Жили якось у тундрі лемінги.
Жили вони, як самі вважали, цілком непогано. Їли собі ягель та ягоди, а так, як ягелю того у них було ну просто дуже багато, то ще й продавали його сусідам, маючи від того непоганий зиск. Навіть сусіди- Олені купували той ягель, споживали та прихвалювали.
Їхній Великий Лемінг, колись, втомившись царювати, сказав своїм посполитим: "У нас демократія, тому виберіть нового Великого Лемінга, бо я втомився. А якщо ви мене любите й поважаєте, тоді виберіть Великим ось його!"- та показав усім своїм вірним маленького та сіренького. І так усі лемінги любили свого Великого, що провели вони демократичні вибори та, звісно, вибрали Великим отого, миршавого та непоказного, що їм і наказав колишній Великий. І зажили вони, лемінги, в своїй тундрі ще краще.
Ягель усе дорожчав і дорожчав. Усе краще жилося пересічним лемінгам. А як жилося тим, хто біля Великого крутився! Як у казці! Ніхто ж із посполитих грошики, що за ягель вторгували, не рахував, бо Великий знає усе, йому краще знати. Та ще й розказує Великий такі гарні, такі приємні речі, що хочеться слухати й слухати, а не питання ставити.
"Ми- Богообраний народ! Ми маємо в своєму розпорядженні новий, досі невідомий вид зброї: це ягелева зброя! Бо увесь навколишній світ їсть наш ягель, тому вони повинні рахуватися з нашими потребами та нашими поглядами". Ось таке розповідав сам Великий Лемінг, таке ж приблизно казали й його підспівувачі, ті, що за заробітну плату доносили до усіх лемінгових поселень новини про життя та вказівки начальства. Та, звичайно, мудрі роздуми Великого.
І забуяло: "Ми великі! Нам треба встати з колін!"- хоч ніхто так і не пояснив плебсові, чому ж вони досі на тих колінах стояли, й чи стояли взагалі. "Олені залежать від нас на усі сто: як ми скажемо, так вони й їстимуть!". Чи отаке: "Вовки? А що Вовки? Та вони ж тупіііі! Ми проти однополярного світу. З одного боку- Вовки, з іншого- ми, лемінги. І усі: і Вовки, і Олені, і усі там, хто тільки є, повинні враховувати наші інтереси. І уважно слухати, що ми їм кажемо".
А якось вийшло й зовсім гарно. Південніше від тундри, у степу, Ховрахи вигнали свого головного Ховраха за те, що той мало, що усю свою країну пограбував, так ще й такі порядки завів, що Лемінги були в його краях як у себе вдома. Та ще й повчали: ми, мовляв, захищаємо свої суверенні інтереси, так що ви й не рипайтесь.
І тут почалось: "Фашисти! Лемінгофоби! Кляті Ховрахи вбивають невинних Лемінгів!". А тоді: рраз- і відгризли ласий шматочок чужого степу. І так це сподобалося усім Лемінгам, що радісно усі заволали: "Степнаш"! І навіть місцева опозиція, так би мовити, націонал-зрадники, навіть вони, на запитання про Степнаш, відповідали приблизно так: "Нууу... ми ж брати, Ховрахи мають з нами, Лемінгами, спільне коріння, тому й степ той, таки наш. Бо братський".
Тільки одиниці, замість співати осанну Великому, зробивши круглі очі, казали: "Ви що, хлопці! Так не можна, це злочин! Ой, чує мій ніс, що до нас прийде Песець!"- та ніхто їх не слухав, усі раділи, що Степнаш. Та й головний Розповсюджувач Пліток, що був обласканий особисто Великим Лемінгом, розпинався в прямому ефірі: "Без нашого ягелю цивілізації настане триндець, навіть Вовки це розуміють, а як тільки спробують до нас отого Песця заслати, то ми усіх- в ягелевий пил! І усьо!".
Вийшло, звісно, трохи не так, як гадалося. І Лемінговий Світ стає усе більш примарним. Ховрахи показали чималі зуби.Олені почали менше купувати ягелю. Вовки теж підсобили так, що життя вже аж ніяк на мед не схоже.
"Скажи, о Великий, як нам бути?"- запитали Лемінги у свого, маленького та сіренького Великого Лемінга. "Ходімо! Он туди!"- велично мовив Великий.-"Це наш сакральний шлях! Ми, й тільки ми, здатні пройти його!"- спокійно промовив головний, радіючи, що ніхто не питає його ні про його власні статки, ні про його власні злочини. Піплу ніколи: піпл зайнятий тим, що йому наказано.
"А там же ріка?"- "Уперед, діти мої"- "А там... там море! Що робити???"- "Уперед!"- і йшли Лемінги, не задумуючись, що їхній "особливий шлях" веде тільки до масового самогубства.
І Песець вже чекає, облизуючись.
