Моє дитинство пройшло у славному місті Конотопі, жила тоді наша сім’я неподалік від Меморіалу загиблим у Вітчизняній війні. І дев’ятого травня кожного року туди приходили ветерани, ще багато їх було, ще були вони молодшими за мене теперішнього. Так що ми, пацанята, звісно, не пропускали такого та досить вільно орієнтувалися в нагородах, бо бачили їх не тільки у книжках чи в Гуглі (якого тоді не було), а й на грудях людей, котрі ці нагороди заслужили. І не тільки радянські, а й, скажімо, ордени Почесного Легіону чи Віртуті Мілітарі.
А тепер- трішечки історії. На самому початку війни з фашизмом стало зрозуміло, що комуністична ідеологія- банкрут: за неї люди вмиратимуть лише тоді, коли за їх спинами стоятимуть інші, та ще й краще озброєні. Фронт провалився, бо за владу, яка влаштувала лютий голод та більшовицький терор, ніхто воювати не хотів.
І тоді геніальний Сталін (а генієм він таки був: бувають же геніальні дияволи!) придумав просту річ: треба тимчасово підмінити класову ідеологію національною. Треба трохи дати свободи тим, кого ще нещодавно нещадно вбивав: священникам. І звернувся до людей по радіо зі словами не антихриста, а людини віруючої: "Браття і сестри!".
І це спрацювало. Країна відгукнулася на те, чим жила колись. Та й вороги вважали, що перемога у них в кишені, тому з місцевими, що опинилися в окупації, не панькалися. Це визвало хвилю опору, партизанську війну.
З’явилися нові нагороди, а серед них- солдатський Орден Слави. У вигляді зірки, з чорно-жовтою стрічкою. Вона трохи нагадувала стрічку Георгіївського хреста, який до революції був найвищою військовою нагородою для солдатів та матросів.
До чого я це пишу? Усе досить просто. Історію, взагалі, непогано знати будь-кому. Та ось ще трохи: в Радянському Союзі на плакатах, святкових транспарантах та святкових листівках досить часто зображувалася стрічка Ордену Слави. Про Георгіївську тоді ніхто й не згадував. А почали згадувати тоді, коли здалося, що "матєрь Углєводородіца" прогодує російський плебс та наб’є кишені відомим сусідам по кооперативу "Озеро". Ну, ще бандюкам із Тамбовського угрупування, колишнім та діючим кадебістам.
З’явилася потреба розбудити в людях те, що свого часу розбудив Гітлер: шовінізм, зверхність до сусідів, та й перманентне "вставання з колін"- це також придумувалося Гітлером та компанією. Саме тоді лідер Високодуховної, з апломбом погано вихованого підлітка патякав про "енергетичну зброю", вже бачучи себе таким собі всесвітнім Управдомом: "А єслі нє будут брать- отключім газ!"
А плебсові було підсунуто, як зараз кажуть, "баян" про дідів, що воювали та "нє забудєм, нє прастім". І тут, аж на початку 2000-них, виринула Георгіївська стрічка.
Послухайте, люди, я звертаюсь до тих, хто каже "спасібо дєду за пабєду" та вішає Георгіївську стрічку, що відрізняється від стрічки Ордену Слави за кольором. Та вони так і кажуть: це Георгіївська стрічка, символ нашої перемоги, бла-бла-бла...
Ви не знаєте історії! Те, що ви називаєте історією, вклали у ваші недолугі мізки путлєрівські проповідники "русского міра".
Дєди, кажете, ваєвалі? Тоді давайте подивимось, що у вас за діди.
Так, ваша кохана стрічка таки теж воювала в Другій Світовій. Вона була в пошані в РОА Власова: читали про такого? В бригаді Камінського, який, відступаючи з німцями та потрапивши до Варшави так старанно придушував Варшавське повстання, що Гітлер наказав (!!!) стратити Камінського за жорстокість. Цю стрічку також носили в дивізіях Вермахту, що були сформовані, в основному, з донських козаків: в 52 та 53 кавалерійських.Пізніше, коли ці дивізії перевели до СС і вони стали називатися 1-ю та 2-ю Східними кавдивізіями, там також з повагою дивилися на Георгіївську стрічку.
Ця стрічка стала не символом війни, втрат та героїзму й перемоги. Вона стала символом "побєдобєсія", шовінізму та російського імперіалізму. Хто не вірить- Гугл в поміч. Та я вважаю, що любителям колорадської стрічки нецікаво її походження. Вони її люблять, бо так сказав Кисельов. Чи Путін. Чи ще якийсь імперський хер.
Тому, вважаю, від "дєда за пабєду" до "Путін, ввєді!" відстань дуже невелика. І впевнений, що були б зараз живими ті мої рідні, що воювали в тій війні: справді, не в тилу, без дурнів,- вони погодилися б зі мною. Бо, як розповідали, воювали вони не за Сталіна та не за комуністів: воювали за свою домівку. А домівка їхня та моя, наша- це Україна. Без імперських лозунгів та стрічок, що так полюбляли зрадники.
