В тексті використані уривки глави «ГКЧП як стимулятор Незалежності» із автобіографічної повісті «Мумуар»
Ну, на питання від кого? – спробую дати відповідь поготів…
А поки про саме свято. Без сумніву в череді офіційних і напівофіційних новітніх свят незалежної України День Незалежності – свято найвизначніше. Принаймні так вважається і подається загалу вітчизняним державно-політичним істеблішментом.
А от загал, тобто, пересічне народонаселення таким це свято не вважає і допоки не сприймало. А сприймає воно його у своїй більшості, принаймні до останнього часу, як додатковий вихідний і не більше того. Навіть війна, щоб там не казали наші предводителі чи ЗМІ, ретранслюючи їхню думку, кардинально ситуацію із таким сприйняттям Дня Незалежності, не змінила.
Це свято як за рівнем сприйняття так і за популярністю поступається не лише таким релігійним, офіційно визнаним святам як Різдво, Великдень чи Трійця але й світським державним святам попри їх певну совковість як то Новий рік, 8-ме березня чи Первомай. Та що там порівнювати із Великоднем чи Новим роком, коли до звичайного сільського чи містечкового так званого Храму поселяни готуються ретельніше і трепетніше, а святкують його гучніше і дружніше, ніж День Незалежності.
Мені можуть закинути, мовляв на чому ґрунтуються такі висновки, мо’ на результатах якихось соцопитувань. Та ні, все набагато простіше.
Наприклад, ми часто-густо згадуючи якусь подію, прив’язуємо її до тієї чи іншої загальновідомої дати. «Поїхав я якось того року перед (на, опісля) травневих свят до Києва…» або «Трапилась та історія якраз на (до, опісля) Покрова…»
А чи часто ми отак прив’язуємо якусь особисту чи іншу подію до Дня Незалежності? Я, наприклад, ніколи. Можу,наприклад, сказати: «Познайомились ми з панянкою ім’ярек в двадцятих числах серпня…», але навряд чи при цьому прив’яжу подію до свята Незалежності.
До речі, про Покрова. Указ Президента про офіційне визнання 14-го жовтня Днем захисника Вітчизни в поєднанні із традиційним козацьким святом Покров, може зробити це тепер вже державне свято найпопулярнішим у народонаселення, тим паче з огляду на війну.
Скажіть мені, будь ласка, а чи багато Днів Незалежності закарбувалось у вашій пам’яті, ну, за виключенням хіба що останніх у часі, бо свіжі у пам’яті. Я, наприклад, можу пригадати, приміром, Новий рік чи Різдво піввікової давнини чи 8-ме березня 70-го або 78 –го, а День Незалежності лише минулорічний – і то не через якусь його надзвичайну відмінність від інших, а лише через нещодавність, а також пам'ять закарбувала 24 серпня 1991 року, коли власне цей день і святковим ще не був.
Чому ті дні запам’яталися? Бо трапилась маса загальновідомих подій, що кардинально змінили життя країни і сталися деякі тільки мені відомі події, котрі невдовзі внесли корективи в моє особисте життя.
А було це так…
***
Слід зауважити, що того року День Незалежності святкували 16 липня – у річницю прийняття ВР України Декларації про державний суверенітет, а 24 серпня тую незалежність лише проголосили і святковим той день став лише з наступного року.
З тих часів і донині мається купа-купезна досліджень, думок, історичних екскурсів щодо головних чинників тодішнього досягнення незалежності. Спектр їх надзвичайно широкий: від вікопомних прагнень українців до свободи чи визвольних змагань в часи УНР або ОУН-УПА і до революції на граніті та Декларації про суверенітет.
Так, усі ці фактори сприяли досягненню нами незалежності, але вона б мусила трапитись пізніше і в результаті тодішньої запеклої борні, а не впасти на голову як недозріла груша – і викинути шкода, і спожити нестравне. Якщо по часнику – тодішнє суспільство до справжньої незалежності не було готове.
Можуть заперечити, а як же майже одностайне голосування на референдумі 1 грудня 91-го. Справа в тому, що нарід в своїй більшості голосував за суверенну совкову Україну із «незалежною» ковбасою по 2.20.
А головним чинником падіння тієї недоспілої груші став так званий ГКЧП…
Того літа ми з дружиною сибаритствували на селі. І от 18-го серпня до нас завітали давній приятель Сашко Павленко та двійко його знайомих зі Львову, яких якимось РУХ-івським лихом занесло до Харкова.
Один із львів’ян надзвичайно цікавився краєзнавством і йому чомусь кортіло побачити Мерлу. Подались на річку. І хоча вона опісля ідіотичної меліорації в 70-ті перетворилась на звичайну протічну канаву, тим не менш ми в тій баюрі насмикали окунців та надерли в норах раків. І під юшку та варені раки, під добрий шмат сала із цибулею, споживши літр перваку на п’ятьох, трохи погомоніли за політику, тобто ні про що та вже поночі подалися додому.
А вже в селі йдучи центральною вулицею вгатили спочатку «Ой у лузі червона калина», а потім «Лєнта за лєнтою» і горлопанили почергово ці дві пісні аж до самого дому. Село наче принишкло, де й горіло ще світло – вимикалось, на вулицю ніхто не потикався, навіть жоден собака не гавкнув.
А наступного дня в телевізії демонстрували «Лебедине озеро» та пресуху ГКЧП із тремтячими руками його очільника Янаєва. Хлопці хутко зазбиралися, Сашко до Харкова, львів’яни додому ( «У нас там мабуть таке почнеться, мо’ справа й до криївок дійде» - непокоїлись галичани).
Випровадивши гостей – Сашка на пригородній до Харкова, а львів’ян – на проходящий трускавецький -, я навіщось виперся на вулицю. Аж тут над’їхав вело сусіда Льоня.
- Ну, що наспівались вчора досхочу – тепер чекай гостей. Влада ж помінялась -, поєхидствував він.
- А ти звідки знаєш що то ми були?
- Та це ж село, вийди глупої ночі в город, скрути дулю місяцю, а на ранок вже запитуватимуть кому дулі крутив. Так що робитимеш, на Бандерщину тікатимеш? -, допитувався сусід.
- Ні, буду відстрілюватися. В мене он максим на бовдурі є -, здуру бовкнув я.
(Тема максима виникла невипадково. Задовго до моєї появи в селі двоюрідні брати дружини десь розкопали в лісі і притягли додому геть понівеченого і, зрозуміло, непрацюючого кулемета. Витягли його на горище та й бавились у війнушку допоки їхній батько, дядько Микола від гріха кудись не прибрав)
- Та Микола ж ген-ген коли викинув ту залізяку на ярок -, здивувався Льоня.
- А я нового привіз -, продовжив брехати я.
Сусід лише зачудовано подививсь на мене, покрутив пальцем біля скроні і поїхав далі.
А наступного дня завітав дільничний. Ми саме обідали. Дружина запросила служивого до столу. Той трохи попручавшись та повіднікувавшись таки присів. Дружина насипала йому борщу, налила чарку. Дільничний, заперечливо похитавши головою, лише буркнув:
- Не можна, на службі.
- Що трус робитимеш, мабуть зброю шукатимеш? – поцікавився я.
- Ні, я неофіційно. Бачиш же без понятих та й ордеру не маю. Я так зайшов побалакати. На горище лазити, горобців з мишами лякати і людей смішити не буду. Ти краще, Валентино -, чомусь через дружину, а не напряму звернувся фактично до мене капітан -, поясни свому чоловіку щоб менше язиком плескав.
А потім вже безпосередньо мені пояснив:
- Ти думай що і в який час кажеш. Це ж добре, що сигнал до мене потрапив, а аби кудись у район чи не дай Боже в область. Це я напевне знаю, що у вас з усієї зброї хіба що рогатка відшукається…
- А звідки знаєш? -, перебив я міліціянта.
- Должность в мене така – все знати -, дещо різкувато повідомив він і продовжив -, приїхали б, і то не з міліції чи прокуратури, а з контори. Усе б перевернули, потрощили і тебе під білі рученьки до буцегарні. Згодом би розібрались, але до того крові б попили та й ребра порахували. А може б не розбирались. Ти ж у них на особливому рахунку. Нап*здів щось не подумавши, а їм на руку. Підкинули б якусь пукалку і загримів би по повній програмі.
- А звідки знаєш про особливий облік в конторі -, запитався я дільничного.
Той зрозумів що бовкнув зайвого і, трохи знітившись, підвів риску неприємній розмові:
- Знаю і все тут. Ти краще тещі своїй, Петровні, подякуй. Боржник я її. І все на цьому.
Але Валентина так не вважала і запитала капітана:
-
А хто ж стукнув, невже Льоня?
- Хто не скажу, але не Льоня. Ви ж тут не в городській кватирі, за парканами сусідам все чутно. А от хто з них такий вухастий і стукотливий сама здогадайся.
Дільничний доїв борщ, залишену скоринку вимокав у залишках юшки і доїв її. Трохи помовчав, закурив про щось подумав і, несподівано випивши налиту раніше чарчину, ні до кого з нас конкретно не звертаючись, а кудись у простір запитався:
- І коли воно ця бодяга закінчеться?
