"16 вересня, у день зникнення Георгія Гонгадзе, в Україні вшановують пам'ять усіх загиблих за часи Незалежності журналістів. Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка долучається до Акції та відкриває іменну аудиторію Героя України, Героя Небесної Сотні В'ячеслава Веремія. В'ячеслав Веремій загинув від рук "тітушок", виконуючи редакційне завдання, під час подій Євромайдану 19 лютого 2014 року. Замовники та виконавці вбивства журналіста В.Веремія, випускника Інституту журналістики 2004 року, досі не покарані, а судова справа затягується.
16 вересня 2015 р. о 13.30 відбудеться відкриття іменної аудиторії В'ячеслава Веремія (аудиторія 22)". Кінець цитати. Цитати з офіційного сайту
Інституту журналістики КНУ імені Шевченка.
А знаєте, що я вам скажу? Що це дуже добре. Тільки не треба сприймати мої слова лінійно. Зараз я поясню, в чому однозначний і беззаперечний плюс цієї події.
От жили ми собі в перейменованій УРСР. Назва країни була змінена на "Україна" - але все інше залишалося на місці. Від якихось локальних табличок до назв великих міст. Ну от, наприклад, Артемівськ. Ну так, радянська назва, колись був Бахмут. Але вже стільки років прожили, вже стерлося в пам'яті, хто це такий такий Артем був. Найпродвинутіші могли б пригадати, що була колись така собі "Донецько-Криворізька республіка", яку цей товаріщ Артем очолював. Ну та то коли було, і взагалі - чого чіпати історію, хай собі так і стоїть, їсти ж не просить.
Аж ось почалася війна з Росією. З'явились Донецька і Луганська "народні республіки". І народ потихеньку почав прозрівати, проводячи досить очевидні паралелі. Бо тепер, спостерігаючи за цими недореспубліками, багато хто задумується - "а що ж то була за така ДКР". А була вона нічим іншим, як тодішньою ДНР на тілі Української Народньої Республіки. І всі ці Артеми та інші "просто радянські державні діячі" - вони відкрилися у зовсім іншому, реальному світлі. Бо були вони ніким іншим, як Гіві та Моторолою, Захарченком і Плотніцкім, Стрєлковим і Бєсом 1917-1920-го років. Потворами, убивцями і мародерами, якими керував Кремль для знищення України.
А тепер повертаємось до початку. Причому тут Веремій? А при тому, що ми всі пам'ятаємо і будемо пам'ятати - який "герой" був цей журналіст, чи то пак "журналіст". Які статті він писав про Майдан і майданівців. А от наступні покоління уже й підзабудуть. І студенти-першокурсники, пари у яких проводитимуться в цій аудиторії - вони не знатимуть про Веремія нічого, крім порожнього офіціозу. Бо ж навряд чи там в аудиторії висітиме постер із статтею Героя України про проституток на Майдані...
І так само ми з вами - знаємо про героїв минулого, чи то першої половини 20-го століття, чи раніших часів лише красиві офіційні слова. І більше нічого. І навіть не задумувались, що всі вони можуть бути брехнею. А історія з Веремієм має змусити нас задуматись, поритись, дізнатись більше, переосмислити погляд на ту чи іншу персону (наприклад, Івана Сірка, який у нас ходить в героях і легендах, але про його відверто антиукраїнську, чи то пак промосковську діяльність чомусь уперто забувається). Це наш шанс пропустити історію України через цей фільтр і побачити її справжню, без пафосу і прикрас - такою, як є.
І, звісно ж, не маємо права забути про цю конкретну брехню. Щоб наші діти знали, який то - Герой України, і що героїчного він насправді зробив.
