для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Як Думчик сонце врятував


Як Думчик сонце врятував
В давні часи наші предки знали дорогу  до дивного місця -  Краю Вічного Літа. Там ніколи не бувало холодно. Правив тим теплим краєм князь Янтар, а столицею князівською було Місто Світанку. Була у Янтаря донька Красава, дівчина розумна, вродлива. Закохалася вона у київського князевича Зореслава. Вже призначили день весілля... Та не сталося, як гадалося — прийшла біда, коли не чекали.
 
Якось на околицях міста з'явився віз, запряжений чотирма волами. Візницею був згорблений дідок у чорному плащі. Він дивився на світ спідлоба глибоко посадженими очиськами, його низький лоб був прорізаний десятками зморшок, а на лівій руці не було вказівного пальця.
 
- Добридень, дідусю,- чемно віталися з візницею люди,- Що везете?
 
Дід нічого не відповідав і поводився так, наче нікого не помічає. Вантаж на возі був дбайливо загорнутий чорною тканиною — наче гість хотів приховати його.
 
Жителі Міста Світанку були добрими, довірливими людьми. Чорного діда вони прийняли за простого мандрівника. І дарма, бо то був злий чаклун Темрюк.
 
Він приїхав на базар, спритно зіскочив з воза. Витяг з-під чорного покривала розкладний стілець і два мішки: один повний, інший порожній. Та й заходився зазивати:
 
- Куплю сонячні промені! Продавайте мені свої сонячні промені за щире золото!
 
Такої пропозиції на ринку ще не було. Навколо діда миттю виріс натовп. Багато хто крутив пальцем біля скроні — мовляв, ненормальний. А він все гукав:
 
- Вигідно викуплю ваші сонячні промені! Плачу золоту гривню за кожен промінь!
 
Якийсь хлопчик вже смикав матір за спідницю:
 
- Мамцю, можна, я продам свій промінь?
 
- Не підходь до діда, він сказився.
 
- Мамо, а що таке «сказився»?
 
- Як підійдеш до нього, вкусить тебе, мов собака!
 
Тут підійшли троє дружинників.
 
- Розступіться, добрі люди,- казали вони, протискуючись крізь натовп. Старший похмуро бурчав: «Що за збори? Бунтувати надумали?».
 
Натовп припинив гомоніти і пропустив охоронців порядку до дивного купця.
 
- Ну, шахрай, купи у мене сонячний промінь,- недобро сказав діду старий дружинник.
 
Темрюк розгорнув чорний мішок:
 
- Поклади свій товар сюди.
 
Всі зареготали. Обличчя дружинника налилося кров'ю.
 
- Знущаєшся?!
 
- Що ви, ваша милість! Хай пан підставить руку під сонце, затисне свій промінь в кулаку і покладе в цей мішок. Коли пан зробить це, я чесно розплачусь,- дідок кривувато посміхнувся і двома руками розкрив мішок перед дружинником.
 
Той оглянувся праворуч, ліворуч... і затиснув cвій промінь в кулаку, а потім поклав у мішок. Чорний дід негайно витяг з іншого мішка золоту гривню, підняв високо над головою, щоб всі бачили, і віддав дружиннику.
 
- Що за дива! - тільки й сказав той.
 
Тут люди захвилювалися, почали протискатися до Темрюка і продавати йому промені. Торгівля завирувала.
 
Дехто надумав продати свій промінь двічі — й такі хитруни з подивом бачили, що їх руки залишаються темними. Навіть коли спрямувати люстерцем на долоню сонячного зайчика. Питали дідка, чому так, а він мовчав. Продовжував торгувати, не звертаючи уваги на питання.
 
Сім днів стояв злий чаклун на ринку й купив сонячні промені майже в усіх, хто жив у місті. А на восьмий день пішов до князівського палацу.
 
Князю доповіли про дивного купця. Він  запросив його до свого двору. Там і зустрілися — князь на веранді, Темрюк на возі.
 
- Про тебе, чорний дід, багато добрих слів кажуть,- сказав Янтар Темрюку.
 
- І про тебе, вельможний князю, я багато чув,- низько вклонився Темрюк, мало не торкнувшись лобом підлоги,- Я чув, ти багата і щаслива людина.
 
