для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru
Для полноценной работы сайта включите в вашем браузере поддержку JavaScript. В противном случае многие функции сайта будут недоступны.

Смерть

Смерть
Сьогодні Страсна п'ятниця - день, коли християни східного обряду згадують про розп'яття Ісуса Христа, про його фізичну смерть. В цей день заведено триматися посту, молитися, розмірковувати про життя, смерть та життя після смерті, про Христову жертву, що він сплатив її за наш порятунок.
 
Однак я поганий вірянин. Я рідко ходжу до церкви, не сповідаюся й не причащаюся, не тримаюся посту. І думаю я сьогодні зовсім не про закінчення земного шляху Христа. Сьогодні мені думається про людей.
 
Сьогодні, у Страсну п'ятницю 29 квітня не стало Дмитра Гнатюка. Від нас сьогодні пішла ціла епоха. Ми назавжди втратили митця, метра. І це зовсім не пафосні слова для галочки, це гірка дійсність. Так, Дмитро Михайлович прожив великий кусок часу. Не кожному дано піти з життя на дев'яносто другому році. Ця позначка значно вища віку середньостатистичної української смерті. Однак навіть за цим сивоволосим старцем серце огортає туга. Бо то пішов не просто старигань, якому вже давно був час злягти у могилу. Пішов майстер, пішов рідкісний діамант, всохло щедре джерело мудрості. Тому ця смерть не може лишитись непоміченою. Тому мені, хоч я ніколи не знав пана Дмитра особисто і ніколи не спілкувався з ним, сумно в цей день.
Я не палкий прихильник класичної музики. Мене мало цікавить оперний спів. Однак майстерність Дмитра Михайловича завжди зачіпала мене. Як слушно казала моя люба мама: "Його голос огортає". Огортав. Цей голос був всеохопним. Він накривав. І під ним було затишно, як під ковдрою. В ньому хотілося плисти, як у хвилях.
Цей гоос - це продукт величезного старання, величезної майстерності. А я люблю майстерних людей, які люблять свою роботу, які віддаються їй повністю, які повсякчас прагнуть вдосконалювати свій хист.
Таким був і пан Дмитро.
 
18 березня моя мама сказала: "Такі зараз хороші покійники пішли... І всі такі хороші, такі талановиті, і всіх їх так шкода..." Того дня помер Лесь Танюк. Я не брехатиму для красного слова. Я незнайомий з його режисерським доробком. Рівно як і з літературним. Мені мало відомо про його депутатську діяльність. Однак я кілька разів бачив його виступи по телебаченню та читав про нього у пресі. Так, це дуже скромне знайомство з такою масштабною особистістю, як Танюк. Однак дрібка цих виступів, інтерв'ю та промов породила в мені повагу до цієї людини. Я впевнено можу сказати, що цей чоловік любив свою справу, що він був неабияк обізнаний (і не лише в галузі театру). Що він був людиною розумною і, не побоюсь того слова, мудрою. А мені шкода коли йдуть мудреці. Скільки би років їм не було. Адже це означає, що вони більше вже не зможуть поділитися своїм досвідом, як професійним, так і життєвим, з молодими. Обривається зв'язок поколінь...
 
Одним з таких мудреців був і професор Василь Забашта. Геніальний живописець помер дев'ять днів тому, двадцятого квітня. І мені прикро, дуже прикро, що нині прізвище цього велетня маловідоме в Україні. Це була велика людина. Великий шмат свого життя він упевнено йшов до мети - стати художником. Не дивлячись на всі витівки долі. Не дивлячись на травму, здобуту у Радянсько-фінській війні, куди його відправила радянська влада, не дивлячись на Другу світову, де він був розвідником. Він повернувся і здобув жадану освіту. Коли його одногрупники захищали дипломні роботи а-ля "Красная армія всєх сільнєй" чи "Сталін в окопє под Москвой", він створив композицію "С. Гулак-Артемовський і М. Глінка":

Василь Іванович захоплювався імпресіонізмом. У своїй творчості він користався багатьма принципами імпресіоністів. Передусім же для митця була важливою яскравість і свіжість барв. Навіть від своїх студентів професор вимагав у першу чергу не "схожості", "правильності" зображення, а "свята барв".
Цю ідею художник проніс у своїй творчості крізь усе життя.
Талановитий педагог виростив двійко дітей, свою достойну зміну - історика мистецтва Ростислава Забашту та модельєра Галину Забашту.
І здавалось би, дід прожив 97 років. Виростив чудових дітей, виплекав не одного учня, лишив по собі величезний творчий спадок. Людина відбулася. Однак навіть за ним гірко: скільки ще він міг зробити!
І що найгіркіше: не пам'ятають...
Коли торік 15 квітня помер інший професор Національної академії мистецтв Микола Стороженко, це перетворилося на справжню трагедію: у академії досі проводяться жалобні заходи, на його честь названо академічну майстерню храмової культури, статті про його непересічну особистість з'явилися не в одному виданні...
А про Забашту мовчать.
 
Однак я в жодному разі не хочу применшити постать Миколи Андрійовича Стороженка - самобутнього митця з непересічними вміннями, баченням, почерком.
Вони з Василем Забаштою є корифеями, які відроджували українську Академію мистецтва після радянського панування. Кожен на своїй ниві. Василь Забашта взяв під своє крило новопосталу пейзажну майстерню, що була знищена совєтами, а Микола Стороженко, як я вже казав, майстерню храмової культури.
Відтак можу стверджувати, що українське мистецтво багато би втратило, якби не знало цих митців. Без них воно і не відбулося би в повній мірі, не постало би з руїни старого, замореного СРСР мистецтва.
 
Всіх людей, яких я згадав (а може є й такі, яких я забув згадати) об'єднує кілька спільних рис. Усі вони були українцями. І не лише за національністю чи місцем народження. Ці люди жили для України і не могли жити без України і поза нею. Ці люди любили свою справу і робили її добре. Вони були світлими людьми.
 
Багато світлих людей відходять нині на той світ. З нами вже немає Андрія Кузьменка, чи по-простому Кузьми. Ми вже не побачимо Героїв Небесної сотні. Страшно подумати скільки вояків не повернулося додому з АТО до своїх дружин і матерів.
 
Коли помирає молодий, страшно думати, скільки планів, скільки перспектив було зруйновано, який потенціал було втрачено.
Коли помирає доросла людина, серце стискає жаль за його сім'ю, за справу, у яку він вкладав своє життя.
Коли помирає старий, охоплює великий жаль, що він уже ніколи не поділиться своєю мудрістю з живими.
 
Мені гірко за смерть таких світлих людей.
Однак я маю і надію. Адже по їхній смерті лишається не лише бидло. Лишаються й добрі, розумні люди. І я вірю, що ці люди зможуть побудувати нову міцну і заможну Україну, вільну від панського ярма.
 
А тому давайте будемо шанувати мертвих за вклад, який вони зробили для всіх нас і цінувати живих за їхні можливості, їхні уміння і просто за те, що вони поряд з нами.
 
Мертві нехай спочивають з миром і нас дожидають.
А живі най жиють, скільки Бог дасть і чесно працюють, змінюючи цей світ на краще.

© @ндрійко [29.04.2016] | Рейтинг: 43.7/41 | Переглядів: 1817

2 3 4 5 43.7/41




Коментарі

1 2   »
sob

sob
29.04.2016 23:11:47
5 Очень неплохо!
Не згоден Згоден  Підтримка: 88%(7/8)

29.04.2016 23:14:43
sob 29.04.2016 23:11:47
Очень неплохо!
Дякую
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(7/7)

29.04.2016 23:33:36
5
Не згоден Згоден  Підтримка: 86%(6/7)

30.04.2016 00:12:24
Молодец, это 5 Не по годам серьезно и взвешенно.
Не згоден Згоден  Підтримка: 63%(5/8)

30.04.2016 00:19:46
Тузик_Киевлянски 30.04.2016 00:12:24
Не по годам серьезно и взвешенно.
Дякую. Хоча, якщо по правді, то не так уже й взвєшено, адже слова й думки в процесі написання не зважував. Просто написав те, що думав. Мав таку душевну потребу.
Востаннє редаговано @ндрійко 30.04.2016 00:25:45
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(6/6)

30.04.2016 02:31:28
5
Гарно.
Не згоден Згоден  Підтримка: 80%(4/5)

30.04.2016 07:40:47
5 І це добре, що автор замислюється над сутністю буття. Життя і смерть, є дві великі загадки для більшості людей. Але насправді смерть, це просто один з етапів життя. Наприклад, кожен з нас народився вже декілька разів. Перший раз тоді, коли з'явилась запліднена яйцеклітина, другий - тоді коли ми народились. Навколоплідна оболонка просто ставала непотрібною і давала волю молодому організму. Наступний етап розвитку - духовний. Але ми, в основному, намагаємось забезпечити матеріальну сторону життя. Жага влади, жага над-статків, жага бути над усіма не дозволяє повноцінно розвиватись нашій духовності. І ми часто, по смерті, переходимо в світ духовного буття, так і не набувши достатньої духовної енергії, бо були зайняті суто матеріальним. Тож духовні та високоморальні люди залишають по собі добру пам'ять, бо вона може бути використана для духовного збагачення потомками. Про хапуг, як кажуть, нічого. Тож потрібно рости духовно, а не матеріально. В домовині кишень немає. А духовний багаж переходить у вищий вимір.
Не згоден Згоден  Підтримка: 88%(7/8)

