Не очікуючи дозволу автора, дозволю собі велику цититу з іще більшої статті. Мене оправдовує те, що автор активно шукає дискусії. Повний текст статті тут.  Для того, щоб ревнителі правил мене не змогли звинувачувати, знак копірайту знімаю. Обговорення вітається.
 
...Ви ніколи не замислювалися над питанням: чому російська мова, не будучи державною, не тільки не здала своїх позицій, але й продовжує тіснити українську? Бо статус мови залежить від статусу її носіїв. 23 роки нами фактично правила російськомовна еліта, яка спиралася на зросійщене населення промислових регіонів, бо на момент отримання незалежності російськомовний індустріальний Схід і Південь були економічно та організаційно сильнішими за аграрний україномовний Центр та Захід. Але вже з початку нульових розстановка сил в українському соціумі починає мінятися. Індустріальні регіони починають економічно та демографічно «просідати», тоді як темпи розвитку центральних і західних регіонів невпинно пришвидшуються та зростає значення аграрного сектору (на противагу важкій промисловості). І два Майдани, які відбулися за останні 10 років, – це по суті спроба закріпити на політичному рівні ці глибинні економічні та соціальні зміни. Щоправда, спроби ці були не вельми вдалими, але вони дуже налякали і озлили українофобів і спонукали до шаленої активності.
 
У 2005-2010 ця активність ішла по лінії мовної анклавізації південно-східних регіонів та постійних криків про утиски російськомовних і вимоги другої державної. Кульмінацією цієї кампанії став закон Ківалова-Колісниченка, який давав російській мові де-факто статус другої державної у низці областей, що створило ідейну базу для російської інтервенції. Зараз русифікатори діють підступніше. Вони не наважуються казати прямим текстом, що ратують за другу державну, бо надто це співпадає з вимогами агресора. Усі сили зараз кинуті на переведення українізації у вузьке русло беззубого культпросвітництва та обґрунтування пріоритету корисних вчинків безвідносно до мови спілкування.
 
Це зовсім не значить, що культурно-просвітницька діяльність нам зовсім не потрібна, а людину не треба судити за вчинками. Але ці маніпуляції мають на меті відволікти українців від політичної боротьби, бо наші супостати прекрасно розуміють: реалізувати свої природні права, не маючи в руках реальних фінансових та політичних важелів, які б змусили опонентів ці права поважати, неможливо. Тому слід пам’ятати: боротьба за мову – це боротьба за владу. Це – боротьба за достойне життя і майбутнє для своїх нащадків. Бо якщо ви прийняли мову окупанта, промінявши на неї творчий наробіток СВОГО народу, – значить вас морально/фізично зламали, а отже – перемогли. Фізично/морально зламана нація тріумфатором бути НЕ здатна. Максимум, на що вона спроможна – це піррові перемоги.
 
Насправді, «боротьба за мову» – це хибна дефініція, яка спотворює суть проблеми. Бо мова не є об’єктом у класичному сенсі слова, який треба захищати. Мова – це засіб комунікації, вироблений народом протягом історичного періоду його існування. І конфлікти на мовному ґрунті виникають тоді, коли постає питання вибору мови. А вибір мови спілкування – це справа честі та базових людських прав її носіїв. Тому коли в українців питають, навіщо їм їхня мова, це означає: навіщо їм честь, гідність та елементарні людські права? Он худоба у хліві – має язика та не має мови, і живе собі не тужить (поки її не поведуть на бійню). Коли вам ставлять таке питання – значить, вас хочуть знищити як національну одиницю. Тому дискусії навколо мови слід вести не з позиції захисту мови, а з позиції реалізації природних прав її носіїв, які є корінною, титульною, державотворчою нацією.
 
Українофоби дістали дивовижну індульгенцію – любов до України, поєднану зі зневагою до її мови. Мова сьогодні на десятому чи сто десятому місці, головне, що я «патріот». Але питається, «патріот» чого, «патріот» якої України? України без голосу, України русифікованої, України, яка є дієтичним варіантом ліберальної Росії? Чим цей патріотизм відрізняється від «патріотизму» Табачника, Азарова, чи Януковича? Як не дивно така риторика, така ідеологія «нового патріотизму», заснованого на презирстві до української мови, обеззброїла величезну кількість національно-свідомої інтелігенції, вона їх заткнула. Вони не знають, що сказати у відповідь, і тепер поголовно мовчать.
 
Часто чути навіть від деяких письменників, поетів, інтелектуальної “сметанки” українського суспільства таку трошки невротичну відповідь: «Не на часі говорити про русифікацію, не чіпайте цю тему». Вони вважають, що замовчування цієї теми якось об’єднує Україну. Але ж нас це замовчування за 25 років чомусь не об’єднало! Лукава риторика людей, які органічно не сприймають українства, його мови і культури виявляється дуже дієвою. Як не дивно, суспільство зараз по суті капітулювало у культурній війні з Москвою. Нині відбувається гібридна війна в культурі. З одного боку всі звернули увагу на те, що потрібно захищати Україну від реальної військової агресії зі зброєю, танками, гарматами, але всі забули, що в тилу відбувається абсолютне спустошення української культури й мови. Всі здалися, капітулювали.
 
Добре, ми виграємо реальну війну з Росією, повернемося обличчям до України і виявимо, що від України нічого не лишилося. Лишився лише суржик, якесь мукання на рівні «і так понятно». У нас не було і не має україномовного кінематографу, телебачення, радіо. У нас не лишиться своєї літератури, хоч тієї, яка була, не лишиться споживача, що має духовну потребу в українському культурному продукті. Усіх переконали , що російське престижне, незважаючи на те, що російська мова і культура завжди і особливо тепер були і є найдієвішими механізмами кривавої імперської експансії Москви проти українства, тією, за яку ми тепер платимо життями українців.
 
Кожна демократія Європи будується на єдності однієї мови. Є країни, де є кілька мов, такі як Швейцарія, Бельгія. Але остання, наприклад, нині в процесі розпаду. Швейцарія ж – це конфедерація. Коли востаннє Франція зазіхала на франкомовну територію Швейцарії? Коли востаннє Німеччина зазіхала на територію цієї країни, де переважають німецькомовні громадяни? Коли востаннє Італія зазіхала на італомовну частину Швейцарії? Питання риторичні.
 
Ці люди пропонують суспільству колонізаторську програму і колонізаторські цінності, що й породжує в суспільстві глибоке відчуття меншовартості, таємне бажання бути росіянами, але в більш людській, ліберальній, малоросійській їх відміні.
 
Деколоніалізація України, звільнення її від московського рабства не можливі без дерусифікації, як мовної, так і ментальної. Кожна нова країна потребує нової мови. Для України цією новою мовою природно може стати українська мова, із її відмуленими народними джерелами, літературними традиціями.
 
Або ви хочете бути постійно роз’єднані, постійно у вічку російського прицілу, або ви нарешті будете консолідованою державою, об’єднаною однією мовою. Розумієте, національна мова – це фантастичний ресурс захисту, механізм національної безпеки. Є старозавітна історія про слово «шиболет» (колосок), яке вживалося в битвi двох біблійних племен, щоб відрізнити свого від чужого в темряві. Ворог не міг вимовити його правильно і цим видавав себе. Відтак в іудео-християнській традиції «шиболет» став метафорою могутньої захисної сили, національної мови для кожного народу. Ми, українці, зараз у темряві гібридної російської аґресії. Ми відчайдушно потребуємо свій «шиболет», що відрізнив би свого від російського ворога і його наймита. Ним може бути мова. Нас хочуть позбавити захисту, який має кожна інша нація світу. Більшість російськомовних людей звикли до цієї ситуації. Це по-перше. По-друге, ніхто ж не каже про те, щоб позбавити російськомовних громадян права користуватися рідною мовою у приватній царині.
 
Але ж ця більшість сама свідомо погоджується на цю дискримінацію. Українці дуже швидко переходять на російську мову, натомість російськомовні не роблять цього зовсім. Пояснюють це тим, що, мовляв, це – ознака вихованості.
 
Це архетип поведінки колонізованого. Для українців пристосуванство, можливо, секрет того, що вони вижили. Інакше їх би просто не було. Кожен, хто обізнаний з історією СРСР, знає, що 75% офіцерського корпусу в Імперії були українцями. Очевидно, усі вони говорили російською мовою. Цей тип поведінки притаманний не тільки українцям. Він притаманний i євреям, i поневоленим народам. Кожен, хто вивчає колоніалізм знає, що пристосуванство, це тип поведінки, притаманний переслідуваним народам і групам. У дискурсі колонізатора це незмінно відображається архетипом «двуликого, зрадливого хохла», «перфідного жида» і т.д. Пам’ятаєте, як обурювався невдячністю зрадливих галичан Дмітрій Табачник (екс-міністр освіти і науки України). Все це той самий спосіб репрезентації колонізованого, який мігрує з одного імперського дискурсу до іншого. Колонізованим не залишалося іншого виходу, як рятуватися тим, щоб бути брехливим, двоєдушними, а відтак зрадливими до імперського хазяїна.
 
Якщо нам говорять, що переходити на російську з росіянами це чемно, то виходить, що решта світу – грубіяни? Ніхто такої чемності ж не виявляє у Франції, наприклад, чи в тій же так милій багатьом з нас Росії. Українці так глибоко засвоїли це пристосуванство, що його тепер тяжко позбутися. Очевидно, такі українці розгортають цілі ідеології самовиправдання, легітимізації своєї рабської поведінки.
 
Юрій Шевельов свого часу казав, що ми можемо перемогти імперію лише тоді, коли дамо їй бій на своєму полі. А своїм полем бою, цитуючи Шевельова, може бути тільки мислення національними категоріями. Коли ми постійно говоримо з Хуйлом його мовою, відбріхуючись на його обвинувачення, відповідаючи на його посилання, ми заздалегідь приречені на поразку. Тому що якщо ми зараз відбріхуватимемося, що ми не антисеміти і не п’ємо кров російських діток замість кави, то завтра на нашу адресу буде ще фантастичніше звинувачення. Це відбріхування і самоусправедливлювання буде без кінця. Нарешті, потрібно покласти цьому край, давати бій на власному полі бою. Цим полем бою може бути мислення національними категоріями, українською мовою, своїми героями, своїми історіями, де колонізатор зник, де він зробився цяткою....