Оповідання.
 
Поліція увірвалася до купе мовчки, не постукавшись. Чорних було п’ятеро: двоє хлопців, двоє дівчат та високий чолов’яга з рожевими бородавками на трупно-блідій лисині. Старший чорний рвучко сів поряд з Ніною, при цьому перевернув собі на коліна гарячий чай і тихо вилаявся. От чому вони одягаються в темряву, подумав Степан: ні чай, ні кров, ані плювки анархістів не заплямують честь мундира.
 
– Руки! – наказала чорна дівчина.
 
– Ви б хоч привіталися,– кинув докір Степан.
 
Чорна дівчина почервоніла, але заклацнула наручники на зап’ястях Ніни.
 
– Огляньте її речі,– скомандував старший чорний та звернувся до Степана,– Пред’яви документи.
 
– В сумці під ліжком.
 
– Добре, пошукаємо. Виходь. Цю теж виведіть.
 
Двоє чорних вийшли і стали на проході до купе з двох боків. З-за плеча одного виглядав стурбований провідник. Степан вийшов за ними і дав провіднику двадцятку за чай. Чорна дівчина витягнула в коридор Ніну, міцно тримаючи її за лікоть.
 
– Паспорт у боковій кишені,– сказав Степан, спостерігаючи, як лисий чорний риється в його сумці. Той не поспішав лізти в кишеню. Перебрав білизну, зазирнув у термос, ввімкнув фотоапарат і переглянув останні фотографії. Нарешті витяг паспорт, пролистав, пошкрябуючи сторінки нестриженими нігтями. Підійшов впритул до Степана. Віддав йому паспорт. Показав кулак – потворний жилавий кулак, під молочною шкірою якого зміїлися товсті чорні вени.
 
– Не пхай носа, куди не слід,– пригрозив тихо.
 
Заперечень не послідувало, і він взявся за речі Ніни. Розпотрошив її сумку та рюкзак. Витяг планшет, десять хвилин з ним грався і нічого не знайшов. Не приховуючи відчаю, обмацав сумку знизу: чи нема другого дна? Один з чорних, який також рився в рюкзаку, підійшов і показав Ніні пакетик:
 
– Це ваше?
 
– Іди нафіг! – обурилася Ніна.
 
– Думаю, це не її,– сказав Степан.
 
– Він жартує,– суворо сказав лисий поліцейський,– Вибачте, громадяни, але ви маєте розуміти, який зараз час. Була оперативна інформація, що ця громадянка везе зброю. Інформація не підтвердилася.
 
– Мені боляче,– сказала Ніна. Вона підняла руки зі скутими зап’ястями і склала долоні лодочкою, наче просила милостині чи благословення.
 
– Не примушуй мене вибачатися двічі,– скривився лисий чорний, повернувся спиною і, виходячи, додав:
 
– Я вас не затримую.
 
Чорна дівчина, почервонівши і закусивши губу, знімала наручники.
 
– Вибач. Я сама винна. Начальник не казав цього робити. Просто я тебе боюся.
 
– Йди геть, чорна!
 
– Навіщо ти мене ображаєш?! Я така біла, як і ти!
 
– Зніми чорне і будеш білою. Зараз ти для мене чорна. І не клей мені расизм. Я африканців поважаю, вони вміють постояти за себе на революції. В Африці поліція тричі подумає, перш ніж напасти на людей.
 
– І рівень життя в Африці деінде вище, ніж у нас,– додав Степан.
 
– Поїзд відправляється! Сторонні, покиньте вагон! – донеслося з коридору попередження провідника.
 
Чорна дівчина прожогом вискочила з купе. Вагон здригнувся. Поїзд плавно рушив. Залишився позаду і старший чорний за товстим вікном, який в оточенні підлеглих кричав та лаявся по мобільному.
 
– Ще два чаю? – запропонував Степан.
 
Ніна промовчала, задумливо дивлячись у вікно. Вона проводжала поглядом недружнє містечко, що гналося за поїздом стаєю диких руїн та сміттєзвалищ.
 
– Я кажу, зігрітися чаєм не завадило б. Чи тобі каву?
 
– Віддай снайперку. Ніхто, крім тебе, не міг взяти.
 
– Ніно, ми познайомилися з тобою лише сьогодні, але я не перестаю тобі дивуватися. Навіщо ти їдеш у столицю зі снайперською гвинтівкою?!
 
– Не пхай носа, куди тобі не слід.
 
– Балакаєш, як чорна!
 
– Ти не міг її далеко сховати.
 
– Точно. Твоя снайперка загорнута в матрац на третій полиці. Але ти не відповіла на моє питання. Мабуть, тобі соромно зізнаватися. Ти ж сама знаєш, що пристрелити президента – дурна ідея.
 
– Що ти собі дозволяєш!
 
– Ну, я палив біля туалету і випадково почув, як в тамбурі провідник базікає по телефону з чорними та погоджується бути понятим. А коли ти виходила, потихеньку сховав твою снайперку. Але погодься, якщо ти пристрелиш президента, будь-яка сволота з його оточення займе місце головного мерзотника і продовжить грабувати народ та морити голодом трудящих. Індивідуальний терор ні до чого не приведе. Треба підірвати бомбою все збіговисько еліти, щоб почалася революція!
 
– Що ти розумієш, ідіоте! Постраждають невинні люди! Поряд з президентом на церемонії будуть лідери національно-визвольного революційного руху!
 
– Невинні люди? Ці холуї в камуфляжі?! Вони винні, що мої батьки живуть у злиднях! Вони винні, що мої товариші сидять без роботи – ті з них, які ще живі! Повірити не можу, що ти закохана у кровопивць, які розв’язали безглузду війну!
 
Степан поклав свою руку на руку Ніни. Вона схилилася до нього і кричала йому в обличчя:
 
– Як ти смієш називати війну безглуздою, коли стільки моїх побратимів загинули за славу нації?! Нам потрібна перемога! Президент – боягуз, і ти разом з ним?! Таких, як ти, треба відстрілювати!
 
– Заспокойся, ніхто нікого не відстрілюватиме. Після добрячого вибуху це вже буде зайвим.
 
Вони гнівно дивилися один на одного, мало не впершись носами, і тут... поцілувалися.
 
І поцілувалися ще.
 
І продовжували цілуватися, коли провідник приніс чай.
 
– Я не дозволю тобі пристрелити президента і зробити з олігарха народного мученика,– сказав Степан, підсипаючи цукру в стакан.
 
– А я не дозволю тобі перебити всіх лідерів нації, бо ти ненавидиш одного боягуза,– заявила Ніна, обережно відсьорбуючи гарячий чай.
 
– Тоді що будемо робити?
 
– Поживемо разом.
 
– В цій країні? З такою владою?!
 
– Хіба це має значення? Коли ми разом, ніяка влада не вкраде у нас щастя.
 
Вони вийшли на наступній зупинці, так і не доїхавши в столицю.
 
Урочисту церемонію, на яку вони їхали, було скасовано з міркувань безпеки.