Колись вже я писав про корисних сучих синів: хай і сучий син, але свій. З тих часів, якщо й змінилося щось, то тільки на гірше. В коаліції розкол. Окупаційний блок радісно потирає ручки: скоро, йой як скоро, вони звично відраховуватимуть ними свою лев’ячу долю Держбюджету! А там, де два пани, як і завжди, три гетьмани. Правда, якісь вони плохенькі, на милицях, та й стояти один без одного не можуть. Але у кожного булава.
 
   Я не розумію. Чесне слово, добрі люди, не второпаю: чому людині, що потрапила до влади, відразу починає хотітися отримати її усю? Просто усю владу- й собі. Бо інші не втримають, а як і втримають, то не так.
 
   Колись доводилося чути про три гілки влади. І про те, що республіки (у нас же республіка?) можуть бути парламентськими, президентськими та можливі й якісь проміжні стани. Чув, мабуть, і не тільки я, а тим людям, що при владі, таке не те, що чути, а знати потрібно. Та діяти згідно тому, що в Конституції написано. Та ні: мало що там пишуть, а я хочу усе та одразу. Бо інші ж не впораються! Я ж та шо ж, хоч зараз, але комууу? Кому крім мене???
 
   Я не аналітик, не політолог. І от з моєї точки зору, оце усе приблизно виглядає так: я хочу мати владу. Багато влади. Бажано усю. В країні зараз повний триндець. Влада буквально лежить під ногами, в сенсі, що об неї як почали фіг зна коли ноги витирати, так і досі витирають. А я її, бідненьку підійму, витру, вимию та й собі візьму. А для того, щоб зі мною за ту владу ніхто не сперечався, я буду чимось ділитися. Чимось матеріальним: грошима там, держпідприємствами. Ні-ні, не думайте, ніяких хабарів! Просто мені, як президентові, вигідно, щоб князьки, які насправді й керують регіонами, признали мене за головного. А я їх не чіпатиму. Більше того: допомагатиму. Для того й децентралізація. Не для посполитих же вона! І згідно з децентралізацією, оті регіональні хазяї та "рєшали" стають цілком респектабельними людьми.
 
   У мене є своя команда. Знову ж таки: я їм- безпеку, "кришу", якщо хочете, а вони мене признають за головного та слухаються. Їхнє головне завдання- підтримувати мене, а я підтримуватиму їх. Назву їх "технократами", бо "крєпкіє хазяйствєннікі" вже були. Так що, вживатимемо синонім. Звісно, вони хочуть чогось свого. Будь ласка: це й зветься компромісом. Я десь закрию очі, десь захищу, десь... ну, злукавлю. Пам’ятаєте, як Гонтарєву Порошенко назвав найкращим банкіром Землі та її околиць? Насправді, вона була першою в рейтингу найгірших, але то вже таке...
 
   Так усе й працює: у мене влада, у них, у мого оточення- майже повна свобода дій. Завдяки моєму умінню находити компроміси. І я не дуже розумію, чому... ні, не біднішають люди, а чому (та й куди!) від мене потихеньку відходить моя влада. І хочеться її більше. Я- Президент. Голова виконавчої влади. Ось я й хочу, щоб як віддав команду- так усі й побігли виконувати. Тому треба мені мати повний контроль над Кабміном. Та над Радою. А інакше- як? Отож.
 
   А потім політика компромісів (договорняків, якщо чесно) перетворюється на один великий договорняк. А тоді доводиться (вже доводиться, бо в житті, так, як і в шахах, буває і цейтнот і цугцванг) захищати Шокіна: хороша людина, а що не робить нічого- так то ви не бачите. Нароздавала Гонтарєва проблемним банкам рефінансування- добра душа!- а злі банкіри грошики р-раз- і свиснули. А Гонтарєва- ні при чому. Вииисокий професіонал! Просто довірлива дуже. Що ж ви хочете: женщина, романтична така уся із себе.
 
   Правда, в нормальній країні летіла б ота довірлива після того, як із проблемного Дельта-банку, користуючись службовою, тобто таємною інформацією, її дєтки свої гроші спритненько витягли. А у нас: ну що ж поробиш! Мати же ж! І- тиша навкруги.
 
   І знаєте, я десь розумію Петра Олексійовича. Спочатку хотілося, як простіше, спираючись на старі перевірені кадри. Ну, зрозуміло, кадри теж їсти хочуть. Хто ж міг подумати, що у них горлянки такі ненажерливі! І тут вже і цейтнот. І отой клятий цугцванг: ну накажу я зараз прибрати, скажімо, того ж Деркача. То й що? Тут ще, як інтелігенти кажуть, пісями по воді виляно, хто кого з’їсть. Та, власне, видно. Де там Бойко? Отож. І разом з грошиками. А таких бойків у Петра Олексійовича навалом. У власній команді.
 
   Я вже мовчу про оте позорище, як наші дупетати голосували за декларування. І що від Президента у відповідь? Я не знаю, на роботі радіо не послухаєш. Але думаю, що той закон, який ганьбить нашу країну, він таки підмахне. Іменно так, бо такі речі не підписують. Їх підмахують. І це показує реальний результат боротьби за владу.
 
   Треба чесність та мужність. Важче, незрівнянно важче, ніж промовляти гарні та правильні слова, використовувати владу не на прикриття "любих друзів" або "своїх сучих синів", а на користь держави. Важко спиратися на людей, які не зобов’язані тобі нічим. Які не заглядатимуть у рота.Які не будуть домовлятися з ворогом. Так, це важко та незвично. Але вкрай потрібно. І подумайте, пане Президент, ким Ви бажаєте увійти до Історії: реформатором чи базікалом у стилі "Ющенко 2.0"?
 
   Бо стільки сучих синів народ не здатен прогодувати. І розмноження їх, і їх відстріл, призведуть до одного й того ж сумного результату.
 
   Думайте, Петре Олексійовичу. Думайте. Але не довго: часу обмаль.