Зразу: від мене сьогодні прокльонів на адресу влади ніхто не почує. Ні слова про "зраду ідеалів Майдану". Просто спогади.
Неділя. Перша неділя без Януковича. Десь опівдні. Море людей в переході з Хрещатика на Майдан. І оце море підіймається на ескалаторі. Я не бачив стільки люду в метро: година пік відпочиває. Згори людей набагато менше. Час від часу: "Слава Україні!"- "Героям слава!"- реве люд у відповідь. І мовчать. До наступного вигуку.
А нагорі- чудовий день. Весна. І море людей, що прийшли віддати шану тим, що загинули. Сумні обличчя. Сльози на багатьох. Море квітів. Море! Йду Хрещатиком.
Гори квітів, там, де гинули люди. Сльози. Усі, як рідні. Йду до Груші. Не впізнаю: бачив її, коли на бруківці лежав сюрреалістичний чорний сніг.Коли чулися постріли та вибухи. А зараз- гори квітів напроти Українського дому, біля медпункту, де мій друг відпахав місяці, лікуючи поранених майданівців. Відчуття нереальності, якесь роздвоєння: ми позбулися жадібного тирану, але які втрати! Які люди загинули!- і перемога не радує. Стою, реву.
Зустрічаємося біля медпункту. Розмовляємо чомусь мляво, втомлено: наче після важкої роботи. Походили, подивилися, розійшлись. Спускаюся до Поштової. Переді мною молодий таточко, в брудному камуфляжі та в касці несе на руках маленького, рочків, може, трьох, хлопчика. Цікаво йому, крутить головою в тата на руках.
Це для тебе, дитино.
Було відчуття тривоги, нереальності, чекалося чогось страшного. Воно й не забарилося. За це страшне наша сусідка відмолюватиме свої гріхи не одне десятиріччя, про це ми подбаємо. Хай хтось тільки ляпне щось про "братство": не можуть добровільні раби, що пишаються своєю неволею, бути нам братами. Ми захистимо країну, ми це можемо. Розберемося з поліпами, що присмокталися до зраненої країни: і з тими, що ззовні, і з тими, що зсередини. Це обов’язково треба, бо підростають діти, а їм необхідно жити в спокійній та безпечній країні, в якій влада не краде, в якій немає місця зрадникам, яку завжди готові захистити нові герої.
Це для тебе, дитино. Це для тебе.
