Поміж руїнами львівського бароко й донецькими териконами напередодні вибору – чи не могла б відбутися й така розмова?
 

 
Я.:     «Якщо ж народ насправді НЕ ХОЧЕ СВОБОДИ, ПРАВА, ДЕМОКРАТІЇ? Це уявляється нам неможливим при ясному розумінні народом своїх справжніх бажань, тим, що мислиться лише у викривленій злиднями та стражданнями свідомості.»
 
Н.:     «Просто часом я майже давився таким своїм запитанням: як? Невже для життя потрібна й потолоч? Невже потрібні отруєні криниці, чадні багаття, спаскуджені мрії та хробаки в живодайному хлібі? Не зненависть моя, а огида зголодніло пожирала моє життя! Ох, часто я стомлювався духом, коли потолоч навіть видавалась мені дотепною!... Затиснувши носа, я обурено проминав учорашнє і сьогоденне: воістину, все вчорашнє і сьогоденне смердить письменною потолоччю! Я довго жив, мов глухий, сліпий і німий каліка, щоб не жити разом з потолоччю, котра владарює, пише й тішиться. … Ми поставили свій стілець ПОСЕРЕДИНІ, - каже мені їхній осміх, - однаково далеко від конаючих гладіаторів і від удоволених свиней. Але ж це – ПОСЕРЕДНІСТЬ, навіть якщо вона зветься поміркованістю.» (Пер. Анатолій Онишко)
 
Г.:    «ЛЮДИ завше на підхваті, але так, що вони ж завше й вислизнули там, де присутність пробивається до рішення. Оскільки однак ЛЮДИ оголошують будь-яке судження й рішення, вони знімають із завсідної присутності відповідальність, ЛЮДИ можуть наче собі забезпечити, що ЛЮДИНА до них постійно апелює. Вони з надзвичайною легкістю можуть за все відповідати, тому що жоден не той, хто зобов’язаний за щось постояти. ЛЮДИ завше «були» повинні так вчинити, й тим не менше можна сказати, що «жоден» не був. У повсякденності присутності майже все робиться через тих, про кого ми змушені сказати, що ніхто ними не був.
    ЛЮДИ полегшують так будь-яку присутність в її повсякденності. Та не лише це; з таким полегшенням буття ЛЮДИ йдуть присутності назустріч, оскільки в ній закладено тенденцію до спрощення й послаблення. Й поки ЛЮДИ полегшенням буття постійно роблять крок назустріч завсідній присутності, вони втримують і зміцнюють своє панівне гноблення.
    Кожен виявляється іншим і жоден не він сам. Людина, що відповідає на запитання про хто звичайної присутності, є той ніхто, кому будь-яка присутність в її бутті-один-між-одного себе вже видала.»
 
Я.:     «…На жаль, сьогодні всі люди, нездатні насправді мислити внаслідок браку самобуття, все ж завдяки тому, чому вони навчились, набули спроможності висловлювати свої думки й маніпулювати ними. У міжчассі, здобувши таким чином свою співучасть у мисленні, маса безупинно чинить тиск.»
 
Н.:        «Що, як одного разу вдень чи вночі прокрався б до твого найвідокремленішого усамітнення якийсь демон і сказав: «Оце твоє життя, теперішнє й минуле, муситемеш ти прожити ще раз, іще незліченну кількість разів; і не буде нічого нового, але знову повернеться, й у тій самій послідовності, кожен біль і кожна радість, кожна думка й кожен подих, все мізерно дрібне й невиразно велике, що було в твоїм житті, - повернеться і цей павук, і це місячне сяйво поміж дерев… і ця мить, і я сам. Одвічна клепсидра буття перевертається знов і знов, і ти разом із нею – пилинка від пилу!...» Чи кинешся ти додолу зі скреготом зубовним і прокльонами на адресу демона, який з’явивсь із такими словами? Або ж колись уже доводилось тобі пережити страхітливу мить, якої ти міг би відповісти йому: «Ти – бог, ніколи не чув я нічого більш божистого!» І якби ж опанувала тебе ця думка, змінила б вона тебе цілковито, або, можливо, розтрощила – запитувати про все без виключення, чи хочеш його ще раз, іще незліченну кількість разів,  лягло б величезною тяжкістю на всі твої дії! Бо ж інакше якої злагоди з життям і самим собою мав би ти досягнути, щоб не жадати більше нічого, крім цього останнього потвердження вкорінення у вічність?...»
 
Д.:              «…Ірландія стає важливою, коли належить мені!»    
 
Н.:           « Ми залишили суходіл і пустились у плавання! Ми знесли за собою мости – ба більше, ми знесли й саму землю! Агов, кораблику! Стережися! … Горе тобі, коли тебе охопить туга за суходолом і домом, буцім там було більше свободи, - аж “суходолу” й нема вже!”
 
Я.:         «Можливий героїзм людини сьогодні позбавлений у діяльності блиску, в результаті – слави. Він залишається поза визнанням, якщо, опираючись буденності, має силу самостояння. Він не знає чару зрадливих сподівань і фальшивого, самовідстороненого відгуку. Він відкидає полегшення, якого можна досягнути, якщо діяти як всі й отримувати загальне схвалення, і не дає себе похитнути несхваленню та невизнанню. Йому властива впевненість у продовженні свого шляху. Цей шлях - сміливе прийняття самотності, попри  те, що пересуди, згідно з якими подібний свавільний замах насправді заслуговує на самотність, мало що не примушують наслідувати те, чого хочуть всі. Зберігати при цьому без впертості та слабкодухості обраний напрямок, не піддаватись ні на мить омані, навіть при втомі і слабнучому розумові зберігати вірність рішенню – таким є завдання, яке змушує либонь не кожного часом оступитися.»
 
Н.:            «…Одначе тут лежала людина!… Я побачив молодого пастуха, що задихався, корчився і кривився, з рота в нього звисала важка чорна гадюка… Мабуть, він спав?      І тоді гадюка заповзла йому в горлянку і вчепилась у неї. Я сіпнув, рвонув гадюку руками  -  марно! Руками не вирвати гадюку з горлянки. Тоді з моїх уст вихопився крик: -  Кусай! Кусай! Відкуси їй голову! Кусай! -  кричав із мене мій жах, моя зненависть, огида і співчуття, все добре і зле в мені злилося в один крик…Пастух відкусив, як я йому радив криком, -  і кусав затято! Далеко він виплюнув гадючу голову  -  і зірвався на рівні ноги. Уже не пастух, уже не людина  -  а  перетворений, просвітлений, усміхнений! На світі ще ніхто не сміявся так, як він!… Мене мучить прагнення і самому так сміятися! Ох, як мені жити далі! І хіба б я міг тепер померти!» ( Пер. Анатолій Онишко)
 
К.:  «Гріхи їхні кров’ю відмила рать,
                         Я ж маю єдиний гріх:
                  Коли запитали, чи я їм брат,
                        Сказав, що не знаю їх.»   ( Пер. Володимир Чернишенко)
 
  
 

( Карл Ясперс, Фрідріх Вільгельм Ніцше, Мартин Гайдеггер, Джеймс Джойс та Джозеф Ред’ярд Кіплінг не здогадувалися, що в Україні їх таємно прослуховуватимуть. За точність і послідовність тлумачення їх слів вони жодної відповідальності не несуть.)