SIM

SIM
30.04.2016 07:57:54
5
Не згоден Згоден  Підтримка: 83%(5/6)

30.04.2016 09:15:59
5
Не згоден Згоден  Підтримка: 71%(5/7)

30.04.2016 09:48:34
Однак я маю і надію. Адже по їхній смерті лишається не лише бидло. Лишаються й добрі, розумні люди. І я вірю, що ці люди зможуть побудувати нову міцну і заможну Україну, вільну від панського ярма
Excellently
Не згоден Згоден  Підтримка: 60%(3/5)

30.04.2016 11:27:18
...Його голос огортає...
Я б додав - Його Голос - Захищає. Голос Дмитра Гнатюка - то є Український Пароль, то ознака того, що ти вдома, що ти маєш прихисток. Що у тебе, Українця, є якась така-сяка Хата, свій куток, і ти у Своїй Країні.
Вороги наші це добре розуміють. І тому ми не чуємо ні Української Пісні, ні Українського Слова - цих Наших Українських Оберегів....
Нам ворог підсунув шансон і інший москидний формат, інколи пакований у щось мерехтливо-блискуче для не вибагливого, бо не обізнаного, двогногого єства... Смерть московським загарбникам і їхнім посібникам!
Вічна Пам'ять Українському Співакові - Дмитрові Гнатюку, талантові, Генієві Голосу, Звуку і Смаку!
Слава Україні! Пишаймося тим, що у нас є Дмитро Гнатюк.
Востаннє редаговано Vasylyev 30.04.2016 11:28:28
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(3/3)

30.04.2016 12:10:08
TVOREC 30.04.2016 07:40:47
5Excellently
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(3/3)

30.04.2016 12:49:32
Тузик_Киевлянски 30.04.2016 00:12:24
TVOREC 30.04.2016 07:40:47
Andre Maidan 30.04.2016 09:15:59
Vasylyev 30.04.2016 11:27:18
Скажу вам, дядьки, одверто: я маю велику втіху, що є ще теми, які вас об'єднують. І мені десь навіть радісно (якщо це слово можна вжити саме під цим ІМХО), що одну з таких тем підняв я.
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(2/2)

30.04.2016 13:40:16
5
Україна - батьківщина дуже багатьох незаслужено забутих широким загалом геніальних митців, вчених, інженерів, лікарів... . Одна Квітка Цісик чого варта... Ми просто не цінуємо своє, у нас відсутні поняття про патріотичне виховання дітей, у нас ще не сформована як слід самоповага до себе. Причини зрозумілі, залишається виправляти помилки.
Щасти нам на цій дорозі. Автору спасибі.
Не згоден Згоден  Підтримка: 67%(4/6)

30.04.2016 14:28:08
PiligrimK 30.04.2016 13:40:16
Автору спасибі
І Вам спасибі, пане лікарю
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(3/3)

30.04.2016 15:25:42
5.
Не згоден Згоден  Підтримка: 50%(1/2)

30.04.2016 17:14:22
5
Не згоден Згоден  Підтримка: 67%(4/6)

MVF

MVF
30.04.2016 18:22:34
5
Не згоден Згоден  Підтримка: 67%(2/3)

30.04.2016 18:49:36
@ндрійко 30.04.2016 00:19:46
Просто написав те, що думав. Мав таку душевну потребу.
ти правий,є така потреба звертатися до потреб своєї душі,ми часто не цінуємо того,що у нас є,а потім шкодуємо за втраченим...автору5
Не згоден Згоден  Підтримка: 75%(3/4)

30.04.2016 21:37:33
5  
Тема схвилювала настільки, що навіть Тузьку з задоволенням + чи не вперше натиснув.
 
Схиляю голову в пошані перед митцями України і живими, і вічно живими в своєму таланті, що відлунням живе в наших серцях.
 
До речі, якось років 50 тому я пересікався з таким собі художником: ХІМОЧКА СТЕПАН ІВАНОВИЧ.
Він десь 1937 р. н. Вам нічого про нього невідомо?
Вікіпедія надає докази таланту, але не внутрішній світ його.
В той час він облаштовував свою першу серйозну виставку в Одесі.
Між іншим, М. Стороженко був його вчителем.
Востаннє редаговано Симеон Пищик 30.04.2016 21:39:52
Не згоден Згоден  Підтримка: 50%(1/2)

1 2   »










programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2019 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Будь ласка, увійдіть за допомогою
Facebook-login