Боло уже піздно, коли Шоні рішив вертатися домів од свої зазноби Морішки. Жив він у сусідньому селі і путь домів бов нелегкий і довгий. Тому Морішка рішила облегшити му ту тяжку задачу та й предложила старі дідові біціглі.
Мало розкажу вам за ті біціглі. Они боли не просто старі, повім вам ош они пережили войну, но тать тоту шо перша світова. Дідо їх дуже любив, майже бульш як бабу, та й нигде з ними не розлучався. Так го і хотіли з ними хоронити, но рішили ош ті біціглі щи ся на ґаздівстві пригодять. І вот настав тот момент – пригодилися. Усьо у них боло фаєн, лиш єдно но, скрипіли так, шо челядника, який на них візся боло чути аж на дві улиці уперед.
Діватися боло нікуди і Шоні подумавши, шо ліпше із скрипом вестися чим у тишині пендильовати вісім кілометрів, узяв біціглі та й побіцігльовав (звіняйте за каламбур) домів.
Ніч бола темна, на нибі не світило ни єдної звізди, а за місяць я вообще мовчу, і наш Шоні по уже завченому маршруту педальовав путьом до свого села.
А маву вам повісти, ош по путьови із єдного села у другой з лівого боку бов теметів (кладовище), а з правого поле з тиндирицьов. Бола рівно півноч і Шонійови мало страшно стало везтися, бо як у нас кажуть у сись час усякой нечистой може пужати, а босоркані роблять своє темноє діло.
Отак собі педалювучи на біцігльох, які на много-много мийтрів уперед іздавали «скрип-скрип», Шандор думав си про усяких там зомбув, вампірув та й босоркань, но та й про свою Морішку, она то точно настояща гашпириця і босорканя. За шо вун її так любить? Но то вже друга історія. Задумавшись за йсе усьо наш херой якось і не заглипів вудкіть до нього сперед біціглюв ускочив, не то чоловік, не то хащовик, а може й босоркун якийсь.
З того усього страху, Шоні з гойком, матом, тріском і скрипом рєзко затормозив педалі біціглюв і совершивши прижок з переворотом через руль приземлився на асфальт, а біціглі политіли у ярок і приказали довго жити. Не знаву чи то од удару, а може од страху Шандор одрубився. Кілько він так лежав, після усього, як він розказував ми сю історію, він не міг ми уповісти, но коли ся очуняв то боло щи усе темно, но уже не так, бо указався місяць.
А як ся пробудив Шоніко увідів, ош лежить на студенів земли, а коло нього на колінках сидить, якийсь чоловік. Припозирався, а то стрий Іван.
-Йой, Шоніку, я тя майже напудив? Як ся чуствуєш дітино? Нич ісь си не зламав? – стрий поміг йому ся подняти із земли, почиститися, провірити чи усьо у порядку.
-Стрику, зо мнов усьо файен, вроді м цілий. А ви уткіть так ся появили, як чорт із ладички?
-Йой, дітино моя, кіть ти роскажу не повіриш. Йшовім домів з сусіднього села, но та й забагло ня по нужді пуйти, но де я межи поля піду. А туй тиндириця, та й я думаву си мало май глубже піду та зроблю діло, но тай дому си спокійно вже йти буду. А ніч то темна, я зайшов у тиндирицю, а уйти нияк ім не міг. Я туй Шоніку уже майже годину кругами ходив, усьо вже хотів ім лігати од земли спати до рана, аж туй чуву шось скрипить. То я на сись звук у рішив піти і сяк ім і до путе уйшов та й тебе увідів. Но, а дальш ти знаєш.
Услухавши ісе Шоні предложив стрийови Іванови йти разом дому, они щи рас побзирали на біціглі, їм помочи не боло.Наші херої постоявши і условивши усний свуй жаль по поводу сього цензурно і нє, пішли помали домів пішком, благо іти уже боло немного…