- Що так, то так. От доньку завтра видаю заміж за киянина.
 
- Князю, можна дати молодятам відмінне придане, якщо вас влаштує моя пропозиція.
 
Князь розвеселився.
 
- Чув, чув про твою торгівлю. Але нащо мені одна гривня? У мене цього добра повні підвали.
 
Раптом Красава схопилася:
 
- Подивись на мої руки, дід!
 
І вона показала Темрюку свої ніжні білі долоні, що сяяли в променях полуденного сонця.
 
- Бачиш, яка краса?! - вигукнула вона з викликом,- Нізащо не продам!
 
Темрюк спохмурнів. Підійшов до свого воза, скинув покривало. У князя перехопило подих: віз був переповнений алмазами та іншими дорогоцінними каменями, і всі — розміром з куряче яйце. Тут же були блискучі перстені, намиста, оздоблені діамантами, а також — розкішна золота корона; побачивши все це, князь зрозумів — на возі діда більше багатств, ніж у всіх князів Київської Русі, разом узятих.
 
- І що ти хочеш за це? - прошептав князь Янтар, засліплений таким дивом.
 
- Продай мені сонце,- просто відказав Темрюк.
 
- Хіба воно моє?
 
- А хто господар цієї землі? Ти, князю! Всі дерева в лісах — твої, вся риба в річках — твоя, всі люди — твої, вся земля твоя і небо твоє разом із сонцем!
 
- Якщо й так, як я продам тобі сонце? - здивувався князь.
 
- Давай підпишемо договір.
 
Покликали дияка, який склав договір на пергаменті: так, мовляв, і так, в такий-то день і таку-то годину ясновельможний князь Янтар продає 1 (одне) небесне світило, а саме — сонце, іноземцю на ім'я Темрюк за 1 (один) повний віз коштовностей. Угода укладена добровільно, жодних претензій сторони одна до одної не мають. Підписалися, потисли один одному руки і розійшлися. Кожен радів успішній оборудці.
 
Князь ліг спати і прокинувся від сильного болю в горлі. Було дуже холодно. Князь запалив свічку, побачив свої руки і жахнувся: вони були сині від холоду. А у вікно свистів хижий льодяний вітер, і вся підлога була заметена снігом. До речі, сніг князь бачив вперше за останні двадцять років: ще коли був юнаком, бачив це природне явище під час далекого походу, а в Краю Вічного Літа снігу ніколи не було.
 
Сталося от що. Всю ніч підступний Темрюк плів з куплених променів сітку. Й на світанку, коли сонце з'явилося на горизонті, злий чаклун спіймав його сіткою та поклав у потрійний чорний мішок, який не горів ні в якому вогні. Закинув той мішок на плечі, пробурмотів собі під ніс якісь злі слова, тричі обернувся навколо себе і зник безслідно. А без сонця в тому краї настала вічна зима.
 
Жителі колишнього Краю Вічного Літа почали хворіти. Багато людей замерзли до смерті, поки народ навчився запалювати вогнища і шити теплий одяг. Вимерз врожай, стало нічого їсти. І величезні сніжні гори відгородили той край від інших князівств. Здолати їх було вище над людські сили. Не здолав ті гори наречений князівни Красави, київський князевич Зореслав. Шість разів йшов у похід до Міста Світанку. Двічі мало не загинув під час обвалів, загубив десятки коней. Всьоме здоровий глузд взяв гору над почуттями, бо ніхто не хотів його супроводжувати. Казали: «знову даремно всі кінцівки відморозимо».
 
Сумна і застужена, Красава ходила по столиці й намагалася допомогти людям. Там пригорне до грудей дитину, тут нагодує бездомного селянина, чий віддалений хутір замело снігом. Ввечорі сиділа з батьком у палаці. Вони притулялися один до одного і намагалися зігрітися, але люта зима відбирала тепло навіть у вогнища у терміново побудованому майстрами каміні.
 
Красава з жахом помічала: люди навколо — навіть батько  - хоч і рухаються, хоч і перекидаються двома-трьома словами за необхідності, та поступово стають наче глибами льоду: вічна зима відібрала у них всю радість життя. Оживали й посміхалися, тільки коли вона торкалася їх. «У тебе теплі руки» - казав батько. Мабуть, зберігся на руках той промінець, який вона не схотіла продати чаклуну.
 
