Дивні ми люди. Начебто інстинктивно розуміємо, що світ складається з мільйонів кольорів і відтінків, однак вперто ділимо вітчизняний політикум за принципом: чорне – біле.
Це я про попереднє ухвалення змін до Основного Закону держави, де у перехідних положеннях (п.18) згадується про «особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей», які мають бути визначені окремим законом. Але в даному разі не буду пояснювати, що сенс цих «особливостей» залежить не так від Конституції, як від змісту самого закону. Мова дещо про інше. Про мотиви Банкової і Грушевського на підтримку цього положення.
Напевно сам Петро Порошенко, Арсеній Яценюк та лідери фракцій «Блоку Петра Порошенка – Солідарності» і «Народного фронту» чудово розуміють, що навіть повна реалізація українською стороною «мінських домовленостей» не гарантує миру в Україні. Але президент бачить політичний сенс в тому, аби апелювати до цих самих «мінських домовленостей» задля збереження і посилення політичного та економічного тиску заходу на Росію. Не підтримка парламентом пункту про «особливості здійснення місцевого самоврядування» робило б Україну ініціатором дезавуювання «мінських домовленостей», що різко ослаблювало б позицію України у бідь-якому форматі перемовин.
Другий момент: час грає на Україну. І попри те, що досі так і не виконано перші пункти «мінських домовленостей» про припинення вогню і відведення важких озброєнь (а бойовики бувало по 150 разів на день порушували перемир’я) Україна за період цього дуже паскудного «миру» все ж відновила боєготовність Збройних Сил, зуміла організувати оборонні укріплення і вже нині готова до відбиття навіть повномасштабного вторгнення росіян (принаймні, до часу загальної мобілізації).
І все ж, чи можна назвати запропоновані зміни до Конституції однозначною перемогою?
Тут варто б звернути увагу на кілька обставин. Вже з 29-го серпня бойовики на Сході України практично припинили масовані обстріли контрольованих Україною територій. Формально ця подія вписується у домовленості, досягнені на рівні робочої групи у Мінську, про припинення стрілянини до початку навчального року. Пропагандисти «єдино правильних» рішень президента побачили в цьому результат підтримки уже згадуваного  п.18 перехідних положень Конституції. І дуже мало людей звернуло увагу на заяву Путіна про його участь у вересневій сесії Генеральної асамблеї ООН…
А останній момент і є ключовим. Тепер, після голосування Верховною Радою поправок до Конституції, Володими Путін з трибуни Організації Об’єднаних Націй зможе спокійно заявити, мовляв, відповідальність за ескалацію збройного конфлікту на Донбасі лежить на українській стороні, бо це Київ вперто не хотів вносити конституційні зміни, які давали б гарантії мешканцям Донбасу. І він скоріш за все це і скаже, не зважаючи на нинішню стриману, а подекуди й критичну, реакцію Кремля на голосування 31 серпня (лише дурень відразу буде виказувати радість від реалізації першого кроку багатоходівки). Далі така постановка питання може спантеличити деяких лідерів держав і призвести до поповнення групи прихильників політики Путіна кількома новими режимами з Азії, Африки чи Латинської Америки. Саме це й становить нинішню програму-мінімум «кремлівського карлика» на найближчій Генасамблеї ООН.
Отож в сухому залишку ми маймо не перемогу, не «руйнування планів Кремля», а маленький крок до відбілювання репутації Путіна. І хто після цього «зрадник», а хто «агент Кремля»? Заради справедливості можна сказати одне: голосування 31 серпня було для України своєрідним цугцвангом, де будь-який хід спрацьовував би на користь противника. Проте нині ми можемо сподіватися, що зухвалість Путіна знову затьмарить розумний розрахунок і його бойовики знову почнуть атаки на українські позиції, після чого голосування за п.18 перехідних положень  Конституції втратить будь-який сенс. В протилежному випадку ініціатива апелювання до «мінських домовленостей» перейде до Кремля…