Минув тиждень від моменту обрання нового польського парламенту – прогнозованого виграшу партії «Право і справедливість (PiS)» і ганебного неоприлюднення підсумків місцевих виборів в Україні. Також прогнозованого.
     Результати переможців польських виборів лише на соті долі відрізняються від прогнозів соціологів та екзит-полу. Не буду їх повторювати. Спинюсь на головному висновку, котрий стосується України. Вперше за останні 20 років «українська тема» взагалі не звучала в передвиборчих суперечках польських політиків. За час правління П. Порошенка українці втратили практично усіх власних лобістів в Європі, окрім Польщі та Литви. Нині, в День усіх померлих, можемо пом’янути і померле українсько-польське партнерство. В загальноєвропейському сенсі. Польща втомилась від України.  Литва заслуговує на окрему розмову. Наступним разом.
     Перелічую три напрямки політики нового польського керівництва, гіпотетично пов’язані з Україною. Заяви окремих народних обранців, що вимагають від українців каяття за «геноцид» поляків, не варто коментувати. Позаяк інтерв’ю польського історика не є офіційною позицією президента Польщі, уряду, сейму чи партії Я. Качинського. А саме він особисто вирішує, кому з однопартійців працювати міністрами. Жодної колегіальності в ухваленні кадрових рішень ПіС не існує, на думку польських ЗМІ.
     Отже, найперше – жодних нових проукраїнських змін до закону про карту поляка (USTAWA z dnia 7 wrzesnia 2007 r. o Karcie Polaka) не буде. Тобто, 70 тисяч громадян України польського етнічного походження з картою поляка, можуть отримати польське громадянство лише на загальних підставах, замешкавши в РП протягом не менш, як 5 років. Звісно, у них залишаються пільги, встановлені зазначеним законом: безоплатне медобслуговування, навчання, 37- відсоткова знижка вартості квитків на залізничному польському транспорті, автоматичне відкриття внутрішньої польської візи в консульствах РП, розташованих на території України. Себто, Угорщина та Румунія видають громадянам України (відповідно, етнічним  мадярам чи румунам) відразу паспорти власних держав. І ці українці – за українським законодавством про громадянство вони є українцями – вільно мандрують Європою чи іншими континентами, в якості громадян країн Шенгенської зони. Натомість, стратегічний партнер, братська країна Польща відмовляється безумовно надавати польське громадянство етнічним полякам – громадянам України. Твердження, що польській «добрій волі» заважає інститут єдиного громадянства в Україні, не витримує елементарної критики. Адже українські депутати, міністри, голови ОДА вільно хизуються наявністю двох, трьох паспортів інших (окрім української) держав. Та й жоден український румун чи мадяр не притягнутий бодай до адміністративної відповідальності за подвійне громадянство. В сучасному глобалізованому світі інститут єдиного громадянства стає атавізмом. Два мільйони поляків у Британії та півтора в Німеччині отримали відповідні громадянства, не вийшовши з громадянства РП.
      Наступне питання в діяльності нового польського уряду – програма репатріації. Минулого місяця Беата Шидло (Beata Szydło) взяла публічне зобов’язання протягом 100 днів ухвалити новий закон  про репатріацію: „PiS zapowiada nową ustawę repatriacyjną”. Цей закон стосуватиметься осіб польського етнічного походження, які були депортовані та засудженні в часи СРСР. Проекту закону досі не існує, позаяк ніхто в Польщі не знає, про яку кількість осіб йдеться. Адже ані Росія, ані Казахстан чи Україна відповідною статистикою не володіють. ПіСівці не знають, чи стосуватиметься цей закон дітей та онуків депортованих і скільки бюджетних коштів потребує його реалізація. Насправді розмови про цей закон виконують іншу мету. Офіційна Варшава пояснює А. Меркель, котра вже вважає себе канцлером усієї Європи (а не тільки Німеччини), що Польща має клопіт і без арабських мігрантів. Поки із запланованої А. Меркель для РП річної квоти у 12 тисяч арабських нелегалів  Польща не прийняла жодного. Офіційна відмова має три складові. Перша – потреба в межах програми репатріації повернути до Ойчизни репресованих поляків та їхніх нащадків. Друга – араби самі не бажають до Польщі, бо їм припала до смаку Німеччина. Довідка: середня місячна зарплатня в РП – 750 євро, в Німеччині втричі більша. Польський місячний прожитковий мінімум на особу складає 490 злотих (2750 гривень). У ФРН цей соціальний мінімум є втричі більшим. Третя – поляки готові приймати сірійських чи іракських біженців, якщо вони є християнами. Ніхто не бажає бачити посеред Варшави чи Кракова мечеті, прокидатись від закликів муедіна, і слухати в ресторанах вимоги про хаяльну їжу.
     І останнє питання стосується прав меншин. Сучасна Польща в особі монопольної влади «Права і справедливості» не толерує національні меншості. Можливо, поляки вивчили досвід впровадження в Україні російської мови в якості другої державної чи регіональної. Можливо, вони відвідували деякі мадяромовні райони нібито українського Закарпаття, де ніхто не розуміє української мови. Можливо, польські юристи читають європейську Хартію про захист регіональних мов та мов національних меншин на власний розсуд, не по-ківаловськи. Наразі абсолютна більшість виборців Речі Посполитої вважають, що запоруками польської стабільності є: єдина польська мова, єдина релігія, спільні моральні цінності всіх громадян Польщі. Тому президент А. Дуда застосував право вето до закону про національні і етнічні меншини та регіональні мови. Можливість використання допоміжної мови означала, що особи, які належать до нацменшини, отримають право звертатись до влади ґміни або повіту своєю мовою у письмовій чи усній формі, одержувати відповіді та довідки мовою нацменшини. За поданням меншини рада ґміни могла також прийняти рішення про встановлення додаткової назви місцевості або об’єкта мовою нацменшини, чисельність котрої складає не менш, як 20 % загального населення ґміни. ПіС не бажає у місцях компактного проживання двох етнічних меншин (німців й кашубів) в окремих повітах на заході та північному заході Польщі дозволити органам місцевого самоврядування поряд з польською частково використовувати  німецьку та кашубську мову, відповідно.
      Західне Помор’я – єдине місце на землі, де існує кашубська мова з 20-ти діалектів та 70-ти напівдіалектів. Ця мова, на відміну від німецької,  беззаперечно знаходиться під захистом Хартії. Кашуби в Помор’ї, німці в Нижній Сілезії (Вроцлав), Сілезії (Катовіце) споконвічно мешкають на власній етнічній території. Як українці – у Перемишлі, Ярославі, Ряшеві. Проте, українська громада у Польщі традиційно демонструє повну лояльність та асиміляцію, не приєднуючись до німців з кашубами, що прагнуть появи у Польщі «регіональних мов». Але на загальне ставлення поляків до українців ця обставина жодним чином не впливає. За опитуванням Міжнародної організації міграції, 55% поляків як загрозу ідентифікують арабів, 35% – українців. Раніше поляки сприймали українців як братній народ в спільній боротьбі проти путінської Росії. А зараз, за півтора роки власного правління П. Порошенко зробив майже неможливе: полякам абсолютно не цікаво, триває війна в Донбасі чи вже закінчилась, працює фабрика «Рошен» в Липецьку чи ні, кого там обрали в сусідній країні, а кого з безвинних тримають за гратами.
    Українське питання зникло з порядку денного польської політики. Як зовнішньої, так і внутрішньої. Україна – не Росія, на щастя. Україна – не Польща, на жаль.
                                                 Аїда Болівар, Варшава