«вбивай чужим ножем»
                   давня китайська мудрість
 
Наряд чи Симон Петлюра знав цей вислів давніх китайців. У військових справах він був повним профаном, ніяких нових винаходів чи-то теоретичних творів по собі він не залишив. Проте перемоги – таки здобував. Найбільшою його перемогою дуло знешкодження Запорізького корпусу армії УНР та полковника Болбочана особисто. Трошки меншою – перемога над Денікіним. Саме її Петлюра, сам про це не здогадуючись, здобув чітко за порадами старовинних китайців. Витративши безліч набоїв, снарядів, коней та іншого знаряддя, Петлюра переміг Денікіна, не зробивши жодного пострілу особисто.
 
На початку серпня 1919-го року становище Петлюри надихало на оптимізм. 17 липня розбита поляками Галицька армія перейшла Збруч і влилася до складу Дієвої армії УНР. Петлюра тріумфував. Дисциплінована, слухняна і впоряджена за всіма правилами військової науки армія галичан подобалася Петлюрі набагато більше ніж частини складені з норовливих, волелюбних наддніпрянців. Петлюра мав все те чого бракувало галичанам – набої та амуніцію. А Галицька армія була ще грізною силою. Здобувши таке суттєве поповнення Головний отаман вирушив на Київ. Аж раптом, на початку серпня Петлюрі доповіли, що в районі Умані з бойовими ланками петлюрівської армії стикнулися загони Революційно-повстанської армії України. Простіше кажучи – до Петлюри завітали веселі хлопці батьки Махна.
 
Тут треба зробити зауваження. Петлюра був паршивим воєначальником і таким самим політиком. Проте він умів інше –гарно опікуватися потребами війська. Худо-гірко, протягом свого недовгого існування армія УНР була одягнена, мала харчі, і що-головне – боєприпаси, без жодної підтримки з боку Антанти (вона не визнавала УНР). Білі не дарма називали Петлюру «земгусаром», в минулому він був чиновником-постачальником Союзу Земств, і займався постачанням фронтових військових частин. В цьому покликанні Петлюра був неперевершений. Він умів знаходити шляхи до сердець і заможних селян, і крупних землевласників, і до управляючих підприємств та мануфактур. Він чудово розумів потреби армії і намагався знайти для неї все необхідне для життя і бою. Можна чесно сказати, існування армії УНР – великою мірою заслуга Головного отамана Симона Петлюри. Цю чудову рису псувала лише єдина жахлива вада – Петлюра бачив себе неперевершеним полководцем. І там де він кидався «гратися у солдатики» – виходив повний безлад.
 
Махно був повною протилежністю Петлюрі. На відміну від Головного отамана, анархіст Нестор Махно спочатку ніяк не рвався у військові ватажки. Махно марив економічними перетвореннями з метою створення селянського раю. Програма Махна може кинути в істерику будь-якого досвідченого економіста, Махно не розумів сенсу існування міст, жадав їхнього знищення як такого і бажав побудови суспільного устрою на основі практично натурального господарства.
 
«Верю! Комбайны (!) будут пахать (!!), золотые сортиры урчать будут дома!..»
 
Таке ставлення до міст з їхніми заводами та мануфактурами, вартувала Махну постійної нестачі боєприпасів та амуніції. Саме нестача набоїв кинула махновську армію раніше до червоних, а тепер – до Петлюри. Реально існувати махновська армія могла тільки там де й існувала – на тилах ворожої армії в якості партизанського руху. Проте, як не дивно – в історію Махно в’їхав верхи на кулеметній тачанці, як найбільш відомий український повстанський воєначальник.
 
Нема нічого гіршого ніж люди які займаються несвоєю роботою.
 
Тепер же армія Махна потерпала під ударами білих і була змушена відступати все далі й далі на Північ і Захід. Саме так вона вперлася тилами в позиції українського війська. Власне кажучи, Петлюрі було абсолютно байдуже становище Махна – вони ніколи не були союзниками. Більше того, саме махновці допомогли більшовикам на два дні захопити Катеринослав у грудні 18-го. В інших умовах сам Бог велів Петлюрі тримати оборону і спостерігати як білі розстрілюватимуть без-набойних махновців немов мішені у тирі. Але військо УНР наступало на Київ, Петлюра тріумфував і широким жестом він дозволив Махну зайняти з своїми хлопцями позиції в лавах української армії. На відміну від більшості петлюрівців, які стараннями Головного отамана були перетворені на поєднання напівбандитських гайдамацьких зграй (крім УГА та корпусу Січових стрільців Коновальця), армія Махна була добре впорядженим, дисциплінованим мужнім військом з єдиною вадою – хронічною нестачею набоїв. Але коли цю нестачу покрили з петлюрівських складів, темп просування білих різко вщух і фронт стабілізувався на лінії Калиновичі – Казатін.
 
Махно мав радіти. Його чудову, боєздатну але вічно без-набойну армію біло врятовано. Поранених – передано до українських шпиталів. Загони мали змогу перепочити та впорядкувати бойові ланки. А сам батько зі своїм штабом мав час придивитися до обстановки та поміркувати над своєю подальшою долею.
 
А події тривали як годиться. 30 серпня 1919 року три Галицьких корпуси і Запорізька група під спільним командуванням галицького генерала Антона Кравса підійшли впритул до Києва. З Києва поспішно тікали останні червоні частини. А зі Сходу до Києва водночас наблизилися інші «закляті друзі» - група військ «Вооруженних сіл юга Россіі» під командуванням генерала Брєдова. В ніч з 30 на 31 серпня українські війська зайняли Київ. Але вже 1 вересня вони мусили покинути Київ без жодного пострілу. Великий сучасний знавець на порпанні в чужому лайні Олесь Бузина, створив з цього факту цілу теорію що «це зайвий доказ того що Київ підтримав істинно-русскую власть». Реальність же така, що Петлюра сподівався на білих як на майбутніх союзників в ділі розгрому червоних і тому намагався за всяку ціну уникнути зіткнення і почати переговори. Білі ж ніякої Української Народної республіки не визнавали, українських офіцерів та генералів (крім галичан – колишніх громадян Австрії) вважали зрадниками «общєрусского дєла» і тому діяли з нахабністю вуличних гопників. До того ж, ревнивий та недовірливий Петлюра зв’язав усіляку ініціативу своїх підлеглих. Генерал Кравс мусив звітувати йому по кожному кроку, й тому єдиної провокації вчиненої запорожцями Сальського (зірваний російський прапор) з горлом вистачило аби дипломатія переросла в бійку. Далі – справа техніки, за умовою що українцям до останнього було заборонено відкривати вогонь.
 
Зараз мало хто пам’ятає як у 1991 році московські ліберальні інтелектуали обурювалися: «Доколє армію будут возглавлять ги-кающіє генерали?» А за півроку – сконав Союз. Те саме сталося і 19-го року. Вперта «єдинонеділимська позиція» подарувала білим новий фронт, що згодом стало одною з причин руйнації білого руху і переїзду більшості його героїв за кордон, або на той світ. Але не переймайтеся, після Громадянської війни генерал Антон Денікін написав чудову статтю в якій пояснив, що в перемозі червоних винні… поляки. Бо вони, гади, складали угоди не з білими, а з українцями, і не хотіли виступати спільно з білими проти червоних. До речі поляки – єдині хто в Громадянську війну зміг розтрощити пику та вмити мізкою окупаційні зграї червоних. Гадаю, довго поляки здогадувалися з якого-такого лиха вони мусили б діяти спільно з «єдинонеділимщіками», після того що Брєдов влаштував у Києві?!
 
Після Київського провалу Петлюра лютував. На порядку денному з’явилося вічне питання – що робити? Аж тут про своє існування нагадав батько Махно.
 
Від перебування в лавах петлюрівців, Махно був явно не у захваті. По-перше, навіть на положенні не підлеглого а союзника, Махно ніяк не міг впливати на хід бойових дій. А ще невідомо як би він відреагував на угоду між Петлюрою та Денікіним, будь вона станься. А по-друге, дієва і жагуча натура Махна вимагала дій. Тож тепер Махно запропонував командуванню армії УНР не багато не мало – партизанський рейд по білих тилах. На «махновському» відтінку фронту українцям протистояла дивізія якою командував 33-річний генерал Слащов – у білому гусарському ментику, з папугою у клітці, коханкою перевдягненою ординарцем, з кокаїном у ніздрях та з власним штабним вагоном. Ідея Махна полягала в тому щоб рішучим ударом прорвати бойові ланки Слащова, вийти у широкий степ а там…
 
«На белом коне наш атаман! И с черным флагом мы въедем в рай
От сволочей очистим родный край! Они продали наше солнце!»
 
Ідея була настілки відчайдушна та смілива, що нечувано захопила петлюрівських генералів. В самий короткий термін батько Махно отримав все чого тільки душа бажала. Набої – будь ласка. Тачанки поремонтувати – є і інструмент, і стельмахи. Кулемети – від серця відриваємо. Коней – та скільки хочеш. До цього всього батько Махно суттєво поповнив лави своєї армії. Тихою сапою до махновців перебігло чимало українських вояків – переважно тих, кого дістав вже петлюрівський безлад, хто сумував за армією УНР у варіанті Присовського, Оскілка та Болбочана, і в кого руки чесалися за справжньою роботою. Невдовзі махновська армія роздулася до 6 000 осіб. За десять днів усе було готове.
 
Я не знаю чим займався генерал Слащов в ніч на 12 вересня. Може лестився до перевдягнутої ординарцем коханки. А може, після чергової дози кокаїну у ніздрі, лякаючи папугу, ловив білим ментиком по штабному вагонові зелених чортиків. Проте, я точно знаю що в ту ніч робив Нестор Махно. Верхи на коні, з шаблею у руці та любимим маузером у кобурі, Махно власноруч повів своїх веселих хлопців в атаку на позиції білих. Знявшись з кількох сіл водночас, махновці лавою навалили на денікінський гарнізон у Перегонівці і за годину зайняли село. Удар махновців був настільки зловісний та несподіваний що два полки білих просто відкотилися у боки і розчинили фронт. Махновська піхота прикрита кулеметними тачанками, створювала нечувану доти щільність вогню. Кавалерію Махно вів в атаку особисто.
 
Тої ночі білі не змогли створити ніякого суттєвого опору махновцям. Певно – генерал Слащов подивився у вікно вагона і вирішив, що остання доза кокаїну була зайвою.
 
А на ранок Слащова чекав сюрприз. На відстані денного переходу жодного махновця вже не було. Вийшовши в степ Махно чкурнув вперед з такою швидкістю, що скоро заверещав увесь денікінський тил. Кулеметна тачанка не дарма стала у махновців таким самим символом, як у петлюрівців – жупан та шапка зі шликом. По-перше, станковий кулемет «Максим» (скорострільність – 600 постр/хвил; прицільна дальність – 2700 м), який пересувався у просторі зі швидкістю кінної тачанки став найжахливішим витвором Громадянської війни. По-друге, саме на тачанки (кулеметні і без) Махно посадив усю свою піхоту. Махновська армія рушила у степ і скоро видала темп до 100 верст на добу. З такою швидкістю біла армія була здатна пересуватися хіба що на залізниці. Махно ж опанував степи. І скоро в селах півдня України не лишилося ніякої влади крім веселих хлопців батьки Махна.
 
«Эх, наше черное знамя! Эх, пропадай кто не с нами!..»
 
13 вересня махновці зайняли Умань. Там батько розбив свої сили на невеличкі загони і розлився по всіх зайнятих денікінцями теренах України. Загони Махна з’явилися біля Полтави, Кременчука, Костянтинограду, Кривого Рогу. «Нужно было видеть, что творилось в эти "махновские дни" в тылу добровольческой армии. Военные и гражданские власти растерялись настолько, что никто и не думал о сопротивлении. При одном известии о приближении Махно добровольческие власти бросали все и в панике бежали в направлении Ростова и Харькова…Крестьянская масса с этого момента не только открыто стала в оппозицию к власти Деникина, но и перешла к вооруженной с ним борьбе...» (Н. В. Герасименко «Батько Махно. Мемуары белогвардейца» Интербук. Харків 1990 р. стр 23).
 
