для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Смерть


Смерть
Сьогодні Страсна п'ятниця - день, коли християни східного обряду згадують про розп'яття Ісуса Христа, про його фізичну смерть. В цей день заведено триматися посту, молитися, розмірковувати про життя, смерть та життя після смерті, про Христову жертву, що він сплатив її за наш порятунок.
 
Однак я поганий вірянин. Я рідко ходжу до церкви, не сповідаюся й не причащаюся, не тримаюся посту. І думаю я сьогодні зовсім не про закінчення земного шляху Христа. Сьогодні мені думається про людей.
 
Сьогодні, у Страсну п'ятницю 29 квітня не стало Дмитра Гнатюка. Від нас сьогодні пішла ціла епоха. Ми назавжди втратили митця, метра. І це зовсім не пафосні слова для галочки, це гірка дійсність. Так, Дмитро Михайлович прожив великий кусок часу. Не кожному дано піти з життя на дев'яносто другому році. Ця позначка значно вища віку середньостатистичної української смерті. Однак навіть за цим сивоволосим старцем серце огортає туга. Бо то пішов не просто старигань, якому вже давно був час злягти у могилу. Пішов майстер, пішов рідкісний діамант, всохло щедре джерело мудрості. Тому ця смерть не може лишитись непоміченою. Тому мені, хоч я ніколи не знав пана Дмитра особисто і ніколи не спілкувався з ним, сумно в цей день.
Я не палкий прихильник класичної музики. Мене мало цікавить оперний спів. Однак майстерність Дмитра Михайловича завжди зачіпала мене. Як слушно казала моя люба мама: "Його голос огортає". Огортав. Цей голос був всеохопним. Він накривав. І під ним було затишно, як під ковдрою. В ньому хотілося плисти, як у хвилях.
Цей гоос - це продукт величезного старання, величезної майстерності. А я люблю майстерних людей, які люблять свою роботу, які віддаються їй повністю, які повсякчас прагнуть вдосконалювати свій хист.
Таким був і пан Дмитро.
 
18 березня моя мама сказала: "Такі зараз хороші покійники пішли... І всі такі хороші, такі талановиті, і всіх їх так шкода..." Того дня помер Лесь Танюк. Я не брехатиму для красного слова. Я незнайомий з його режисерським доробком. Рівно як і з літературним. Мені мало відомо про його депутатську діяльність. Однак я кілька разів бачив його виступи по телебаченню та читав про нього у пресі. Так, це дуже скромне знайомство з такою масштабною особистістю, як Танюк. Однак дрібка цих виступів, інтерв'ю та промов породила в мені повагу до цієї людини. Я впевнено можу сказати, що цей чоловік любив свою справу, що він був неабияк обізнаний (і не лише в галузі театру). Що він був людиною розумною і, не побоюсь того слова, мудрою. А мені шкода коли йдуть мудреці. Скільки би років їм не було. Адже це означає, що вони більше вже не зможуть поділитися своїм досвідом, як професійним, так і життєвим, з молодими. Обривається зв'язок поколінь...
 
Одним з таких мудреців був і професор Василь Забашта. Геніальний живописець помер дев'ять днів тому, двадцятого квітня. І мені прикро, дуже прикро, що нині прізвище цього велетня маловідоме в Україні. Це була велика людина. Великий шмат свого життя він упевнено йшов до мети - стати художником. Не дивлячись на всі витівки долі. Не дивлячись на травму, здобуту у Радянсько-фінській війні, куди його відправила радянська влада, не дивлячись на Другу світову, де він був розвідником. Він повернувся і здобув жадану освіту. Коли його одногрупники захищали дипломні роботи а-ля "Красная армія всєх сільнєй" чи "Сталін в окопє под Москвой", він створив композицію "С. Гулак-Артемовський і М. Глінка":

Василь Іванович захоплювався імпресіонізмом. У своїй творчості він користався багатьма принципами імпресіоністів. Передусім же для митця була важливою яскравість і свіжість барв. Навіть від своїх студентів професор вимагав у першу чергу не "схожості", "правильності" зображення, а "свята барв".
Цю ідею художник проніс у своїй творчості крізь усе життя.
Талановитий педагог виростив двійко дітей, свою достойну зміну - історика мистецтва Ростислава Забашту та модельєра Галину Забашту.
І здавалось би, дід прожив 97 років. Виростив чудових дітей, виплекав не одного учня, лишив по собі величезний творчий спадок. Людина відбулася. Однак навіть за ним гірко: скільки ще він міг зробити!
І що найгіркіше: не пам'ятають...
Коли торік 15 квітня помер інший професор Національної академії мистецтв Микола Стороженко, це перетворилося на справжню трагедію: у академії досі проводяться жалобні заходи, на його честь названо академічну майстерню храмової культури, статті про його непересічну особистість з'явилися не в одному виданні...
А про Забашту мовчать.
 
Однак я в жодному разі не хочу применшити постать Миколи Андрійовича Стороженка - самобутнього митця з непересічними вміннями, баченням, почерком.
Вони з Василем Забаштою є корифеями, які відроджували українську Академію мистецтва після радянського панування. Кожен на своїй ниві. Василь Забашта взяв під своє крило новопосталу пейзажну майстерню, що була знищена совєтами, а Микола Стороженко, як я вже казав, майстерню храмової культури.
Відтак можу стверджувати, що українське мистецтво багато би втратило, якби не знало цих митців. Без них воно і не відбулося би в повній мірі, не постало би з руїни старого, замореного СРСР мистецтва.
 
Всіх людей, яких я згадав (а може є й такі, яких я забув згадати) об'єднує кілька спільних рис. Усі вони були українцями. І не лише за національністю чи місцем народження. Ці люди жили для України і не могли жити без України і поза нею. Ці люди любили свою справу і робили її добре. Вони були світлими людьми.
 
Багато світлих людей відходять нині на той світ. З нами вже немає Андрія Кузьменка, чи по-простому Кузьми. Ми вже не побачимо Героїв Небесної сотні. Страшно подумати скільки вояків не повернулося додому з АТО до своїх дружин і матерів.
 
Коли помирає молодий, страшно думати, скільки планів, скільки перспектив було зруйновано, який потенціал було втрачено.
Коли помирає доросла людина, серце стискає жаль за його сім'ю, за справу, у яку він вкладав своє життя.
Коли помирає старий, охоплює великий жаль, що він уже ніколи не поділиться своєю мудрістю з живими.
 
Мені гірко за смерть таких світлих людей.
Однак я маю і надію. Адже по їхній смерті лишається не лише бидло. Лишаються й добрі, розумні люди. І я вірю, що ці люди зможуть побудувати нову міцну і заможну Україну, вільну від панського ярма.
 
А тому давайте будемо шанувати мертвих за вклад, який вони зробили для всіх нас і цінувати живих за їхні можливості, їхні уміння і просто за те, що вони поряд з нами.
 
Мертві нехай спочивають з миром і нас дожидають.
А живі най жиють, скільки Бог дасть і чесно працюють, змінюючи цей світ на краще.
© @ндрійко [29.04.2016] | Переглядів: 2737

2 3 4 5
 Рейтинг: 43.7/41

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook