А чи обираємо ми свою долю? Он люди кажуть: "ми творці своєї долі!" Камінню така розкіш не досяжна. Міг же я бути діамантом у короні якогось сюзерена, хоч у діадемі звичайної красуні? Чи каменем у стіні Колізею, частиною фортечного муру або звичайним каменем у стіні звичайної оселі? Але моя доля - лежати тут, у селі над Дніпром.
У кожної будівлі є свій наріжний камінь, а я - наріжний камінь цілої держави, народу; бо не буде народу - не буде держави. А що ж мене таким зробило? Може та мотика, яку об мене зламав перший землероб на цій землі 7 500 років тому? Чи красуня-цариця Амазонка, що точила об мене свій меч? Чи може скіфський пастух, який перегонив повз мене своє стадо коней? Колесо колісниці царя Дарія, що підскочило на мені? Каліги римського легіонера, крокувавшого у Херсонес? Чи може копито коня одного вершника, могутнього царя гунів, який вів повз мене свою армію? То все було передумовами.
Мабуть мають рацію старі камені з Риму, Константинополю і Єрусалиму, які кажуть, що мою долю вирішив один старець, присівши на мене і мовивши "на цих пагорбах буде Град!". І справді, виник Київ-град і причалив до мене човен з півночі,ступив на берег з нього князь. А остаточно я свою долю усвідомив коли на мені тавро вибили у формі сокола і поклали в стіну церкви Десятинної. Я тоді вже подумав, сталась моя доля, можна тепер лежати і споглядати як Русь навкруги мене будується.
Але ж прийшла орда зі сходу, Київ зруйнувала і мене зі стіни вибила. От тоді і почалось моє гартування і народу. Понесло мене на пороги. Бачив я там честь і звитягу козацькі, і сльози народу, і зраду старшини, яка державу свою на поталу північній орді віддала. Шматувало мене на частини по турецьким неволям, по сибірським засланням. Присів в той час на мене один бідак, і вклав у мене душу
Далі було тільки тяжче, під всіма прапорами народ ходив, доки кривавому прапору не скорився. Страшно мені було тоді, лячно, що всього мене на могильні камені розіб'ють... по всій Україні голодними могилами,... і по Сибіру могилами сталінських таборів,... і солдатськими невідомими могилами ІІ світової. Ан зажевріла була надія, коли став я скелею карпатською над Черемошем по стежинах УПА. І впала та орда "Червоне дишло". Начебто, народе, бери наріжний камінь і розбудовуй над ним державу. Де там, довелось мені знов на шмати ділитись, щоб бруківкою в руки лягти.
Оце лежу я під сільрадою, дивлюсь на Дніпро і чекаю, коли вже мій люд подорослішає. Я вже розповів, як наріжним каменем народу став, але яку той народ державу будує навкруги мене - окремо скажу, скажу так як зі свого села бачу. Потому як від орди ми звільнились, селом правив старий голова сільради. Те що він управляв, то дуже голосно сказано: так вештався селом, у райцентр їздив; все люд вмовляв, що якби не він, то були б погроми. Була в селі військова частина, то він кращу зброю виміняв на красиві обіцянки і хатинку за річкою. Подививсь колишній голова колгоспу на ту хатинку за річкою і почав люд підбурювати на нові вибори. А люди йому вірять, господарник же ж, цілим колгоспом керував; тільки старий вчитель бігає селом: "Схаменіться люди! Відкрийте очі! Той голова - звичайний злодюжка!". Та де ж там, народ обіцянкам вірить "Хай голова керує!". Доки той голова керував діти колгоспних бригадирів все що в селі хоч чогось варте було до рук прибрали, а старого вчителя машина збила, учня його просто тихенько замордували і кінці в воду. Наступні вибори голова вирішив не проводити, так дітки бригадирів між собою домовились, що селом керуватиме завгар, а серед людей вертеп розіграти, наче все по закону. Віддам належне люду, народ повстав за свої права і виборов їх. Біда лиш в тім, що людям стало розуму права свої вибороти, але захистити ті права розуму не вистачило. Користуючись ситуацією до влади скочили колишній колгоспний бухгалтер, завфермою і синок крохмало-паточного цеху. Обіцяли солодко, а все що зробили - влаштували гризню за залишки майна. На цьому тлі до влади і прийшов завгар. Коли завгар проголосив курс на повернення у червону орду, народ не витримав і вигнав його. В селі розпочалась пожежа і люди з переляку обрали чергового бригадирського синка. В принципі нічого у селі не змінилось, кум куму руки миє, тільки дільничому нову форму пошили, півсела то палає, то тихенько жевріє. Лежу оце під сільрадою, дивлюсь на мітинги, то один бригадир своїх людей приведе "все зрада, поставте мене керманичем, от я наворою накерую вам собі щастя", то інший. Ось недавно завфермою була, на все село голосила "дайте я поголовую, я ж пам'ятаю останню корову на фермі, сама її м'ясом на базарі торгувала". Добре хоч селяни працьовиті, по мітингах не вештаються собі на прожиття хоч як заробляють. А я, ваш наріжний камінь, все чекаю, коли ж ви подорослішаєте? Коли своїм розумом жити почнете? У свої сили повірите? Солодкі казочки слухать перестанете? А ви все собі ідола ліпите...
Ось товариш мій, наріжний камінь Франції заспокоює мене "mon ami! Не турбуйся твоя держава відбудеться. Україна має таку ж героїню як і Франція на початку її існування, Надія Савченко немов Jeanne d'Arc!"
Зі Стоун Хенджу мене повчає інший друг. Немов усе таке було в його житті, що все це він вже пережив з його Великою Британією. "My dear friend, у ХІХ сторіччі головну роль у Британському парламенті грали обранці з "кишенькових міст", то такі міста, що майже вимерли під час промислової революції. Landlords просто призначали в тих містах кандидатів, наприклад у 1830 році вибори 214 members of Parlament контролювали 98 перів. Duke of Newcastle дарував півтони вугілля до Різдва тому, хто голосував за його кандидата. Like гречка in the Ukraine. Ha-ha-ha."
Любі мої друзі, все ви вірно кажете, але
- не дай боже Наді долю Жанни!
- дай боже українцям розуму дорослішати за рік на сто!
За століття поневірянь наріжний камінь України позбувся зайвого мотлоху але й добряче покрився пилом. Частина полу - просто бруд, пора б його струсити. Але багато того пилу - золотий, то переплавити його, створивши каменю оправу.