Я НЕ ЛЮБЛЮ...  
 
"Я не люблю"... Так, згоден: дещо з перебором. Ні, я розумію, наскільки мені далеко до Володимира Семеновича, але, вважаю: у кожної людини є більший чи менший перелік того, що вона не любить. Обіцяю не допустити плагіату та не згадувати те, що згадував Висоцький у знаменитій пісні.
 
   Я не люблю рашизму. В усіх його проявах. Від печерного: "Вас нє сущєствуєт! Украіна- окраіна. А раз окраіна- то вєлікой Россіі!" до рашизму-лайт, коли так, між іншим, згадується тисячолітня росіська історія. Я вже мовчу про отруйні паростки, що пускає по усих усюдах цей зловісний "русскій мір". Ненавиджу. І наскільки він, оцей шовінізм великодержавний, в’ївся в їхню свідомість! Повинні змінитися покоління, доки ця отрута вивітриться з хворих мізків. Та й то- не факт. На жаль. Бо сусідів держави не вибирають. А мати таких, яких ми маємо- не приведи, Господи. Усе лізуть у брати та, обійнявши, зарізати хочуть.
 
   Я не люблю, коли Президент, та й не тільки він, тримаються за своїх "сучих синів". А ті, роблячи круглі очі та розвівши руки, нам: "Реформи? Та хоч зараз! Хоч учора! Та я не можу, бо отой заважає, та й оте також!" А там сидить точнісінько такий самий "реформатор", який, в основному, досить ефективно та спритно реформує власні статки. Але вони влаштовують своїх хазяїв. Можливо, внаслідок якихось компромісів складається така кадрова політика, але, в результаті, уся політика в країні (якщо відкинути галас та скандали) перетворюється на один великий компроміс. І з’являються знову не на останніх ролях лискучі рила колишніх регіоналів. Хоча згоден: лискучі рила зараз, на жаль, в моді, тому не тільки колишні риги та теперішні оппо ними хизуються.
 
   Я не люблю, коли дві лави, йдучи на бій одна з другою, співають "Марсельєзу". Чи "Ще не вмерла...". , Бо кожна сварка між тими, хто, в той чи інший спосіб, але дійсно виборювали незалежність- привід для ейфорії путлєрівської банди. На жаль, такі сварки неминучи аж доти, поки не з’являться в нашій країні партії, орієнтовані на ідеологію, а не на особистість, на працю для країни, а не як бізнес-проекти. Власне, є такі партії, але не вони правлять бал. Маю надію, що таки доживу до справжніх партій у владі, а годівнички з партєйними назвами нарешті виздихають.
 
   Я не люблю навіть натяків на вищість тієї чи іншої нації. Вищання про те, що країну захопили... хто там захопив? Гройсман-Капітельманша, забув, як там Порошенка називають. І хай такий організм натягне на пузо хоч три вишиванки, для мене він буде тим, ким і є насправді: хворим на нацизм. Це їхні "брати" влаштовують ходи та погроми по всьому світові. Це вони- кращі друзі Путлєра та компанії. Вони не здатні засвоїти, що бути українцем означає- жити тут та любити Україну. І національна приналежність- не найголовніше.
 
   В "Записниках" у Ільфа та Петрова було щось таке. Одним словом, редактор видання розмовляє з секретарем. "Погана книжка, не можна друкувати!"- "А там є "Ето єсть наш послєдній!"- "І рєшитєльний" єсть?"- "І "Рєшитєльний".- "Ну що ж, треба друкувати". Я це до чого? Та вже набридло дивитися, як патріотичними гаслами прикривається бездіяльність, невміння працювати та просто намагання за державний кошт набити кишені. При тому, що гучність патріотичних гасел прямо пропорційна сумі вкрадених грошей. Не можу таке любити. Тільки так: злодій повинен сидіти в тюрмі, а не в Раді чи будь-де ще. І будь він на словах хоч десять разів патріот.
 
   Я не хочу брати такий тягар в новий рік. Та , як і завжди, в переддень Нового року є надія на краще. Ми змінюємось. Держава змінюється. Ми усі стаємо мудрішими та злішими, коли треба. Усе буде добре. А наші вороги... ну що ж, мені їх не шкода.
 
   З Новим Роком! Слава Україні!