Ми з Валентиною ту тему вже обговорювали і дійшли певного висновку, яким я і поділився з капітаном:
- До першої крові, а потім все посиплеться…
- Аби ж то так сталося. Чує моя чуйка однією першою кров’ю не обійдеться. Режим хоч і з гнильцею, але так просто не здасться. Он дивись, що в Москві коїться, а взимку в Литві людей танками чавили. А у нас зараз всі принишкли. І наші., і ваші - вичікують -, розділив нас на два табори дільничний і продовжив. – Я війну в Афгані воював, дещо бачив, знаю. Коли починає литися кров, то найсумирніший селянин скаженіє. Ми звичайно не такі запеклі як афганці та й Союз дякувати Міченому[1] вже не той, але те чого ви рухівці добиваєтесь – вільну Україні – ніхто просто так не дасть. Не зара’, так згодом – крові проллється, ой багацько крові -, напророчив капітан.
Потім зазбирався, подякував за гостинність, передав привіт Петровні, попрощався та й подався у своїх міліцейських справах.
А я запитав у Валентини чим же дільничний заборгував тещі. Вона пояснила:
- Микола (так звали дільничного) до армії ще той шибайголова був. А наші мами – обидвоє матері-одиначки, подругами були, тільки його все більше на фермі чи в полях спину гнула, а моя в конторі та ще й при якійсь профспілковій посаді. Але допомагала чим могла, то наряд вигідний випише, то Миколу до піонертабору прилаштує, то зерна або цукру зайвого видасть, а бувало, коли Колька щось начудить – захищала того чи то від директора школи, чи то від тодішнього дільничного. А з армії, з Афгану Колька повернувся із якимось загостреним почуттям справедливості. Йому б відразу, як він хотів, до міліції. Після Афгану взяли би залюбки. А він спочатку до колгоспу пішов працювати. Ну і начудив. То голову на х*й пошле, то головного інженера за барки відтягає, а то було головному механіку писку начистив – і тре’ сказати було за що. А через два роки вирішив таки до міліції. А там характеристику в місця попередньої роботи завимагали. Ти уявляєш, що там йому написали? Але мама нормальну характеристику йому виправила, від свого імені як голови профспілки підписала, тихцем печатку конторську вліпила і взяли Миколу до школи міліції. А вигулькнув він вже тутечки дільничним. Начальство дивувалось, обурювалось та пізно було. Ох, і крові він їм спочатку попив. Але потім одружився, став більш розсудливим, а мо’ колгоспне керівництво на його начальство натиснуло, але з деяких пір він залишив їх та їхні оборудки в спокої, а переймається тим, що самогонників, котрі на продаж женуть ганяє, сімейні чвари розрулює, п’яничок та таких, як і він колись шибайголів, уму-розуму вчить. Але люди його поважають. А що стосується «наших» і «ваших», то він наш хлопець. Він хоч і в системі, але ой як її терпіти не може…
Ну, а потім сталося так як сталося. В Москві загинуло троє захисників Білого дому, ГКЧП гикнувся, а 24-го парламент в Києві конституційною більшістю у 346 голосів проголосив незалежність.
Тут слід зауважити, що на той час у ВР України демократично та патріотично налаштована опозиція складала усього 120 депутатів (т. зв. Народна Рада), тобто понад 220 голосів дали умовно кажучи комуністи. Про мотивацію їхнього голосування цікаво згадують деякі тодішні опозиціонери.
Володимир Яворівський: «Ситуація була дуже гострою. Суспільство було налаштовано проти них, тож багато комуністів проголосували за незалежність саме зі страху».
Володимир Філенко: «Комуністи боялися Єльцина. Вони думали, що краще зберегти уламок СРСР в Україні, ніж мати справу з демократичною Росією
А Степан Хмара, перший нардеп позбавлений депутатського імунітету за бійку у метро із міліцейським полковником, і котрий того вікопомного дня нидів у Лук’янівському СІЗО, згодом розповідав, аби він був не в буцегарні, а у Верховній Раді, то голосував би проти прийняття Акту про Незалежність, бо отримувати її із рук комуністів «абсурдно і злочинно».
А я того дня подався до Харкова. Походив вулицями надвечірнього міста, намагався відчути чи щось змінилось, але все було як завжди: шмигали машини, гуркотіли трамваї, туди-сюди у своїх справах сунув після роботи люд: хто додому, хто до магазинів із напівпорожніми полицями, хто в кінотеатри, а хто до кав’ярень чи пивних забігайлівок. Свята не відчувалось. Біля пам’ятника Шевченку провадився якийсь малочисельний мітинг, один з тих, котрі в ті часи провадились майже щодня.
Я забрів на нього. Послухав. Виступали здебільше ті, кого вже трохи згодом почали означати шароварниками. Патосу було багато, слів ще більше, а сенсу майже ніякого, святковості теж не відчувалося. Тут я зустрів Сашка Павленка і ми подались потеревенити до найближчої кав’ярні.
[1] Мічений – одне із прізвиськ Михайла Горбачова, що тоді побутувало в народі;
Закінчення завтра…
Валерій Семиволос, Харківщина, село Губарівка, 2016 р.
