Кіровоград. Для більшості українців це біла пляма у центрі карти нашої країни. Здебільшого це місто відоме лише як обласний центр Кіровоградської області. Звісно, хтось ще згадає що саме з Кіровоградської області почав свій політ юний орел Поплавський. І вже зовсім просунуті скажуть, що тут видобувають уранову руду...
Сьогодні Кіровоград святкує День міста. А тому я, як його житель, хочу сказати за нього в чєсть празніка пару слів. Слова ці будуть дуже суб'єктивними, адже я розкажу про своє місто так, як бачу його я. Але якщо в когось після них на карті України білих плям поменшає на одну, то сказав я їх добре.
 
Отож, пара слів:
 

Кіровоград - то невеличкий обласний центр (дещо менший, ніж Чернівці і дещо більший, ніж Ужгород) в центрі України на берегах убитої совєтами сухої і зеленої річки Інгул, котра вже в Миколаєві перетворюється на повноводну судноплавну ріку. Ну, то в Миколаєві... Кіровоград молодший від Харкова і Львова, але старший від Севастополя і Херсона. В ньому мало дерев і багато пилюки. В ньому мало двірників і багато сміття. В ньому мало приїжджих і багато корінних. В ньому мало бруківки і багато асфальту. В ньому мало дерев і багато парканів. Місцеві його люблять, але хочуть виїхати. Приїжджати ж сюди не хоче ніхто. У цього міста все вже було, але і все ще буде...
 
Тут був перший професійний театр на території України, тут була найбільша в Незалежній Україні студія звукозапису, тут було одне з найбільших підприємств з виробництва агрономної техніки на Наддніпрянщині, тут століттями мирно жили українці, євреї, росіяни, молдовани і серби. Що тут буде? Покаже час. Головне - поважати своє місто.
 
Якщо Львів - це місто легенд, а Одеса - місто гумору, то Кіровоград - це місто таємниць. Адже про нього ніхто нічого не знає, що вже само по собі велика таємниця. Кіровоград - це місто, що сховалося. Воно сховало свою культуру, історію й архітектуру за совок, понти і шароварщину. І сховало так добре, що не кожен місцевий їх бачив. Це подвійне місто, в якому паралельно існують Єлисаветград, яким воно завжди було (як би це когось не дратувало) і Кіровоград, яким його зробили.
 

А почався Кіровоград з того, що шальная ампєратріца Єлізавєта Пєтровна, доця Петра Першого, виділила сербським переселенцям з Австрії територію в Дикому Полі на вічно вируючому кордоні з Кримським ханством. Бо якщо вже так аж приспічило жити в Россіюшкє, ізвольтє за неї і повоювати. Не своїх же ж рєбят кидати до ворога на кордон, хай з тими турками й татарами серби й хохли паряться.

Для оборони ж від турків і татар впродовж 1754 - 57 років було зведено земляну фортецю Святої Єлисавети, яка і дала початок місту, тоді ще Єлисаветграду, що розросталося навколо неї.

Кажуть, що такого типу фортець (ну, це кажуть, як воно є я не перевіряв) у Європі збереглося всього дві штуки. Точніше, одна збереглася, а інша наша, кіровоградська.
 
Пізніше, як ти, певно, знаєш, читачу, москалі анексували Кримське ханство (дивовижна повторюваність історії) і оборонна функція Єлисаветграда відпала. А оскільки Одесою (такою, як ми її зараз знаємо), Миколаєвом, Херсоном і Севастополем тоді й не пахло, Єлисаветград став найбільшим поселенням Півдня. За таких умов торгівля в ньому значно пожвавилася, дєнюжка потекла і місто стало весело розвиватися, перетворюючись із сербського на єврейське.
 
