для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Я сильний тобою, Мамо! (всім матерям України присвячується)


Я сильний тобою, Мамо! (всім матерям України присвячується)
…А потім я плакав. Мені було так гірко і так соромно, що я плакав. Я не міг більше нічого зробити і плакав від того, що зігріти мамині руки не міг. Бо вона уже їх зігріла сама. Вона робила мені снігову бабу і лапатий сніг падав у маленький двір тієї старезної хати, в якій ми й жили за мізерні гроші, які мама і тато заробляли на заводі.
 
Я плакав не тому, що ми не мали грошей. Я не знав, що їх можна мати. Гроші були завше для того, щоб їх не вистачало. Вони були, є і будуть тільки для того, щоб їх не вистачало. Навіть тепер, коли, я можу їсти торт хоч щодня.
 
Мама дуже любила торт. Але в Радянському Союзі, серед трудящих, які всі були рідні друзі, торт треба було ДІСТАТИ. Як? Моя дитино, ти ніколи вже не будеш знати що таке ДІСТАТИ торт. Я піду і куплю тобі його. А тоді ми не купляли торт. Бо ми знали, що сьогодні його і так нема в магазині але, навіть, якби й був …
 
Та не у торті справа. Справа в тому, що у мами замерзли руки. Я хотів снігову бабу, бо у тій барвистій книжечці, яку мені приніс Миколай (так, так! Миколай всім чемним діткам щось приносив!) були намальовані такі веселі дітлахи, які ліпили снігову бабу. І я хотів ліпити її також. Справді – то зовсім просто ліпити снігову бабу. Треба зліпити грудочку снігу і котити її по дворі. А потім викачати таку велику кулю. І другу. І третю. І поставити їх одну на одну. Взяти два великих ґудзика і морквину, щоб зробити очка і носик. Все просто! Але в той день випав тільки перший сніг і я не мав рукавиць. Тому мама сказала, що без рукавиць я не піду ліпити снігову бабу, бо там холодно. І я дуже загнівався. Мама так і спитала, - «Ти що, на мене гніваєшся?» А я нічого не сказав. Я гордо відвернувся до стіни і всім своїм незалежним виглядом показав – так, я гніваюся! Мама вдягнулася і, посадивши мене на підвіконня, пішла на двір. Вона зліпила мені снігову бабу. Я дивився на неї крізь шибку і сміявся. Здається, вона тішилась тому снігу  і тій бабі так само як я. А я сміявся! Мені було весело спостерігати за таким чарівливим дійством, коли з трьох умовно круглих куль поставала така жива і весела Баба. Мама ліпила її не сама. Їй допомагала моя тітка – її сестра. Вони кидали одна в одну сніжки і весело сміялись. Двадцятишестирічні  дівчата сміються так весело, що, навіть, маленький чотирирічний хлопчик сміється разом з ними. І не тому, що мама, сніг, снігова баба і сонечко, яке таки присвітило у наш забутий Богом закуток – ні не тому! Просто так гарно, коли тобі ліплять снігову бабу, бо ти цього хочеш…
 
Та снігова Баба стояла довго. Безсоромно весела і безкінечно зла весна довго палила її своїми жалкими сонячними променями достоту так, як палила маму хвороба. Баба стала водянисто-прозорою і, одного дня, її кутаста голова впала додолу. Тато підняв те скрижаніле кулясте непорозуміння, яке мало означати голову і, під мої схвальні вигуки, згромоздив на решту два позосталі снігові валуни, які мали означати тулуб. У торжестві безнадії ми хотіли хоч комусь продовжити життя…
 
Іноді, я можу й заплакати, хоча мені й минуло тридцять. Це буває так рідко, що я сам не вірю у свої сльози. Вони, як правило, бувають дурно-зворушеними, спровокованими, штучними, смішними. І тільки один день в році – здушеними. Тими, що ніколи не з’являться на моїх очах. Бо то тільки мої сльози. Сльози, про які я зараз розказую всьому світу. Бо той жаль не в сльозах, а в тих замерзлих маминих руках. Сльози, які більше ніколи не з’являться на моїх очах – сльози безсилля.
Я сильний тобою, Мамо!
Канаріс [13.05.2008] | Переглядів: 3824

2 3 4 5
 Рейтинг: 46.2/12

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2022 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook