У Павла Тичини є рядки, які змушують чоло до неба здійняти, й хоча написано їх було 70 років до цього дня, але вони незапорошені комуністичним брудом й змінивши декілька слів в них, можна вважати, що написано їх було про дійсний час.
 
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
 
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
 
Московіє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала...
О, як твій дух осатанів!
 
Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в тріву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
 
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
 
Сини мої, славетні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,—
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей спішіте визволять!
 
На українських нивах, на російських,
на білоруських — я прошу, молю! —
змітайте ворогів, злодюг злодійських,
змітайте без жалю!
 
До того часу доки українці не зрозуміють, що їм потрібен той хто пожертвує своє життя для нації, очоливши її без огляду на кумів, сватів, рідних, справи, гроші, славу до того часу їх будуть водити в темряві Юлі, Петі, Олежи й інша падаль. Тож шукаймо, він є близько, він серед нас, пильнуймо бо час йде невпливно...