Саме з цього міста москалі й рушили далі на Південь, де заснували ті ж таки Миколаїв, Херсон, Севастополь, Сімферополь і перетворили Хаджибей на Одесу. Природньо, що в цих містах торгівля йшла веселіше і розвивалися вони швидше, ніж Єлисаветград, а тому й стали статусом вище, ніж він. Відтак Єлисаветград ще довго кидало з однієї губернії в іншу: з Новоросійської воно перейшло до Миколаївської, з Миколаївської до Херсонської, потім на 35 років стало центром військових поселень, після чого знову увійшло до Херсонської губернії.
 
Наприкінці ХІХ - початку ХХ століття за головування мера Олександра Пашутіна місто розквітає. Будуються фабрики й заводи, зводяться розкішні будинки, відкриваються Гімназії, училища, школи, в Єлисаветграді з'являється один з перших в Імперії електричних трамваїв, водогін, телеграф і телефонна станція.



 
Саме тут українські драматурги й актори, яких ми зараз знаємо як класиків, створили перший професійний український театр.

 
Епоха розквіту міста завершилася з Вєлікой Октябрьской социалістічєской рєволюциєй. В ході боїв між УНР, більшовиками, денікінцями й махновцями півміста було зрйновано. Коли ж комуняки остаточно зайняли місто, то здали на брухт трамвайні лінії. Місто з Єлисаветграда перетворилося на Зінов'євськ.

З 1932 до 39-го року місто входило до Одеської Області.
1934 року "на велике прохання робітників заводу "Красная звєзда" місто перейменовано на Кірово. А 1939 року на честь надання місту статусу обласного центру - на Кіровоград, яким воно лишається й донині.
 
Німецька окупація була такою ж, як і усюди: розстріли євреїв, ігри на національних почуттях українців, "Гітлер-визволитель" і т.д і т.п.
Взагалі ж, кажуть, першим ділом німці повалили пам'ятник Кірову
і встановили замість нього портрет Гітлера

Радянська міфологія стверджує, що німці виявилися настільки тупими, що прийняли пам'ятник Кірову за пам'ятник Сталіну, за що, власне, і знесли. Вже не знаю, наскільки права радянська міфологія, але особисто я не вірю, що кирилична абетка могла виявитися настільки складною для німецьких окупантів, щоби вони аж не змогли прочитати присвяту на пам'ятникові.
Втім, радянський міф ілюструється фотографією з цілком однозначним підписом:

 
З поверненням радянської влади місто знов стало розвиватись. Було засновано авіаціїне училище (нині льотна академія), музичне училище, відкрито завод з виробництва насосів "Гідросила" та завод з виробництва друкарських машинок "Пішмаш" (нині почив у Бозі).
Ну, і звісно, повернувся на постамент Кіров.

Також совіти вирішили проблему з постійними повенями в центрі міста, збудувавши набережну і, як я вже казав, угробивши саму річку. Також було знищено кілька пам'яток архітектури, до яких не дійшли руки в 1917. На їхньому місті постали сталінки, універмаги, школи та інші потворні діти радянської архітектури.
 
За Незалежної України заглохла промисловість, зате було побудовано масложирзавод, в люди вибився м'ясокомбінат "Ятрань". Було відреставровано кілька архітектурних пам'яток, до яких не дібралися совіти.
Під час Революції гідності було знесено пам'ятники Кірову й Леніну.
Пам'ятник Кірову перетворився на імпровізований пам'ятник Героям Небесної Сотні

а пам'ятник Леніну - на пам'ятник загиблим Кіборгам (адже 3-й полк спецпризначення базується саме в Кіровограді)

 

З Кіровоградом пов'язані імена багатьох знаних людей. Одні з них увійшли в історію, інші вляпалися. Одні з них лиш місцеві кіровоградські знаменитості, інших знає вся країна. Хтось відомий нині, хтось забутий.
Будь-яке місто - це передусім люди. А тому, оповідаючи про місто, неможливо не згадати його людей.
 
Як я вже говорив, з Кіровоградом пов'язані гучні імена класиків української драматургії. Адже саме в Кіровограді Марко Лукич Кропивницький, драматург, режисер і актор заснував перший український театр - Театр Корифеїв.

Тут творили такі стовпи як Михайло Старицький, поет, режисер, автор п'єс "За двома зайцями", "Оборона Буші", "Богдан Хмельницький"; Іван Карпенко-Карий, актор, автор класичних п'єс "Сто тисяч", "Мартин Боруля", "Хазяїн"; його брати, актори й режисери Микола Садовський і Панас Саксаганський (всі троє в миру Тобілевичі), зірка українського театру актриса Марія Заньковецька і прочія, і прочія, і прочія...

Будівля цього театру збереглася і досі. Втім, я збрешу проти правди, якщо скажу, що ці стіни пам'ятають Кропивницького, Тобілевичів чи Заньковецьку, адже ще за совдепії театр неодноразово перебудовувався, що призвело до повної втрати первинного інтер'єру й відбилося на його зовнішньому вигляді.

Остаточно добила будівлю реконструкція, проведена Партією регіонів 2012 року. Фактично ті стіни, які таки пам'ятали корифеїв українського театру були знесені і побудовані заново з інших матеріалів, задля розширення будівлі. Це призвело до повної втрати акустики, через що акторів часто не чутно навіть з першого ряду.
Та й зовнішній його вигляд став рожево-гіпсокартонним.

 
Втім, я відволікся від теми...
 
Знаковою постаттю для міста є Кіровоградський Дюк де Рішельє Олександр Пашутін.

Росіянин-старообрядець Пашутін сколотив собі статки на сімейному (та шо там на сімейному, на національному) бізнесі - торгівлі горілкою. За старою сімейною традицією був обраний в міську думу. Пізніше - в мери.
Саме за його керівництва місто здобуло ті ніштяки, які і роблять купу людей і будинків містом: водогін, телефон, телеграф, залізниця Харків-Одеса, гімназії, училища й вищезгаданий театр. Міський голова постійно жертвував частину своїх статків на благодійність, зокрема організації червоного хреста, та на благоустрій міста.
Крім того, він був першим хто упорядкував історичні знання про місто в праці "Исторический очерк г. Елисаветграда".
На честь святкування 25-ліття свого правління вчинив ексцентричний крок - назвав вулицю на свою честь.
Вікіпєдія стверджує, що це єдиний випадок в історії коли якийся там міський голова називав вулицю на честь себе любімого.

 
Якщо вже говорити про міських голів, не можу не згадати Володимира Пузакова.

Комуняка Пузаков керував містом від 2007 до 2010 року, шокуючи громаду витівками, нітрохи негіршими ніж у Пашутіна.
Так Пузаков (а він, нагадаю, комуніст) встановив у місті пам'ятники Ангелу-хранителю України,

"буржуазному націоналістові" Винниченку

і вищезгаданому меру часів Російської Імперії Пашутіну

Останній пам'ятник жанру "сфоткайся зі мною" відомий у місті здебільшого тим, що на ньому ніде не написано, що це пам'ятник власне Пашутіну, зате викарбуваний цілий список людей, що "прийняли участь у створенні".

Також реконструював (дещо по-дебільному) площу Кірова (нині площа Героїв Майдану) та площу перед міськрадою (там де Пашутін з табуреткою стоїть).
Взагалі ж його правління позначилося чисельними дерибанами землі й відкриттям купи супермаркетів.
 
Тут хочеться сказати, що нашому місту, схоже, найкраще живеться без мера. З того часу як Майдан прогнав пинками під зад ригіонального мера Саінсуса, наше місто досі живе без міського голови, обов'язки якого зараз виконує старенький пенсіонер-БЮТівець Марковський.

Тим не менш, зараз по всьому місту проходить ремонт доріг, на пішохідних вулицях відносно нещодавно встановлені обмежувачі руху машин (бо забодали паркуватися на пішохідній вулиці), реставруються старі будівлі.
Може, й не треба нам того мера?..
 
Втім, я знов відволікся.
 
Саме в Кіровограді народився талановитий письменник, посередній художник і нікудишній політик Володимир Винниченко.

В Кіровограді він закінчив школу й гімназію, а вже коли поїхав на навчання до Києва став тим, ким його знають - письменником, соціалістом, політв'язнем, політиканом. Саме його загравання з Леніним і вічні срачі з Петлюрою багато в чому зумовили поразку України в національно-визвольних змаганнях 1917-1920 років.
Тим не менш, несправедливим буде замовчати факт, що його літературний доробок, серед якого твори "Сонячна машина", "Момент", "Солдатики", справедливо входить до класики української літератури.
 
Росії Кіровоград подарував поета й перекладача Арсенія Тарковського, батька режисера Андрія Тарковського.

 
Пишається наше місто й славетними музикантами - німцем Генріхом Нейгаузом, видатним піаністом, та його учнем, євреєм Юлієм Мейтусом, композитором, що зіграв свою роль у створенні туркменської опери.



 
З Кіровограда вийшли в світ двоє видатних художників - росіянин Олександр Осмьоркін та єврей Іссахар-Бер Рибак.

Обом судилося відіграти значну роль в модерному мистецтві. Осмьоркіну - в російському, як членові об'єднання "Бубновий валет", Рибаку - в єврейському, як діячу "Культур-ліги" у Києві.
 
Ну, і не можу не згадати, що Кіровограду віддав дев'ять років суддя Конституційного Суду, Народний депутат 1-го, 2-го та 3-го скликань Віктор Шишкін.

До Кіровограда він приїхав як стажист, а залишив його вже як заступник голови облсуду.
Тепер відомий всій Україні як колишній нардеп, колишній генпрокурор, колишній суддя КС, правдоруб і просто хароший чєловєк. Хоч української мови досі і не вивчив...
 

Неможливо уявити собі місто, не знаючи його архітектури. Без архітектурних будівель - храмів, будинків, шкіл, магазинів, офісів, музеїв місто неможливе як таке. Архітектура - це обличчя міста. Обличчя Кіровограда особливе. Вище я писав, що Кіровоград - місто подвійне. І ця подвійність найвиразніше простлідковується саме в архітектурі міста. Кіровоград і Єлисаветград - це два абсолютно різні в архітектурному плані міста, що існують паралельно одне до одного, проте волею долі ці міста змішані в одне.
 
Як наслідок, немісцевий навряд одразу зможе зрозуміти в чому спільність цих трьох фотографій:



Адже йому, немісцевому, не дано зрозуміти, що це три сторони одного перехрестя. Тим більш йому дивним здається той факт що ці три світлини зроблені в центральній частині міста.
В архітектурі це явище називається брюселізацією. Не знаю вже, чому архітектори обрали на позначення хаотичного змішання архітектурних стилів саме Брюсель: тому, що не бачили Кіровограда, чи тому, що слово "Кіровоградизація" надто тяжке для вимови. Втім, для мого міста це типове явище. Як в силу його часткового знищення під час Національно-визвольних змагань, так і в силу неповаги й нелюбові жителів міста до свого дому.
Для кіровоградця нормально прибудувати до будівлі з табличкою "Пам'ятка архітектури й містобудування" вєранду, балкон, повісити над усим цим вивіску "Васточниє сладості" чи "Фраєр-банк" і затеплити це все пінопластом разом з тією ж таки табличкою, що гарантує будинкові захист держави.
Думаю, не зайвим буде наголосити знову, що архітектура - це обличчя міста. І як би там не було, а туристи їдуть до тих міст, де архітектура гарна. Адже, як кажуть, "Встрєчають по одьожкє..." А Кіровоградщина, згідно з офіційною статистикою, з усіх українських регіонів вабить туристів найменше. Відтак постає питання до міністра шароварщини і салоїдства Кириленка. Звісно, я не сподіваюся, що це питання дійде до нього, але хотілося би сподіватися, що колись він знайде хвилину між нарадами з "козацькими отаманами" і безглуздими ефірами на 1+1 і зі своєї міністерської висоти погляне на Кіровоград.
От як, як цей самий міністр, прости Боже, культури міг допустити, щоб московські попи знущалися над кафедральним собором в центрі міста?
Таким він був:

Але можливо, що вже ніколи не буде. Почалося все з того, що попи в розріз зі стилем і ансамблем прибудували до собору новий корпус:

Та це було уже давно...
Нині ж панотцям спало надумку затеплити пінопластом дзвіницю і вставити в неї вікна:

Питання навіщо в дзвіниці вікна, рівно як і питання нафіга козі баян, риторичне.
Конкретне ж питання звучить так: якщо держава гарантує захист всім будинкам, на які причепила дошку "пам'ятка", якщо священники мають питати дозволу в мінкульту, перш ніж проводити ремонтні роботи в пам'ятці, то чому вона, держава, закриває очі на псування конкретної пам'ятки архітектури "Грецька церква", вона ж кафедральний собор?
Поки це питання лишається без відповіді, собор виглядає так:

Втім, як я і казав, дивуватися цьому не доводиться. Зневага до рідного міста у кіровоградців в крові.
А тому і подібні випадки зустрічаються до непристойності часто. От, буває глянеш: красива будівля, стиль модерн, Початок минулого століття...

А придивишся...

Або от більш очевидний приклад з тієї ж опери:

От тяга така в наших людей: вдосконалити початковий архітектурний проект хоч балкончиком, хоч верандочкою, хоч ліпнинку яку гіпсову причепити. В нас же кожен містянин ґазда, шо ґаздєє нікуди. Прямо руки чешуться щось красівєнько відремонтувати. А потім такі люди їдуть на екскурсію до Львова, в якому заміна вікон уже може стати скандалом і захоплюються: "Ой, красіво-то как! Нє то, что в нашей-то дирє!"
Отаке...
Але не все так вже печально з нашою "дірою", як може здатися через таких самодєлкіних. І як доказ цієї тези дуже гарно слугують наступні фотки:







Гірше справи з центральною площею. От як би там вже не було, але площа імені Героїв Майдану ТАК виглядати не може:




Взагалі ж фішка кіровограду в тому, що оті гарні будівлі, які слугують окрасою будь-яких міст часто-густо ховаються в неочікуваних декораціях. От глянеш так мельком і думаєш "лютий совок":


А відійдеш, придивишся, і бачиш, що нє, не совок:

От я й кажу: Кіровоград - місто таємниць.
 

У будь-якого міста є пам'ятки, визначні місця, а є достопрімєчатєльності.
Ну, найяскравішою достопрімєчатєльностью, наприклад, Одеси є "Домік Гаррі Поттера", у Чернівцях такою достопрімєчатєльностью є "Сорбонна", в Ужгороді - це статуя Геракла з Ужгородського замку, якій місцеві відпиляли руки...
Я ж уклав невеличкий список таких "пам'яток" у Кіровограді.
 
1."Пізанская башня"

За незапам'ятних часів якась падлюка почала поблизу центру міста цю стройку вєка. Коли було довершено каркас останнього поверху, виявилось, що будівля стоїть під кутом. Так її ніхто і не добудував. От вона й стоїть нікому не потрібна.
 
2.Пам'ятник жертвам Голодомору

Ні для кого не секрет, що Миздобул Андрійович Ющенко любив п@здіти про Голодомор і ставити пам'ятники. Саме з його ініціативи на набережній Інгулу почалось будівництво пам'ятника жертвам Голодомору. Як це часто буває, гроші невчасно закінчилися і про пам'ятник забули. Лишилася лиш залізобетонна дуринда посеред занедбаної набережної. Втім, вона краще, ніж будь який інший монумент, передає увесь той голод і бідність, які спіткали українство в 30-х роках.
 
