The End – беручи його з означеним артиклем – у вигляді словосполучення. Щось таке кричать слухачі музикантові, котрий влучив із імпровізацією. Ще пригадую, як Френсіс Форд Копола використав цю пісеньку Морисона в якості увертюри до «Апокаліпсиса сьогодні». В тій увертюрі сказано про смисл фільму більше, ніж у літературному першоджерелі Джозефа Конрада «Серце пітьми». Гадаю, m.o.f. теж тримав на слуху апокаліптичний тон сходження в пекло. Пам’ятаєте, що сказав головний герой фільму в фіналі? «Я більше туди (до них) не вернусь» - якось так.
 
     Хард із текстом m.o.f.-а тепер лежить у мене на столі – згадкою про нього. Оскільки майна чи коштів m.o.f. по собі не залишив, то й тестаменту це діло не стосується. Хтось бачив, як він сідав у старенький битий бус. Оце і все про нього.

 

 

 

 

 

 

 


© Mac Tíre [23.06.2016] | Рейтинг: 35.8/32 | Переглядів: 1393

2 3 4 5 35.8/32




Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Facebook-login



загрузка...




programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2021 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Будь ласка, увійдіть за допомогою
Facebook-login