Весна 1943 року. Нижній Тагіл. До прохідної евакуйованого з Маріуполя металургійного комбінату йдуть два товариші: Іван та Василь. По дорозі вони підходять до кіоску "Союздруку" й купують собі щось, щоб почитати в коротку обідню перерву. Іван купує собі "Фолькішер Беобахтер в СРСР", а Василь- тижневик "Ангріф". Придбали та швиденько пішли.
Як вам? Що, не можете такого собі уявити? На голову не налазить, а я чокнутий на усю макітру? Не кваптеся, або, як кажуть у нас на Сумщині, не швидиніть.
Спочатку, давайте домовимось розмовляти чесно й відверто. Кінець кінцем, ми дорослі люди й займаємося дорослими справами, а не дівчинку на вечір клеїмо. Домовились? Тепер поїхали.
Почнімо з того, що ми живемо в умовах війни. Хай вона стидливо зветься "АТО"- це війна. А назва... що назва? Як це у анекдоті: "Я бил одєт слєгка: в пєнсне і прєзєрватівє"- замість того, щоб сказати: був голий.
По-друге: це ніяка не "громадянська", чи то пак, "гражданская" війна. Ще восени 14-го року мій колега, що тоді воював (а був він на самісінькому передку, а коли й поза ним), так от він казав, приїздивши у відпустку: "Місцева вата вже закінчилася. Проти нас воюють російські солдати". Не бачу підстав йому не вірити. Далі: звідки у "доблесних защітніков Навароссії" нескінченні запаси техніки, озброєннь, боєприпасів? "Атжалі у укропов"? Отож. Тобто, війна йде з Росією.
Журналістика на Росії, мабуть, остаточно переродилась у пропаганду. Власне, як і було в Радянському Союзі: ті, хто мав хист до журналістики, швиденько підгодовувались та перековувались на пропагандистів. І ось оці пропагандисти (маскуючись під об’єктивних журналістів) пишуть, знімають та видають. Що? Звісно, пропаганду! Добре як сіру, а то й чорну. На війні як на війні: хоч і з-під сокири, нашвидкуруч зляпана, але б’є. Не по мізках: по емоціях. Розіп’яті "мальчікі", згвалтовані монтажною піною і таке інше. Ну, звісно, надвисотний штурмовик та український "Бук", це саме собою. Брехня тут же викривається, але шкоду вже нанесено. Із сотні десять, може, й прочитають пізніше про брехню... та "осадочєк остался"!. А це якраз те, що треба. І заходяться люттю 87 відсотків.
Я до чого? Та усе до того ж: видаються у нас "Вєсті" та "Комсомольская правда" в Украінє". Що з них є аналогом "Фолькішер Беобахтер", а що- "Ангріфу"- вирішувати вам. Так, згоден: "КП" московського розливу відрізняється від київського. Київське видання, звісно, менш (на перший погляд) зоологічно-шовіністське. Та діє ця газетка, як і "Вєсті", як повільна отрута. Там кинуто сумнів, там- натяк, там- фактик пересмикнуто... Багато й не треба, діяти треба обережно й неквапливо.
Точнісінько так ведуть себе мікроби, що призводять до найбільш небезпечних хвороб: сифілісу, туберкульозу, лепри, сонної хвороби. Вони діють дуже повільно, обманюючи імунну систему. І так- аж до появи зовнішніх проявів, коли буде вже надто пізно.
Кажете, заборони- не демократично? Ню-ню. Не будемо про Тагіл. Я не чув, щоб, скажімо, в Лондоні під час Другої світової було акредитовано бодай одного гебельсівського журналіста. А у них, у британців, за плечима- 300 років парламентської демократії, як не крути. Читаю сьогодні в коментах на Фейсбуці допис від "КП в Україні", що, мовляв, заборони- не демократично. Ну, нешановні, вам із льоху видніше. Але, по-перше, чому ж тоді на вашій Росії, ось на днях, вліпили людині два роки поселення за два перепости у ВК? Це у вас така демократія? А по-друге, як вчить нас історія, "демократією, людськими цінностями та свободою слова" прикриваються найчастіше ті, хто, дай їм волю, на демократію та свободу слова із задоволенням висеруться.
Під час Другої світової в країнах антигітлерівської коаліції уся гітлерівська пропаганда була під забороною. Питання: чому не заборонена пропаганда путлерівська?