Ввечорі Красава брала спиці та в'язала теплі речі: шарфи, светри тощо. При цьому співала пісні, а іноді молилася. «Святий Миколаю, допоможи нам повернути сонце!» - казала вона про себе, або й шепотіла собі під ніс. Одного разу вона так втомилася ходити по холодному місту, що заснула з клубком ниток на колінах та з молитвою на вустах; а прокинулася від  приємного муркотіння. Відкрила очі й побачила, що поряд з клубком, поклавши голівку їй на руку, лежить сіреньке кошеня. Тепле-тепле.
 
- Ти дике чи домашнє? - спитала вона у несподіваного гостя.
 
Кошеня, сполохане, кинулося на підлогу — і клубок впав на нього. Очевидно, ниткова куля здавалася відважному малюку нападником, бо кошеня з бойовим нявканням кинулося дряпати клубок всіма лапами. Двобій тривав кілька хвилин, від клубка не залишилося й сліду. Нитки переплуталися, сплелися у щось, віддалено схоже на маленького чоловічка. І раптом чоловічок підвівся на ноги. Перелякане кошеня відскочило, вигнулося дугою, зашипіло...
 
- Привіт,- звернувся нитковий чоловічок до Красави,- Мене звуть Думчик. Я ожив від твоїх молитв і думок про те, як допомогти людям.
 
Красава не знала, що й відповісти. Кошеня – так взагалі втекло через шпарину в дверях.
 
- Дай мені завдання і дай мені зброю, князівна. Потім можеш на мене покластися!
 
Дівчина від розгубленості чхнула і почала оглядатись в пошуках зброї.
 
- Спиці,- підказав Думчик.
 
Вона підняла з підлоги холодні спиці й вручила їх нитяному чоловічку.
 
- Мене посвятили в лицарі! - аж підстрибнув він,- Дякую, моя принцеса!
 
Красава сіла в своє крісло, наче на трон.
 
- Тепер скажи, чого ти хочеш,- зажадав Думчик.
 
- Поверни людям сонце, а мені — нареченого, князевича Зореслава.
 
- Твоя воля для мене закон! - вигукнув Думчик,- Чекай, скоро матимеш те, що хочеш!
 
І Думчик стрибнув у вікно. Вітер підхопив його, як перекоти-поле, та поніс невідомо куди.
 
«Чаклун зник невідомо куди. Вітер несе мене невідомо куди. Отже, вітер несе мене до чаклуна» - наївно розмірковував Думчик і додавав про себе: «Боже, допоможи, щоб це було так».
 
Поряд з Думчиком крутилися у вихорі сніжинки, буревій свистів й виривав спиці з рук. Але нитковий чоловічок міцно тримав свою зброю, не віддавав її стихії. Внизу крізь мряку можна було розгледіти згорблені фігурки людей, обриси снігових гір, нечасті світлячки вогнищ. Вітер ніс Думчика над покритими льодом ріками, над вимерлими селами, над лісами, де дерева гнулися під сніжним тягарем.
 
Раптом наш герой побачив величезну снігову груду, що котилася на шаленій швидкості. Прослідкував поглядом її шлях і обімлів: груда летіла навпростець до притрушеного снігом мурашника! Маленькі живі істоти вже відчули небезпеку, заворушилися, почали розбігатися, але груда снігу була близько і от-от розчавила би мурашник разом з його мешканцями.
 
- Зупинись, дурепа! – крикнув Думчик сніговій груді.
 
- Шрррозчавлю!.. Не зупинюсь, шррр!.. – почулася зухвала відповідь у свисті вітру.
 
Думчик хутко зачепився спицями за землю, почав ліпити сніжки та кидатись у ту груду, яка вже була страхітливо близько до будинку мурах.
 
- Шшрозчавлю! – вперто котилася своєю дорогою снігова груда і ставала все більшою оберт за обертом. Але з кожним кинутим сніжком груда все більше відхилялася вбік і зрештою минула мурашник збоку, не зачепивши жодної живої істоти. Думчик відчував кожною ниткою свого тіла схвальні погляди врятованих ним мурах.
 
Раптом хтось вхопив його за спину,  відібрав спиці. Думчика тримав в руках злий чаклун Темрюк.
 
- Бу-га-га-га! – сміявся Темрюк,- Це ти – остання надія тої впертої дівчини? Це тебе послав їй на поміч Святий Миколай! Безсилий клубок ниток!
 
З цими словами він поніс ниткового чоловічка та відібрану зброю до печери з високою стелею. На стінах печери були сотні виступів, і мало не на кожному сиділо чорне вороння. Зловісні птахи відкривали й закривали дзьоби, вряди-годи тихенько каркали, але було відчутно: ґвалт вони вчинити не наважаться, їх стримує якийсь містичний страх перед зловісним дідом в чорному.
 
- Мої слуги! – широким змахом руки показав чаклун на вороння.
 
- Що ти тут затіваєш, негіднику?!
 
- А тобі яка різниця? Зараз я кину тебе у вогнище!
 
- Просто цікаво.
 
- Будемо вважати, що твоє передсмертне бажання – дізнатись майбутнє цього краю! Я тобі розповім...
 
Вони вийшли до великої печери, посеред якої у величезній скляній кулі з товстими стінками було ув’язнено поневолене сонце. Воно шалено світило, викидало протуберанці... З-за стінок темного скла це скидалося на кипіння кави з молоком. Насправді скло було чаклунським, абсолютно холодним і чорним. Та живе світло сонця пробивалося навіть крізь суцільну темряву.
 
- Отже, незграбна ти вишиванка, знай, що скоро буде! – нашіптував Темрюк,- Скоро я зроблю чаклунське сідло, осідлаю сонце і стану владикою неба. Я буду вищим за Бога! Всіх, хто не вклониться мені, спалю блискавками!
 
Він труснув Думчика, облизнув піну з губ і продовжував свою маячню, виблискуючи злими очиськами:
 
- Я стану Богом. Бог Темрюк, як солодко це звучить! А ви, мої слуги,- звернувся злий чаклун до вороння,- Ви позбиваєте хрести зі всіх церков і виклюєте очі кожному, хто насмілиться дивитись вгору, на мене, а не на землю, собі під ноги, у низькому поклоні мені – володареві неба і сонця!
 
Темрюк зловісно засміявся... і раптом зойкнув. Потім заволав, випустив Думчика та спиці з рук, почав щодуху чухатись. Сотні мурах вповзли на тіло самозваного «бога» і заходилися його кусати, віддячуючи Думчику за спасіння мурашника.
 
Думчик ухопився за спиці та схрестив їх:
 
- Згинь, нечистий!
 
І чорний одяг раптом впав на землю грудкою нікчемних ганчірок, під якими борсалося щось дрібне. Показався довгий хвіст, блимнули страхом очі-намистинки... Щур вискочив з-під чаклунського балахону і побіг ховатись кудись в куток.
 
Тріснуло чорне скло. Сонце вирвалось на волю. Воно злетіло вертикально аж на небосхил, розкидаючи камені, що утворили печеру. Але перед тим душа Думчика злилася з душею сонця, хоч згоріли нитки, які були його тілом. Десь далеко почали танути гори снігу, вивільняючи дорогу з Києва до Міста Світанку...
 
Князевич Зореслав у той день полював на ведмедя. Раптом сонячний зайчик стрибнув йому в очі, й здалося юнаку, що в секунду спалаху він побачив свою кохану Красаву.
 
Той же сонячний зайчик нагадав князівні про нареченого. Ви, мабуть, здогадалися – то Думчик посилав їм знак, що нема більше перепон для їх зустрічі. Нездоланних сніжних гір більше не було, хоч і не стало вічного літа. Відтоді щороку, а саме – взимку, природа нагадує людям: не можна продавати сонце!
 
І молодята виїхали один одному назустріч. Зустрілися, поцілувалися… День весілля Красави й Зореслава став вважатись у тих краях першим днем нового року.
 
І я там був, мед, пиво пив, по вусам текло, аж поки не задзеленчав будильник.
© Юрій Шеляженко [25.12.2009] | Переглядів: 4231

2 3 4 5
 Рейтинг: 43.4/27

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook