"Меня часто спрашивают: "За что мы сражаемся?" Могу ответить: "Перестанем сражаться — тогда узнаете."" (У. Черчилль)
 
По справам був в столиці я сьогодні.
Упоравсь швидко. Електричка – в сім.
Щоб вбити час, я вирішив до «Сотні»
піти у гості, і вклонитись їм…
 
Та, чесно кажучи, не їздив би я краще…
Бо лиш у очі їхні зазирнув,
то зрозумів, мене питають – нащо
у двадцять літ лягати нам в труну?!
 
За те, щоб ті, які нас катували,
могли жиріти в Раді дотепер?
Чому на волі всі регіонали?
Чому існує кляте «денеер»?!
 
Забракло пороху?! Чи, може, хата з краю
у вас, невдах, стоїть і до сих пір?!..
Потупив очі, і кажу:
- Не знаю…
Напевно,  боїмося «руський мір»…
 
Напевно, не бійці ми – «дипломати»…
У Мінську мир підписано немов…
МабУть,  безпечніше туфлю поцілувати,
чим за свободу проливати кров….
 
У нас же сім’ї, справи, та робота…
І воювати ми іще слабкі….
Піду, напевно, я… Бо майже шоста…
Та й душу рве від сліз, і матюків…
 
- Згадай про нас, як будеш наодинці
прислужувати клятим москалям…
Та передай привіт всім українцям!
Бог їм суддя!
– Спасибі…  Передам…