Немає рівності у Львові.
Є сокіл в клітці, рабський ген
І мінним полем до свободи
Йде безпартійний Діоген.
 
Шукає з ліхтарем людину
Удень, в оточенні катів.
А сонце в небі брижже слиною:
– Вмри, збоченцю! Щоб не смердів! –
 
І скупо забирає промені
У пекло грішного єства,
Щоб впасти ядерною бомбою –
Вогненний гриб всім голова!
 
Ніч місто жадібно накрила.
Кати не дрімлють, як наказано.
Йде Діоген, йде під прицілом
По замінованих локаціях.
 
Стучиться у закриті двері –
Хоч на нічліг його не пустять:
Боїться світла військо мертвих,
Ховає в серці люту пустку.
 
І сокіл полонений злістю.
Не здатен здохлий птах літати,
Бо замість крил вже голі кістки,
А замість м’язів дріт та грати.
 
І навіть випущений з клітки,
Як щур, гасає під ногами.
А Діоген іде. Йде швидко.
Він спотикатися не стане.
 
Читає лірику на стінах,
І гіпсові кивають леви
Та підморгнув Нептун камінний:
– Тримайсь, філософ! Так і треба!
 
Майдан осквернений парканами.
Дзвіниці алярмують «Градами».
Він вірить, що людина знайдеться,
Невтомно йде слідами графіті.
 
Дарма, що зустріч заборонена.
Дарма, що світло табуйоване.
Він Діоген. Він квест виконує,
Щоб стала людяність законом.