Тут варто відзначити, що Кіровоградська набережна - місце особливе. Якщо в інших містах це рекреаційна зона, то в Кіровограді меморіал жертвам різних катастроф. Крім пам'ятника жертвам Голодомору на набережній стоять також пам'ятник ліквідаторам наслідків вибуху на ЧАЕС і пам'ятник афганцям.

3."Вихід з кризи"

Красномовне графіті на замурованих дверях намальоване ще на початку двотисячних.
 
4. Пам'ятник відрам
Незадовго після "реконструкції" театру, регіонали поставили біля нього пам'ятник Наталці Полтавці.

За кілька тижнів доброжелатєлі вкрали у Наталки одне з відер.
Після того, як було вивояно і встановлено на законне місце нове відро, ті ж доброжелатєлі перетвори Наталку на Венеру, повідривавши їй руки. Наталку забрали на реставрацію.

І лише нещодавно пам'ятник знову встановили на постамент.

 
5. Пам'ятник трамваю

Пам'ятник першому трамваю міста Єлисаветграда. Пам'ятник є, а трамвая нема.

З того часу, як Україна здобула Незалежність, в місті вівся вялотєкущій срач поміж інтелігентами, як би краще перейменувати місто і чи треба це взагалі.
З ухваленням закону про декомунізацію питання про "чи треба?" відпало. Однак кіровоградські поцріоти раптом обурилися, що місто можуть назвати російським іменем Єлисаветград, що призвело до швидкої появи цілої купи нових варіантів назви: Інгульськ, Тобілевичі, Новий Ґард, Екзампей і, навіть, Парижград.
Найпопулярнішим з "українських" варіантів назви донедавна був Златопіль - назва нахабно стирена у славного міста Златополя, що за совдепії злилося з Новомиргородом. Поцріотам здалося, що оскільки міста Златополя на карті вже немає, його назва, стало бути, вакантна, тож можна її й використати.
Нещодавно серед прибічників "нової української назви" відбулась якась метаморфоза. Ті хто ліз на барикади зі Златополем на устах, тепер уже рвуть на груді тєльняшку за Інгульськ. Вочевидь, рєб'ята зрозуміли, що чужі назви привласнювати недобре, але назва Єлисаветград для них від цього прийнятною не стала.
Головна теза противників назви Єлисаветград - "це російська назва на честь російської святої". Відколи єврейка Свята Єлизавета стала росіянкою, иксперти не уточнюють. Ті, що пограмотніше, стверджують що місто названо не на честь святої, а на честь імператриці.
Особисто для мене найдивнішим є той факт, що поцріотів, за криками, що вони, бачте, не хочуть називати місто іменем російської імператриці, абсолютно не турбує той факт, що на гербі і прапорі Кіровограда вже два десятиліття зображена монограма Єлізавєти Пєтровни:

Як на мене, компромісний варіант має полягати в тому, щоби прибрати з офіційних символів монограму імператриці і одночасно назвати місто історичним ім'ям - Єлисаветград. Ну, це я так думаю...
 
А взагалі в назви Єлисаветград є один великий недолік - ті, хто її підтримує, а саме: Сергій Ларін, один з перших номерів у списку опоблоку, Шубіна, падруга його, Артьом Стрижаков, холуй його і т.д.
 
От вам і назва міста...
 

Ну, ось, читачу, і закінчилися мої пару слів про Кіровоград. З одного боку я шкодую, що вони так розтяглися, а з іншого - шкодую, що я міг би розказати тобі й більше. Вибач мене, якщо букаф було сильно многа. Втім, сподіваюся, тобі було хоч трохи цікаво читати ці "паруслів".
 
Дозволю собі завершити цю статтю ось таким напівсамодіяльним кліпом: