Днями місто Артемівськ знову став Бахмутом. Не будемо вдаватися в юридично-бюрократичні деталі - хто там має затвердити це рішення міськради, просто констатуємо факт такого рішення. Перейменували. (Точніше, повернули справжню назву.)
 
І що? І нічого. Ніяких акцій протесту, ніякого стрибка кількості інфарктів - принаймні, про це ніде не писано, ні в ЗМІ, ні в соцмережах (а якби щось було, знайшлися б люди, які це використали на 146%). Виявляється, це не смертельно. І навіть не страшно. До чого були ці два коротких іронічних речення? Скоріше - для кого. Для жителів тих міст, які ще будуть перейменовувати.
 
Бо, наприклад, у поки ще Дніпропетровську навколо назви ціла істерія розпочалася - яку деякі політики швидко просікли і взяли собі на озброєння. Ось буквально два тижні тому кандидат в мери цього облцентру Борис Філатов заявив, що місту не потрібне перейменування. А зовсім недавно і відомий журналіст Віталій Портніков несподівано підтримав ідею неперейменування - точніше, "перейменування" Дніпропетровська в Дніпропетровськ, на честь апостола Петра.
 
Я зараз не буду розбиратись, чому народний депутат Філатов так нахабно ігнорує відповідний закон (тут якраз нічого дивного немає). І в тому, чи є якийсь зв'язок між позицією Філатова і статтею Портнікова - теж немає ніякого бажання розбиратись. Я хочу поговорити про інше.
 
По-перше, пан журналіст оперує інформацією соцопитування - мовляв, 90% проти перейменування. Я значно молодщий за Віталія, але пам'ятаю, тож, думаю, і він не мав би забути, що навесні 1991-го, менш ніж за півроку до Акту про проголошення незалежності України, 70% жителів УРСР на референдумі (це не соцопитування, а офіційний захід, на секундочку) проголосували за оновлений Союз. "Слишком большое количество, чтобы отмахнуться от него просто так", правда, пане журналіст? Про вибори в СРСР чи Північній Кореї (або й інших соцкраїнах) нагадувати не буду, нецікаво.
 
По-друге, ідея "перейменування" Дніпропетровська в Дніпропетровськ на честь святого Петра схожа на... Уявіть собі ситуацію. Ви приходите додому з роботи і застаєте наступну картину - ваша дружина на вашому сімейному ложі займається фелляцією з якимось мужиком. Скандал! Ганьба! Але, з іншого боку - ви її ж нібито любите, прожили разом не один рік, діти є, готує вона смачно, хазяйка непогана. І що робити?
 
І от ви домовляєтесь з дружиною - або просто із самим собою, - що "не все так однозначно", що це зовсім не мінєт був, а просто йшла людина біля вашого дому, стала попісяти, з кущів вилізла змія і вкусила цю людину за пеніс, а ваша дружина (добра душа!) побачила з вікна цю пригоду і вирішила врятувати життя незнайомцю, відсмоктавши отруту з ранки.
 
Усе б нічого - і себе можна переконати, що саме так і було (особливо якщо згадуєш про смачний борщ і красиву фігуру жони; а то ж треба заново шукати супутницю життя і самому їсти варити), і дружина в захваті (загуляла, а їй за це анічогісінько). Але всіх інших же не обдуриш. І все прекрасно знають і розуміють, яку отруту вона там відсмоктувала.
 
Так і з Дніпропетровськом. Можна хоч кожного дня розказувати по всіх місцевих телеканалах, як сильно в місті люблять першого Папу Римського - але той факт, що місто було назване на честь "одного із керівників операції з жорстокого придушення Куренівського повстання проти більшовиків у Києві", нікуди не дінеться. Не кажучи вже про те, що закон про декомунізацію треба виконувати.
 
Але найцікавіше - це те, чому жителі міста уперто чіпляються за стару совкову назву. У Портнікова в статті це питання розкривається прямо в заголовку. "Днепропетровск, мой дом родной". Тобто - ми народилися в Дніпропетровську, виросли в Дніпропетровську і хочемо померти в Дніпропетровьску. Вибачте, остання фраза - це про Крим і "померти в Росії". Але ж схоже, правда?
 
Тобто - я так звик, тому я так хочу. Я. Мені. "Мне все должны" (вибачте, в українському варіанті цей девіз совкових жлобів не звучить настільки точно і влучно).
 
А ви знаєте, що Бахмут був Артемівськом навіть довше, ніж Дніпропетровськ - Дніпропетровськом? І в Маріуполі з Алчевськом багато хто прожив усе свідоме життя, а то й навіть народився - в Жданові і Комунарську. А зараз чи згадає хтось із молодих поколінь радянські псевдоніми рідних міст? Не факт. Бо їм жити в майбутньому - а минуле, до того ж таке страшне і криваве, має залишатися в минулому.
 
А ці "90% жителів Дніпропетровська", які проти перейменування - вони якраз застрягли в минулому. В егоїстичному минулому - "ми так жили, значить, хай так і буде". Все. Крапка. Діалог неможливий - бо протиставити такій логіці нічого. Просто нереально. Як можна воювати з минулим?
 
Звісно, у Дніпропетровська ситуація складніша, ніж у Артемівська. Там просто повернули стару назву - тут це неможливо зробити з огляду на війну з Росією, ім'я імператриці Катерини виглядатиме дико і навіть шкідливо ("Новоросія" і все таке інше). Але - хто хоче вирішити проблему, шукає шляхи, хто не хоче, шукає відмазки. От ми якраз і бачимо одну велику відмазку.
 
І грець би із ними - хай живуть собі в місті з ганебною совковою назвою, прикриваючись фіговим апостольським листочком. Але ця логіка - "нехай син Порошенка змінює!" - вона ж стосується не тільки перейменувань, а в принципі всіх процесів які відбуваються. Всім хочеться жити краще, багатше, комфортніше (щодо останнього не впевнений - інакше б не смітили собі під ноги, але то таке) - але при цьому все це має зробити хтось. А коли справа доходить до того, що тобі самому треба щось міняти, тут моментально включається реакція "А че я должен?" Бо в матриці жлоба "должны" якраз йому.
 
P.S. Мені все одно, як називатиметься це Місто Без Назви (те, що є, це, вибачте, не назва) - Січеслав, Кодак чи просто Дніпро. З логікою будь-якого варіанту можна миритися. З логікою залипання в совку, якими б святими цей совок не маскувався - ні.