15 вересня махновці зайняли Катеринослав (Дніпропетровськ). 22 вересня веселі хлопці взяли Олександрівськ (Запоріжжя). Захоплення Олександрівського залізничного вузла миттю відрізало фронтові частини денікінської армії від Криму. За 11 дів Махно здолав біля 600 верст.
 
Треба усвідомити, що генерал Слащов від самого першого дня доповів про небезпеку яку являли повстанці Махна на білих тилах. Але Денікін лише відмахнувся і заборонив нагадувати йому про Махна. За багато років той самий Денікін писав таке: «…в результате в начале октября в руках повстанцев оказались Мелитополь, Бердянск, где они взорвали артиллерийские склады, и Мариуполь — в 100 верстах от Ставки. Повстанцы подходили к Синельникову и угрожали Волновахе — нашей артиллерийской базе… Случайные части — местные гарнизоны, запасные батальоны, отряды Государственной стражи, выставленные первоначально против Махно, легко разбивались крупными его бандами. Положение становилось грозным и требовало мер исключительных. Для подавления восстания пришлось, невзирая на серьёзное положение фронта, снимать с него части и использовать все резервы. …Это восстание, принявшее такие широкие размеры, расстроило наш тыл и ослабило фронт в наиболее трудное для него время». (Денікін А. П. «Очерки русской смуты»). Главком ВСЮР благав за будь яку ціну покінчити з Махном. Генералу Слащову насправді можна було вже сміливо стрілятися. Все що він міг зробити для смерті білого руху, він зробив – випустив Махна у степ. Але нюхнувши кокаїнчику, Слащов розсудив тверезо. Хто коли в історії рахував онучі, макарони, бинти та набої недоотримані військами в наслідок дії партизан? Це нудно і сумно. А кого пам’ятають? Правильно, того хто з шашкою на білому коні. Тому, зібравши свої сили, дивізія Слащева, втратила всякий інтерес до петлюрівського фронту, і в милі та піні кинулася у слід за Махном. Також проти Махно були кинуті загони Державної сторожі, дивізія генерала Віцент’єва і корпус генерала Шкуро. 16 жовтня 1919 року після гучного артобстрілу Махно був змушений покинути Бердянськ. На початку листопада 2-а Терська козача дивізія оточила село Ходунці де захопила особисту тачанку батьки Махна. Але ні самого Махна і його штабу в селі уже не було й сліду.
 
Невдовзі почався відступ білих з-під Курська.
 
Пихата «єдинонеділимницька» політика Денікіна сама штовхнула на спільні дії Головного отамана Петлюру і батьку Махна. Єдиний раз за всю історію, два найбільш відомих українських діяча часів Громадянської війни зробили єдину справу кожен у тому що вмів краще. Петлюра – забезпечив Махна набоями та припасами. Махно – зруйнував тил білих, підняв селян на повстання, позбавив фронтові частині білих харчів та боєприпасів у самий відповідальний момент. І цим – прирік армію Денікіна. Спільними силами Махно з Петлюрою граючи знищіли свого спільного ворога. Щоправда остаточної перемоги ця операція не принесла ані Петлюрі, ані Махно. Зраджений галичанами Петлюра врешті решт загинув на паризькому бруку. Зраджений червоними Махно пораненим був перевезений товаришами через Дністер у Румунію. Денікін здався долі трохи раніше. Коли троє б’ються за владу – зазвичай, виграє четвертий. Той який потім гнобить переможця. У громадянську війну «четвертим» були більшовики.
 
Якби ці люди вміли поступатися амбіціями!... Якби займалися тим, що в них виходило краще!...
 
Нема нічого більш небезпечного у житті, ніж невгамовні амбіції і люди які займаються несвоїм ділом.